Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 12

• Предыдущая
• 12/80
• Следующая

«Може, Аудрюс має рацію? – подумав на ходу Алік. – Це чайки летять на південь, на зиму… А повітря здається солоним, тому що з нього пішла солодкість від близькості «шоколадки» – шоколадної фабрики «Світоч». Усе на цьому світі підлягає поясненню…»

І думки Аліка самі по собі повернулися на Личаківський цвинтар, на могилку з оновленим написом на залізному хресті, зробленим білою олійною фарбою: «Jimy Hendrix 1942–1970».

Синьо-бузкова «Таврія» на ім’я «Чебурашка» слухняно пригальмувала біля продуктового магазинчика на вулиці Гоголя. З машини вийшла Оксана. Акуратно зачинила за собою дверці та, прошепотівши машині: «Не турбуйся, я через п’ять хвилин повернуся!» – енергійною ходою вирушила за майбутньою вечерею. Вона ще не знала, що купуватиме, оскільки не мала звички заздалегідь складати власне меню. Їжа її тішила не лише смаком, але й несподіванкою появи. Зазвичай вона заходила до магазину, байдуже водила поглядом по полицях і прилавках, по всіх їстівних товарах, викладених, вивішених, висушених і висолених. Аж до того моменту, поки її погляд раптом не переставав бути байдужим. Це відбувалося спонтанно і ненавмисно, мовби незалежно від думок. Три дні тому її погляд ожив од абсолютно звичайних шампіньйонів, із купівлі яких вона тоді й почала. В результаті шампіньйони «обросли» цибулею, картоплею, грудинкою, морквиною та спеціями і вже вдома легко і ніби природно перетворилися на смачне рагу, яким Оксана харчувалася два з половиною дні, аж до сьогоднішнього ранку. Але нині її погляд прослизнув повз шампіньйони й зупинився на морозильнику зі скляною кришкою, під якою зберігалися, не втрачаючи своєї мінусової температури, тушки і філешки кількох видів риб. Оксана обстежила заморожену рибу й, незважаючи на власну до неї увагу, зробила крок назад і відвернулася. Згадала, як сьогодні годувала своїх акваріумних рибок. Замислилася. Знову ожила й кинула погляд на скляний прилавок із копченою та солоною рибою. Все-таки риба цього раннього вечора переслідувала її бажання! Вона придивилася до оселедця по 25 гривень за кіло. Оселедчик був товстеньким, жирненьким, напевно смачненьким, якщо його правильно обробити, очистити від кісток, полити нерафінованою соняшниковою олією, прикрасити кільцями цибулі, ну і, звичайно, обкласти відвареною картоплею, яку можна було й не купувати, позаяк удома її вистачало.

Незрозуміло яким чином, але між Оксаною та продавщицею виникла черга із двох бабусь. Не встигла Оксана здивуватись, як у потилицю їй почав дихати наступний покупець.

– Оцю, будь ласка! – показала пальцем і поглядом Оксана продавщиці на вибрану рибку, коли настала її черга отоварюватись.

– Сімсот грамів, берете?! – запитала продавщиця в білому фартусі, об який, схоже, вже кілька разів сьогодні витирала свої трудові руки.

– Авжеж, – Оксана кивнула. – І ще оцих, штучки три-чотири, – показала вона на маленьких, завдовжки з долоню, солоних мойвочок.

Заплативши, збиралася вже йти до виходу, як перед нею раптом виник худий чоловік у коричневому піджаку поверх синього светра з коміром під горло, в синіх штанях і з синюватим обличчям людини, що професійно п'є.

«Зараз проситиме гроші!» – подумки і вже заздалегідь незадоволено сказала Оксана собі, налаштовуючись на захисну грубість.

– Ой, вибачте! Ви мене впізнаєте? – чоловік розтягнув на худорлявому обличчі привітну усмішку.

– Я? Вас? – Оксана дивилася на нього й думала, що чоловіків із такими рисами обличчя можна знайти в будь-якій пивниці.

– Вас же це… Вас Оксаною звуть! – додав він.

Оксана починала нервуватися. Вона заглянула за спину цього причепи, туди, де мала стояти і чекати свою хазяйку «Чебурашка». Тим паче, що хазяйка обіцяла їй повернутися через п'ять хвилин!

– Ви, напевно, помиляєтеся! – мовила Оксана миролюбно, але твердо, й усе її тіло приготувалося до рішучого кроку вперед.

– Ми ж із вами разом пили! Ви мене за горілкою посилали! Що, не пам'ятаєте? – Чоловік підніс обидві долоні в якомусь прохальному жесті.

Оксана замість того, щоб зробити крок уперед, зробила крок назад. Обличчя виявляло невдоволену спантеличеність.

– Ви що, думаєте, я з усіма підряд горілку п'ю!? – обурилася досить голосно вона, і тут же закрутили головами у пошуках близького скандалу інші відвідувачі гастроному.

– У Тараса! Ну, пам'ятаєте, день народження в нього був… зовсім нещодавно! Навіть я пам'ятаю! – Чоловік опустив руки і перелякано озирнувся на всі боки, явно відчуваючи дискомфорт від спрямованих на нього поглядів сторонніх. – Давайте вийдемо! Я вже купив те, що хотів…

Вони вийшли на вулицю. Оксана почувалася незручно. Тепер вона вже згадала цього сусіда Тарасового, який приходив скандалити, а потрапив на день народження. Захотілося перед ним вибачитись і відразу піти, точніше – поїхати. «Чебурашка» ж бо чекає!

– Можна вас на каву запросити? – запитав несподівано чоловік, мовби осмілівши від прочитуваної на обличчі Оксани незручності. – Он! – зраділо показав він рукою на вивіску кав'ярні на іншому боці. – Ходімте! Я такий радий знову вас зустріти!

Оксана подивилася жалібно на свою «Таврію», потім перевела погляд на кав'ярню. До неї дійсно було метрів п'ятнадцять, і з її вікон напевно було видно її «Чебурашку».

– Гаразд, – видихнула Оксана. – Але в мене обмаль часу, хвилин десять…

– Ой, скільки там потрібно для філіжанки кави? – грайливо, з робленим єврейським акцентом мовив, осмілівши, чоловік. – Я – Єжи Астровський, пам'ятаєте?

Оксана стримано всміхнулась і закивала.

У кав'ярні Єжи замовив до кави по маленькій шоколадці. Поки пили-їли, він розповідав Оксані про те, як у нього стриглися кращі пані Пекарської вулиці й найближчих провулків, і про те, як він їх стриг удома, коли перукарню продали й відкрили в ній черговий магазинчик «Усе по 1 гривні!».

Оксана, допивши каву, подивилася на годинник і здивовано хитнула головою:

– Ви вибачте, Єжи, але я – жінка зайнята…

– Розумію, розумію, – закивав той і тут же обернувся до стойки. – Рахунок, будь ласка!

Хлопчина-офіціант відразу ж підлетів і опустив на столик перед Єжи аркушик рахунку.

– Тридцять п'ять?! – здивовано вирвалось у Єжи.

Він поліз до правої кишені піджака, виклав із неї кілька п'ятигривневих купюр, потім поліз до лівої – звідти витягнув іще дві десятки, перерахував тремтячими руками, і тут його попустило. Перед ним на столі лежало рівно тридцять п'ять гривень. Він гордо відсунув їх од себе і піднявся над столиком.

– Все так різко подорожчало! – сказав він уже на вулиці, притримуючи двері кав'ярні. – Такого раніше не було!

– Коли не було? – поцікавилась Оксана.

– Ну, раніше. Коли я частіше ходив по таких закладах. Я і зараз знаю місця, де пиво дешевше, ніж тут кава. Але наступного разу давайте краще у мене вдома кави вип'ємо.

Оксана підвела на Єжи здивовано-суворий погляд.

– Ліпше у Тараса, – сказала вона. – До речі, ви нагадували йому про риб?

– А! Авжеж! Звичайно, – скоромовкою випалив він, потім витримав паузу і запитав: – А про яких риб?

– В акваріумі! У нього на підвіконні! Я просила вас нагадувати йому, щоб він їх годував…

– Так, – твердо вимовив Єжи. – Кілька разів нагадував, а потім я забув. Даруйте! Я йому нагадаю! Обіцяю! А ви на машині?

– Так, але я в інший бік, – чемно оголосила Оксана Єжи, що вже абсолютно осмілів. – До побачення!

– До побачення, – тихо, але якось надміру солодко мовив він.

Оксана сіла в машину, завела двигун і, не оглядаючись на чоловіка, що проводжав її поглядом, поїхала. А у вухах усе ще нудотно-солодко звучало його «до побачення!».

«Ну і тип, – подумала Оксана, і, щоб відволіктися, погладила рукою чорну пластикову панельку «Таврії». – Ти пробач, «Чебурашечко»! Змусила тебе чекати! Залицяльники проходу не дають!»

У довгому сні, що настав одразу за вранішнім радіови-конанням Гімну України, Тарасу снилося багато що: і звуки, і картинки, і ніч. Кілька разів абсолютно реальний, упізнаваний звук уривався в сновидіння. На своє, теж сонне, здивування, Тарас одразу впізнавав його, цей звук – це «квікала», «скрикувала» п'ята дерев'яна сходинка його рідного парадного. Дивно, що вперше цей звук долинав не знизу, з-під ноги, що забула переступити злощасну сходинку, а ззовні, з-за меж його маленької квартири. Незабаром, після четвертого чи п'ятого проникнення цього звуку в сон Тараса, в двері його квартири постукали.

• Предыдущая
• 12/80
• Следующая