Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна - Страница 2

• Предыдущая
• 2/88
• Следующая

Та якщо він сподівався, що його промову сприйматимуть як витончений дотеп, то його надії були марними, бо ніхто не засміявся. Однак Фергусові було до того байдуже – він саме збирався ковтнути чаю, аж його охопив такий регіт, що він був змушений підхопитись з-за столу і, пирхаючи, вибігти з кімнати; а за хвилину вже було чути, як він регочеться у саду, мов навіжений.

А я був голоден і знай наминав шинку з тостами, поки мати з сестрою обговорювали очевидні та неочевидні обставини, а також імовірну чи неймовірну історію загадкової леді; щоправда, мушу зізнатися, після братової пригоди я раз чи двічі брався до кухля з чаєм, та не зважувався сьорбнути з нього, щоб не зашкодити своїй гідності таким самим вибухом.

Наступного дня моя мати та Роза поспішили з візитом до прекрасної відлюдниці, та дізналися не набагато більше, ніж знали до того; хоч моя мати заявила, що не шкодує за змарнованим часом, бо навіть якщо й не набралася від тієї пані чогось доброго, то принаймні передала дещицю, а це було ще краще: дала кілька корисних порад, котрі, як вона сподівалася, не пропадуть; місіс Грем говорила небагато і здавалася трохи самовпевненою, та не виглядала нездатною до роздумів, – щоправда, моя мати не знала, де та пробула все своє життя, бідолашна, бо вона виявила жалюгідне невігластво стосовно деяких речей і їй навіть забракло розуму соромитись цього.

– Стосовно яких речей, мамо? – запитав я.

– Стосовно хатнього господарства, і всіх тонкощів кулінарії, і таких речей, з якими має бути знайома кожна леді, незалежно від того, чи потрібно буде їй застосовувати свої знання на практиці, чи ні. Однак я дала їй певну кількість корисної інформації і кілька рецептів, цінність яких вона, вочевидь, не змогла усвідомити, бо попросила не клопотатися, оскільки вона живе так просто й спокійно, що їй ніколи не доведеться ними скористатися. «Це не має значення, дорогенька, – сказала я, – це те, що повинна знати кожна порядна жінка, – і хоч ви зараз самотня, та не завжди такою будете; ви були заміжньою і, можливо, – я б сказала майже неодмінно – будете знову». «Тут ви помиляєтесь, мем, – сказала вона майже зверхньо, – я певна, що ніколи не одружуся». – Але я сказала їй, що я знаю краще.

– Певне, це якась романтична молода вдова, – сказав я. – Приїхала сюди, щоб скінчити свої дні на самоті і таємно оплакувати коханого небіжчика, – але це не буде тривати довго.

– Ні, я не думаю, – відзначила Роза, – бо вона взагалі-то й не виглядала дуже невтішною; і вона занадто гарна – точніше, вродлива – ти маєш побачити її, Гілберте; ти назвеш її досконалою красунею, хоча навряд чи виявиш схожість між нею та Елізою Мілворд.

– Я можу собі уявити багато облич, що гарніші від Елізиного, хоча й не чарівніших за її лице. Я припускаю, що вона не дуже претендує на досконалість; але якби вона була більш досконалою, то була б менш цікавою.

– То ти віддаєш перевагу її недолікам, а не досконалості інших людей?

– Саме так – вибач мені, мамо, на слові.

– О мій дорогий Гілберте, які дурниці ти говориш! Я знаю, що ти не маєш цього на увазі; про це не може бути й мови, – сказала моя матір, підводячись і поспішно виходячи з кімнати, щоб уникнути заперечення, яке вже було готове зірватись у мене з язика.

Після того Роза зробила мені ласку, повідомивши додаткову інформацію про місіс Грем. Її зовнішній вигляд, манери, сукні і навіть меблі її помешкання, – все це змалювала вона з більшою ясністю і точністю, ніж воно мені потрібне було; оскільки я був не дуже уважним слухачем, то не зміг би повторити цього опису, якби й захотів.

Наступного дня була субота; а в неділю всім було цікаво, чи скористається прегарна незнайомка умовляннями вікарія й чи прийде до церкви. Зізнаюсь, я й сам із деякою цікавістю поглядав на стару сімейну церковну лаву, що належала Вілдфел-Холу, де бляклі темно-червоні подушки і внутрішня оббивка не прасувалися і не мінялися вже багато років, а похмурі щити герба з їхньою траурною облямівкою з поруділої чорної тканини суворо і насуплено темніли на стіні.

І от я побачив високу зграбну постать у темному вбранні. Її обличчя було повернуте до мене, і таке воно було, що як глянеш на нього раз, то хочеться глянути знову. Її коси були як вороняче крило і зібране в довгі лискучі пасма, стиль зачіски досить незвичайний для тієї пори, та витончений і елегантний; колір її обличчя був ясний і блідий; її очей я бачити не міг, бо вони дивились у молитовник і були приховані опущеними повіками і довгими чорними віями, але брови над ними були виразні й добре окреслені; чоло було високе й розумне, ніс орлиний і риси загалом були досконалі – тільки щоки та очі трохи позападали і губи, хоча й гарної форми, та надто вже тонкі, надто стиснуті, й щось у них виказувало не дуже м’який чи доброзичливий характер; тож я сказав подумки: «Краще я захоплюватимуся вами на відстані, прегарна пані, ніж буду чоловіком у вашому домі».

Тієї миті вона підвела погляд, і її очі зустрілися із моїми; я вирішив не відвертатися, й вона знову повернулася до своєї книги, але з виразом тихого презирства, який не можна було визначити і який невимовно обурив мене.

«Вона гадає, що я нахабне щеня, – подумав я. – Гм! Незабаром буде іншої думки про мене, якщо я вважатиму, що це того варте».

Але потім я похопився, що такі думки недоречні в храмі Божому і моя поведінка не така, якою вона мала бути в цьому місці. Та перш ніж звернути всю свою увагу на церковну службу, я оглянув церкву, щоб побачити, чи ніхто не спостерігав за мною, – але ні, всі, хто не був зайнятий своїми молитовниками, стежили за дивною леді, і серед останніх були моя добра матінка й сестра, а також місіс Вілсон і її дочка, і навіть Еліза Мілворд, що потай зиркала на об’єкт загальної уваги. Потім вона подивилась на мене, якось безглуздо всміхнулась, зашарілася, скромно втупилася в свого молитовника і спробувала опанувати себе.

Тут я знову перейшов межу; і зараз мені дав знати про це мій зухвалий брат, який штурхонув мене ліктем. Цього разу я відплатив йому лише тим, що наступив на ногу, а подальшу помсту відклав до того часу, коли ми вийдемо з церкви.

Тепер, Гелфорде, перш ніж закінчити цього листа, я скажу тобі, хто така Еліза Мілворд: вона була молодшою донькою вікарія і дуже привабливим створінням, до якого я відчував немалу пристрасть, – і вона знала про це, хоча я ніколи не вдавався до будь-яких відвертих зізнань, та й не мав певного наміру цього робити, бо моя мати, яка вважала, що в радіусі двадцяти миль немає гідної мені пари, навіть думати не хотіла про моє одруження із цією крихіткою, яка, на додачу до інших численних вад, не мала й двадцяти фунтів посагу. Елізина фігура була одночасно тендітна та пухка, обличчя маленьке і майже таке же кругле, як і у моєї сестри, – колір обличчя був теж дещо схожий на сестрин, але ніжніший і не такий рум’яний, ніс кирпатий, риси обличчя загалом неправильні, тож вона була радше чарівною, ніж гарненькою. Але її очі – я не повинен забувати цю її чудову рису, бо саме в очах була її головна принада, – були довгасті й вузькі за формою, райдужна оболонка чорна або темно-брунатна, вираз її обличчя був різний, і постійно змінювався, але завжди був якось неприродно, сказати б, по-диявольському злий або ж непереборно чарівний – а часто бував і такий, і такий. Її голос був ніжний і дитячий, хода легка і м’яка, як у кішки, але її манери частіше нагадували манери гарненького грайливого кошеняти, яке буває то зухвале і пустотливе, то несміливе й серйозне, як йому самому заманеться.

Її сестра, Марія, була на кілька років старша, на кілька дюймів вища, вона була більшої, грубішої статури – проста спокійна розумна дівчина, яка терпляче доглядала їхню матір протягом її останньої довгої виснажливої хвороби, а також була економкою і тим членом сім’ї, що виконує важку, нудну роботу. Їй довіряв і цінував її батько, любили й лащилися до неї всі собаки, коти, діти і бідняки, але всі інші зневажали й нехтували нею.

Сам преподобний Майкл Мілворд був високим огрядним літнім паном, що носив крислатого капелюха, з-під якого визирало його велике, квадратне обличчя із масивними рисами, у руці в нього завжди був міцний ціпок, і свої ще могутні кінцівки він вбирав у бриджі й гетри, – а з урочистих нагод у чорні шовкові панчохи. Він був людиною твердих принципів, сильних забобон і правильних звичок, не міг терпіти інакомислення у будь-якій формі, бо переконаний був у тому, що завжди має рацію, а той, чиї погляди відрізнялись від його, мав бути або жалюгідним невігласом або ж упертим сліпцем.

• Предыдущая
• 2/88
• Следующая