Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 20

• Предыдущая
• 20/75
• Следующая

Сестри, Лілька й Тоська, висіли на Варані обабіч. Вони поважчали за сезон. Скоро, мабуть, вони зрівняються з ним у зрості.

– Варасю… А правда, що ти одружитися хочеш?

– Хто сказав?!

– Долька сусідська… А що?

Хмари густішали. Верхівки острова не стало видно; камінний світ горні зостався там, де йому належить бути – наверху.

Над водою мало-помалу піднімались ослизлі, укриті намулом і водоростями дахи піддоння.

І пішов дощ.

Потопельників знайшлося менше, ніж минулого сезону – усього одинадцятеро. Трьох упізнали за наперед розісланими княжими розшуковими грамотами, обгорнули просмоленою шкурою й доправили наверх. Решту віддали, як належиться, морю.

Зняли сітки з полів. Донні піднялись навіть веселіше, ніж звичайно.

– Без репсу не залишимося, – задоволено казав батько.

Варан допомагав матері прибирати в домі. Іноді з-поміж бруду вдавалося знайти що-небудь насправді цінне – металеву прикрасу чи монету. Малята раділи, стрибали до стелі; Варан щоразу здригався, коли в купі сміття показувалась кольорова ганчірка.

Йому ввижалось райдужне сяйво.

Батько полагодив і вичистив водозбірні. Море мало-по-малу заспокоювалось, набуваючи звичного сірого кольору. Старий Макій узявся розвозити пошту на своїй педальній ляпалці. Материна сестра з Маленької писала, що староста рудокопів звелів поставити на березі нову пічку. І ніхто ніде не чув, щоб серед намулу чи вмирущих водоростей відшукалася справжня сотенна купюра – райдужна, новенька.

Повертались до дому дійні кричайки – деякі з приплодом. З’явилось молоко. Варан згадав смак сиру.

Налетіли ситухи – вони завжди налітають восени, збирають данину з оголеного суходолу. Варан із батьком ходили полювати, провели ніч на холодному камінні з арбалетами напохваті й кілька ситух підстрелили. З перемогою вертались додому – буде нова одежа, будуть бочки маринованого м’яса; на жаль, ситух не можна їсти інакше, як сильно промаринувавши. Смердять.

З раннього рана й до ночі вигулькувало багато нагальних справ. Ледве впорались із домом, полем і водозбірнями, взялися налагоджувати гвинт. Линви підгнили, довелось добувати нові; староста Карпо барив, велів підготувати транспорт якнайшвидше. Не спали ночами; нарешті, запустили гвинт на спробу, і Варан, піднявшись над хмарами, побачив світ горні після сезону – у жовтому листі зів’ялого шиполисту, в оголенім камінні, у засмічених розколинах.

Сонце палило нещадно. Довелось одразу ж надіти окуляри.

На пристані стояв причальник Лиско. Дивився мимо Варана. Цідив слова, мов крізь сито.

Так почалось міжсезоння.

Стояли тумани. Бродили по суходолу, з’їдаючи іноді половину селища. Висіли над морем, ковтаючи й випльовуючи рибальські човни. На носі кожного суденця бовталась у рамці металева рибка, носом завжди указувала на Маленьку, а правим плавцем – на Кругле Ікло.

Донні засіви піднялись до половини людського зросту.

Мати навчала Лільку й Тоську доїти кричалок. Дівчатка, квапливі й незграбні, діставали то кігтем по нозі, а то й дзьобом по лобі. Ремствували. Мати погрожувала навіть ременем.

Варан ходив колами, насідаючи на важіль, дивлячись у землю. Страшно уявити, скільки тисяч кіл він пройшов за своє життя, накручуючи пружину спускача. А скільки пройшов батько?!

Навколо пружини була витоптана кругла борозенка в землі. Іти було не так уже й тяжко, просто тоскно й нудно, що аж одуріти можна; іноді по декількох годинах невпинного ходіння по колу Варан засинав із розплющеними очима. Йому снились білі палаци, що здіймалися з води, дивні птахи на дерев’яних плотах, а іноді снилось, буцім він летить на криламі, і море – внизу…

Підніматись треба було щодня. Горні вимагали прісну воду. Піддонці потребували сушнику; гвинтом піднімали вологі водорості й принесені морем тріски дерева, розкладали на сушильнях під палючим сонцем. Потім обгортали просмоленою тканиною, і спускали вниз, і розподіляли під наглядом старости Карпа, і зовсім природно виходило, що половина всього палива потрапляла йому, старості, до сховища і в пічку…

Пружину гвинта накручували невпинно, і вдень і вночі. За наказом старости молоді чоловіки селища приходили по черзі крутити важіль, і, щоб не було так нудно, з’являлись великими компаніями. Теми для розмов були спільні, точніше, одна велика тема: хто як і скільки заробив у сезон.

Цього року було все як зазвичай, і – все інакше.

Приятелі цурались Варана. А може, йому здавалось, що цураються. У селищі теревенили, що він провів у В’язничній Кишці мало не півсезону. Йому, може, й самому так здавалось, але коли по правді – сидів він трохи більше тижня…

…І всі ці обережні розпитування з нудотно-співчутливими обличчями: ну як там? Злодіїв бачив? А душогубів?… І посмішка з розумінням. Захотів хлопак підзаробити побільше, це було й буде. Злодіям звісточку кинути, або увагу торгівця відвернути в потрібну мить, або ще деяка дрібна робітка, сама собою начеб і нестрашна, і незначна… Правда, зазвичай на таке йдуть зайшлі хлоп’ятка з навколишніх островів, та хоч би й з Маленької. Круглоіклівському піддонцю на пособництві попастись – велика рідкість, може, тому й відпустили…

Так або приблизно так уявляв собі Варан розмови односельців і не бажав не те що виправдовуватися – бачити нікого не хотів.

Сьогодні вранці батько на гвинті відійшов нагору. Помічників із селища до полудня не ждано; Варан ходив по колу одинцем самотнім.

Ніла залишилась наверху. Що вона там робить, як служить – Варан не думав. Життя горні в міжсезоння уявлялось йому безмежним ослоном у пишно обставленій печері. Горні сидять і витріщаються одне на одного. Іноді ходять у гості до сусідів, у розколину, прикрашену коштовним камінням. Іноді – дуже рідко – приймають посланців од Імператора; ті прибувають у крилатих повозках, закритих з усіх боків від пекучого сонця. На обличчях і чоловіки, і жінки носять вуалі – щоб не спалити шкіру, ненароком визирнувши з-під каменя. Звісно ж, князь і його прибічники проводять час найприємніше – до їхніх послуг музики й розповідачі історій… І ще вони читають книжки, яких в імператорській книгозбірні набереться, з розповідей, декілька десятків…

Стараючись не думати про Нілу, Варан згадував Імператорського мага Лер… як його там… який, схоже, нудьгує на Круглому Іклі. Щоб покарати його, чи що, заслали в таку глухомань?

Над головою Варана раптом закрутились, звились візерунком сірі хмари. Повертався гвинт. Варан застопорив важіль, мимохідь витер піт з лоба й приготувався зустрічати батька.

Кошик випав із хмар майже над самою землею. Іноді в такі хвилини вдавалось побачити краєчок неба – але не сьогодні. Лопаті гвинта, великі й малі, струсили налиплий туман. У хмарах зосталася ямка і стала швидко заростати рухливими сірими клубками. Кошик жорстко грякнувся в посадну подушку, збудовану з піску з зогнилими водоростями.

Батько на лиці був дуже спокійним і блідим, наче від болю.

– Тебе поранило? – швидко спитав Варан.

Батько заперечно махнув головою.

– Тоді що?

Батько вибрався з кошика. Витягнув порожні бурдюки.

Дощова вода стікала по його обличчю, мармурово-білому в обрамленні прилеглого чорного каптура.

– Тебе наверх кличуть, – сказав батько.

Лопаті гвинта, пам’ятаючи політ, ніяк не могли заспокоїтись. Краплинки дощу, звиклі до спокійного прямовисного лету, відносило набік неприродним у піддонні вітром.

– Кличуть, значить, піднімуся, – сказав Варан.

Батько покосився на нього і, тягнучи за собою бурдюки, побрів до водозбірень. Варан догнав його:

– А нащо? Що вони кажуть?

Батько, не дивлячись, похитав головою:

– Негайно наверх. От що вони кажуть. Сьогодні.

Варан силувано засміявся:

– Вони що, не розуміють, що гвинт…

– Пришлють по тебе, – сказав батько, відкриваючи заслінку водозбірні. – Пришлють… когось. Варту… Я от думаю – може…

Батько затнувся.

• Предыдущая
• 20/75
• Следующая