Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 19

• Предыдущая
• 19/75
• Следующая

– Суворо, – маг примружився. – Може, нап'єшся?

Варан, повагавшись, похитав головою. Райдужна купюра палила шкіру під мокрою сорочкою. Проклята Шуу, таж вона, мабуть, просвічує!

– Ти багато пірнав, – сказав маг. – Дивуюсь, як вам це вдається… Що люди, що звірі… Так, хотів би я провести дитинство на Круглому Іклі…

Варан помацав ніс. Кров спинилась. Його мосць – оцей парубок у крислатім капелюсі – сказав «стій», і вона послухала. Його, Варана, власна кров.

– Глянь лише, – маг дивився тепер Варанові через плече. – Гарно…

Якщо це пастка, мені все одно не викрутитися, подумав Варан і поглянув на море.

Від Круглого Ікла віялом, немов птахи, відходили кораблі. Різнокольорові вітрила здавались особливо яскравими у світлі вечірнього сонця. Вряди-годи над бортами підіймались клубки диму і по кількох секундах розлягався виляск. Гості салютували острову, прощаючись.

А над кораблями пливла, надимаючи боки, розписна куля, надута вогнем. Варан подумав, що куля гарніша за сонце.

– Ловлять останній вітер, – сказав маг за спиною Варана. – Відходять… Туди, де не буває сезонів.

У його голосі промайнула відверта заздрість. Варан подумав: коли ти так не любиш сезонів, то й війся з ними, ми тебе не держимо.

Маг удихнув повітря. Ніздрі його затремтіли; він слабко всміхнувся:

– Моряки на палубі, певно, розмовляють про смерчі. Вони бояться круговертей, адже саме тепер починає крутити… Він такий красивий, цей ваш «камінний сад». Шкода, що в міжсезоння до нього ніяк не дістатися…

Грається, мов ситуха з черв'яком, тужливо подумав Варан. Він звелів відпустити мене, гостро наказав, щоб відпустили… Щоб я навів його на підроблені скарби. І я, наче дурень, зробив те, чого від мене хотіли.

– А галери підуть останніми, – сказав маг, усе ще дивлячись на море. – Рідкісне видовище – три сотні водночас піднесених весел… Для вас, місцевих, це всього-на-всього кінець сезону. Для мене – все вперше.

З верхньої пристані піднялась патрульна крилама. Пролетіла перше коло дуже низько, пронеслась над головами Варана й мага, обвіявши теплим запахом доглянутого пташника. Прямовисно піднялась у небо, завмерла в зеніті, знов закружляла, тепер неквапом, лінькувато, знай зависаючи в струменях висхідного повітря…

Вітрильники відходили, залишаючи по собі вкрите візерунком море – сполуку багатьох слідів на воді.

– А от ці щогли, – пробурмотів Варан. – Скільки ж дерев на них іде… Десять… чи більше…

– Одне. Кожна щогла – одне дерево. Просто ти не бачив корабельного лісу.

– І не побачу, – утомлено закінчив Варан.

Маг дивно на нього поглянув:

– Справді? Чому?

Він хитрував. Варан знизав плечима:

– Ми народжуємось тут… І тут умираємо. Це Кругле Ікло…

– Люди приходять і відходять. На світі є кораблі, човни, повітряні запряжки, кінець кінцем…

Він стояв поряд, говорив про інше й дивився вдалечінь, і це було найгірше. Дожидання викриття стало зовсім уже нестерпним; Варан сунув руку за пазуху, витягнув підсохлу купюру і з якоюсь навіть полегкістю простягнув магу:

– Я знайшов. Ніс батькові… І все.

Маг зсунув на потилицю свій капелюх. Узяв купюру недбало, мов міняйло. Поклав її на долоню. Примружився на райдужне сяйво, бліде при світлі дня.

– Я думав, може, вона справжня, – невідомо навіщо додав Варан.

Маг похитав головою:

– Вона підроблена… Як і та, перша. Одна рука, один почерк… Ми ж нікому про це не скажемо, правда?

– Ми? – пробурмотів Варан.

Маг підвів голову:

– Тихо, он вона йде… Ти їй, будь ласка, теж не кажи.

Варан повернувся, але дорога була порожня. Він розтулив рота, щоб спитати про щось, але в цей момент Ніла з'явилась – вона йшла повільно, в обох руках у неї були кошики з продуктами для хазяїна і ласощами для змійсих. Туга й Журба, що харчувались самою рибою, іноді як заохочення діставали солодке репсове печиво.

– Я боялась, ти будеш із ним битись.

– Ще чого.

Ніла чистила великий закіптюжений казан. Тонкі руки по лікті були замазані сажею.

Варан патрав рибу.

– Коли я побачила вас удвох на дорозі, я подумала, що зараз сяду на дулу, Шуу потвердить. Хто він такий? Що тут вивіряє?

– Просто горні, – збрехав Варан.

– Та ні, – помовчавши, сказала Ніла. – Не просто… Щось у ньому є. Що – не второпаю.

– Як щодо весілля? – несподівано грубо спитав Варан.

Ніла зітхнула:

– А ти наверху зостанешся?

Він кинув чергову патрану рибину в коритце з червоною водою:

– Мене ніхто не кличе… І що мені тут робити? Тільки прислуговувати…

– Урветься від тебе кусень, коли будеш прислуговувати, – тихо сказала Ніла.

Варан випустив ніж:

– Не хочеш за мене заміж – так і скажи.

– Ти ще з батьком не розмовляв. Може, після всього він тобі не дозволить, – Ніла дивилася вбік. – А ти мені голову морочиш…

Варан піднявся й вийшов із печери.

Небо – останнє небо сезону – було білим від зірок. І в ньому колами плавала патрульна крилама.

Я люблю тебе – і буду за тебе битися…

Ні, не так.

Я люблю тебе – і битимуся за тебе, навіть коли ти мене вже розлюбила. Я битимуся за своє кохання, навіть коли в цій бійці доведеться тебе порішити…

Варан сплюнув під ноги.

Бридня.

Останніми з острова відійшли веслувальні човни. На них відпливали мешканці найближчих островів, що з’являлися на Кругле Ікло не стільки відпочити, скільки заробити.

На морі ходили, мінячись сивими боками, нурти. На небі вирували смерчі; дивлячись уранці на обрій, Варан міг нарахувати й п’ять, і сім, і дев’ять за раз.

Небо стало мерхлим, мов від утоми.

Хазяїн закрив для публіки «катання на серпантерах». Туга нервувалась, передчуваючи кінець сезону, ладнати з нею ставало все важче. Навіть Журба, завжди меланхолійна й лагідна, тепер дозволяла собі ощирятися й одного разу хапнула Варана за руку. Утім, охочих подивитись на «краєвиди підводних печер» уже кілька днів як не було. Сезон завершувався.

Хазяїн чесно виплатив Варанові зароблене – ні на грошик менше, але й не більше від обіцяного. Варан відніс гроші батькові.

– Я хочу оженитися, – сказав, дивлячись у підлогу.

– Наступного сезону, – сказав батько.

Не спитав, з ким. А може, давно знав. Не став дивуватися, з’ясовувати, сердиться. Просто сказав, повідомив легко й буденно: наступного сезону.

Варан пішов, не відповівши ні слова.

Він кожного дня пірнав у «каміннім саду». До останнього. Терпів Журбин зіпсутий характер, тягав їй печиво в рукаві, упрохував не скидати з сідла, не бити хвостом й не кусатись, тому що на човні дістатися «саду» не було ніякої змоги.

Вода що день, то все мутнішала.

Одного разу Варан потрапив у течію. Сам винен – треба було передбачити; він звик, що влітку вода в гроті спокійна, мов скло. Звикнув – і втратив пильність.

Його смикнуло, наче велетенською грубою рукою, і потягло під камінь. Зблиснуло й загасло світло; урятувало телепня тільки те, що довга вуздечка Журби, в останні дні схильної до втечі, була в ту мить намотана на зап’ясток. Змійсихи чують течії, як ніхто у світі; Журба попливла, обравши єдиний напрям, що порятував би її та норця. Вилізши, Варан довго кашляв і плювався, а потім від повені почуттів поцілував Журбу в холодну лускату морду, і змійсиха одразу ж почастувала його по нозі пекучим хвостом – щоб шанувався…

Більше Варан не насмілювався пірнати.

Сезон закінчувався. Усе добре й усе погане, що містять у собі течії, круговерті й зміни вітрів – усе це буде потім.

Ковчег метляло й крутило. Море знову й знову, укотре, намагалось затопити потворну, незграбну на вигляд, важку посудину. Піддонці чіплялися за стіни й одне за одного. Когось нудило. Хтось спокійно спав.

Море було буре з білим, у клаптях піни, хворе огидне море. Воно видихалося з кожною хвилиною. Воно втрачало на силі, над ним збирались, мов риби над падлом, хмари.

• Предыдущая
• 19/75
• Следующая