Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна - Страница 3

• Предыдущая
• 3/88
• Следующая

В дитинстві я завжди ставився до нього з великою повагою, – але останнім часом це почуття зникло, бо, хоча він був по-батьківському добрий до тих, хто гарно поводився, однак був прибічником суворої дисципліни і часто засуджував наші юнацькі невдачі й грішки; крім того, коли він відвідував наших батьків, то ми повинні були стати перед ним і прочитати катехізис або продекламувати: «Як там справи у маленької зайнятої бджілки» чи якийсь інший гімн, або – що було найгірше – відповідати на запитання про його останню проповідь, якої ми ніколи не могли запам’ятати. Іноді шановний джентльмен докоряв моїй матері за надто поблажливе ставлення до дітей, при цьому він посилався на пророка Ілію, або Давида з Авессаломом, що особливо дратувало її почуття; і хоч як вона поважала його та всі його висловлювання, все ж таки якось я почув, що вона вигукнула: «Господи Боже, от якби у нього самого був син! Тоді б він не мав напоготові стільки порад для інших людей, а побачив би, що це таке – мати пару хлопчаків і тримати їх у руках».

Він мав похвальну звичку піклуватися про своє тілесне здоров’я – дуже рано вставав, регулярно гуляв перед сніданком, пильно стежив за тим, щоб одяг був теплим і сухим, не було такого випадку, щоб він читав проповідь, не проковтнувши перед тим сирого яйця – хоча йому пощастило з хорошими легенями і потужним голосом, – та й загалом він був украй перебірливий у тому, що їв і пив, хоча і здержливим не був і мав своєрідний режим харчування, – зневажав чай і подібні витребеньки, а натомість був шанувальником солодких лікерів, бекону з яйцями, шинки, солонини та інших грубих страв, які досить добре узгоджувалися з його органами травлення, а тому вважалися корисними для будь-кого, тож він впевнено рекомендував їх недужим або людям, що страждали на диспепсію, – якщо ж вони не отримували обіцяної користі від його рецептів, то він казав, що вони не були наполегливі в дотриманні його порад, а якщо ті люди скаржилися на незручні результати після того, він запевняв їх, що це все вигадки.

Торкнуся і двох інших осіб, яких я вже згадував, а потім доведу цього довгого листа до завершення. Ці особи – місіс Вілсон та її дочка. Перша була вдовою заможного фермера, обмежена стара пліткарка, характер її не вартий того, щоб його описувати. Вона мала двох синів, Роберта, грубого фермера, що мав сільський вигляд, і Ричарда, соромливого старанного молодика, який за допомогою вікарія займався вивченням класичних мов, готуючись до коледжу, а в перспективі планував пов’язати своє життя із церквою.

Їхня сестра Джейн була молодою леді з певними талантами і більшими амбіціями. Вона отримала формальну освіту в пансіоні – було найбільшим з усього, що будь-хто з членів сім ї отримував раніше. Вона добре сприйняла шліфовку, набула значної витонченості манер, зовсім втратила свій провінційний акцент і могла похвалитися більшими досягненнями, ніж дочки вікарія. Окрім того, її вважали красунею; але ніколи ні на хвилину вона не могла вважати мене одним із її шанувальників. Їй було років двадцять шість, була вона дуже висока і дуже струнка, коси її були чи то каштанової, чи то золотаво-каштанової барви, але більшість вирішила, що таки рудої; колір її обличчя був дивовижно блідий, голова невелика, шия довга, підборіддя витончене, але дуже коротке, губи тонкі й червоні, карі очі жваві й проникливі, але геть позбавлені поезії чи почуття. Вона мала (або могла б мати) багато залицяльників зі свого ж суспільного класу, але з презирством відштовхнула або відмовила їм усім; бо ніхто, крім джентльмена, не міг догодити її витонченому смаку, і ніхто, крім багатія, не міг задовольнити її зростаючих амбіцій. Там був один джентльмен, від якого вона нещодавно отримала цілком очевидні залицяння, – балакали, що на його серце, ім’я й маєток вона мала серйозні плани. Це був містер Лоренс, молодий сквайр, чия сім’я раніше займала Вілдфел-Хол, але покинула його десь п’ятдесят років тому, щоб поселитись у більш сучасному і просторому особняку в сусідній парафії.

А зараз, Гелфорде, я з тобою поки що прощаюсь. Це перший внесок з мого боргу. Якщо ця монета підходить тобі, повідом мене про це, і я вишлю тобі решту, коли мені буде зручно: якщо ж ти бажаєш краще залишатися моїм кредитором, ніж наповнювати гаманець такими незграбними, важкими монетами, – все одно повідом мені, і я пробачу тобі кепський смак й залюбки залишу скарб собі.

Незмінно твій ГІЛБЕРТ МАРКГАМ.

Я з радістю відчуваю, мій любий друже, що хмара твого невдоволення зникла; світло твого обличчя знову робить мене щасливим, і ти бажаєш продовження моєї розповіді; тож без додаткових церемоній беруся до діла.

Здається, в попередньому листі я говорив про останню неділю жовтня 1827 року. Наступного вівторка я з собакою та рушницею вийшов з дому пополювати на місцеву дичину, та не знайшовши її, обернув свою зброю проти яструбів і чорних ворон, руйнівна дія яких, як я підозрював, позбавила мене кращої здобичі. Для цього я залишив частіше відвідувані зони, лісисті долини, кукурудзяні поля та луки, і почав підніматися на Вілдфел, величний дикий пагорб, – коли піднімаєшся його схилом, то живоплотів і дерев стає дедалі менше, перші врешті-решт поступаються місцем грубим кам’яним парканам, що де-не-де поросли плющем і мохом, а дерева заступають модрини, сосни та поодинокі кущі терня. Поля тут були нерівні, кам’янисті й непридатні для плуга, на них пасли овець та рогату худобу; ґрунт був неродючий та убогий – шматки сірої гірської породи визирали то тут, то там з трав’янистих пагорків; чорниці та верес – залишки первісного здичавіння – росли попід мурами, а в багатьох обгороджених місцях лугове жовтозілля і очерет узяли гору над убогими травами; але ці місця не були моєю власністю.

Біля вершини цього пагорба, десь за дві милі від Лінден-Кару, стояв Вілдфел-Хол, старезний особняк епохи королеви Єлизавети, побудований із темно-сірого каменю, на вигляд поважний та мальовничий, але надто холодний та похмурий, щоб жити у ньому; втім і його розташування цьому не сприяло, бо від буревіїв та негоди захищало його хіба що декілька сосен, що й самі були наполовину знищені бурями і вигляд мали такий же суворий та похмурий, як сам Хол. За ним лежало кілька занедбаних ланів, а далі була вершина пагорба, що поросла вересом; перед ним (обгороджений кам’яними стінами з високою залізною брамою та з великими сірими гранітними кулями на стовпах обабіч воріт) був сад, де росло колись чимало квітів, пристосованих до тутешнього ґрунту та клімату, і дерев та кущів, які з готовністю набували тих форм, яких надавали їм ножиці садівника, – тепер він мав дуже своєрідний вигляд, бо вже упродовж цілих десятиліть стояв без догляду, заріс бур’янами і травою, понищили його мороз і вітер, дощі та посухи. Глухі зелені стіни жимолості, які облямовували головну алею, на дві третини засохли, а решта розрослася поза всі межі; старий лебідь із самшиту, розташований біля залізної скоби для обчищання взуття, втратив шию і половину свого тіла; зарості лавру у формі замків посеред саду, велетенський воїн і лев, що стояли обабіч брами, позаростали так, що їхні фантастичні форми не нагадували вже нічого з того, що є на небі, на землі чи у воді; але, як на мою молоду уяву, всі вони мали гоблінський вигляд і добре гармоніювали з тими переказами, які переповідала наша стара нянька, коли мова заходила про маєток із привидами та мешканців, що його покинули.

Мені вдалося вбити яструба та двох ворон, коли в полі мого зору з’явився маєток; відмовившись від подальшого спустошення, я пішов прогулятися, глянути на старий дім і подивитися, які зміни внесла туди його нова мешканка. Мені не хотілось підходити прямо до фасаду і видивлятися через ворота; тож я зупинився біля садової стіни, та не побачив жодної зміни – за винятком одного крила, де вибиті вікна і напівзруйнований дах були відремонтовані, а з димарів підіймались тонкі пасма диму.

Поки я так стояв, спершись на рушницю і мрійливо сплітаючи тканину примхливих фантазій, в якій давні спогади та прекрасна молода відлюдниця, що жила зараз за цими стінами, займали майже однакове місце, в саду почулося легке шарудіння, ніби хтось видирався нагору; і, поглянувши в тому напрямку, звідки долинав звук, я побачив крихітну ручку над стіною: вона вхопилася за верхній камінь, потім вигулькнула друга маленька ручка, щоб ухопитися міцніше, а вже потім з’явилося маленьке біле чоло, увінчане кільцями русявого волосся, з-під нього засяяли глибокі сині очі, а потім з’явилася верхня частина мініатюрного носика.

• Предыдущая
• 3/88
• Следующая