Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 62

• Предыдущая
• 62/161
• Следующая

Тоді княжич Святослав залишився один у полі; холодне небо вгорі, сірі сніги навкруги, холод на душі і в серці.

«Гнатись! – вирнула думка. – Повернути її до города!»

Але одразу ж він, здавалося, почув голос Малуші, її слова: «Пощо, княжичу, женешся за мною? За чим женешся? Пізно ти за мною погнався, княжичу. Я ж тебе ждала вночі, а ніч минула, все минуло…»

І це була правда. Вона ждала його вночі, і коли б він тоді прийшов, все склалося б, може, інакше. А зараз уже пізно. Вона не вернеться до нього, не піде до города – ніколи. Так що ж сталось?

Він пригадав минулу ніч, розмову з матір’ю, кожне її слово і зрозумів, що сталось. Досі він був молодим і щасливим, його називали княжичем, але він був такий, як і всі люди. Досі він думав, що йому дозволено те, що й усім.

Це було щастя – ходити на Горі й бути, як усі. його називали княжичем, але скільки разів просто – Святославом. Як рівний з рівними, він летів з воями у полі навздогін за ворогом і, як і всі, міг перемогти ворога, але міг прийняти й стрілу. Коли Святослав хотів, то йшов у передграддя й на Подол, у купальську ніч він пішов до Дніпра й зустрів там Малушу…

І він полюбив Малушу. Полюбив так, як нікого до того. Це було його перше, світле кохання, він згоден був зробити все, що тільки вона побажає, він мріяв, що любитиме її довіку, бо Малуша – найкраща з усіх, мрія його й бажання. І навіть тоді, коли він дізнався, що вона непразна, це не злякало його. Що ж, він скаже про це матері, і вона зрозуміє його, бо вона не тільки княгиня, а й мати.

І от проминула ніч. Не він сказав матері про Малушу, сама княгиня запитала про неї. Далі ж все склалось зовсім не так, як він думав, мріяв і бажав.

Він пригадав гарячі слова матері, її суворі очі, кожне її слово вціляло в серце, душу. О, він не знав, що має таку матір. Минулої ночі він ніби вперше побачив її, побачив – і жахнувся.

Але вже тоді вночі і зараз у полі – під холодним небом, серед сірих снігів – він зрозумів, що то не мати з ним говорила, то він уперше в житті своєму зіткнувся з силою, якої досі не знав, про яку раніше не думав.

Ця сила – Гора, воєводи й бояри, мужі ліпші й нарочиті, князі всіх земель, тіуни, ябетники, огнищани, купці, сли, – о, скільки їх є на Горі, на Подолі, в усіх городах і землях на Русі! Не княгиня Ольга правила землею, – це вони правлять землею й княгинею, це вони хазяїни Русі.

Княжич Святослав згадав про дружину. Це правда, у матері княгині і в нього є дружина. Княжич чомусь вірив, що коли б він вийшов перед нею й розповів про свою муку, дружина б його не засудила, а підтримала. Але хіба може дружина піти проти Гори, проти бояр і воєвод, проти князів усіх земель?

Княжич Святослав подумав про людей, що живуть у городах і селах на Русі. Коли б вони, здавалось йому, почули про його муку, також не засудили б його, бо Малуша – це ж їхня дитина, це – всі вони. Але хіба вільно йому і хіба дозволить Гора, щоб княжич Святослав ходив від города до города, від села до села? Та чи вистачить життя для цього?

Проте княжич Святослав не зважав би й на це. Він був би згоден узяти Малушу за руку, вийти з города, іти в поле і жити там з нею, орати, стерегти землю. Заради неї він згоден на це, не хотів би бути князем.

Але за словами матері княжич Святослав відчув ще одно. Власне, він знав це і раніше: у великих трудах і потоках крові народилась і зміцніла Русь; це батьки його і діди – князі Ігор і Олег, – а разом з ними ще багато людей поклали за неї голови. І тут, у полі, і скрізь над Дніпром, на полудень до Руського моря, на схід сонця, до Ітиля-ріки, на північ, до Крижаного моря, і на захід, до Родопів, земля полита кров’ю, засіяна кістьми руських людей.

І вороги не вгавають. Не перемігши руських людей у чистому полі, вони підповзають до них з усіх боків: над Ітилем-рікою сидять і чатують хозари, в степах над морем блукають орди печенігів, у Кліматах сидять херсоніти, а всіх їх спонукає й сама готує зброю Візантія, імперія ромеїв.

Він чув уночі слова матері про Візантію, він згоден, що там зібрано всі багатства світу, що там уся наука й культура. Але це ж ромеї образили матір, яка їхала до них з миром і любов’ю, вони образили і його, княжича Святослава. Ні, немарно князі Олег і Ігор ходили з воями на Константинополь, немарно стояли під його стінами…

І ромеї не тільки ображають. Із слів матері Святослав зрозумів, що Візантія збирає сили проти Русі, рано чи пізно виступить, щоб скорити Русь, а людей її зробити рабами.

Так хто ж поведе руських людей на Візантію? Мати стара, і не жіноча це справа. Покластись на Гору? О, вона продасть Візантії Русь. Але Русь – це не Гора, це не бояри й воєводи, це тьма людей, яких треба рятувати.

У княжича Святослава дуже боліло серце. Хитаючись, ніби в груди йому бив шалений вітер, княжич Святослав зробив крок, другий. Підійшов до коня, взяв поводок, поглянув ще раз на сіру, тьмяну долину і, схопившись лівою рукою за луку, одним стрибком, як завжди, вихопився в сідло, вдарив коня.

І коли він помчав шляхом до Києва, це вже був не той юний княжич Святослав, що на світанку цього дня виїжджав з воріт города Києва.

За землянкою безугавно шуміла Рось. Особливо шуміла вона ночами, коли не чути було людського голосу, замовкали птахи, стихав вітер. Тоді Малуша виходила із землянки, йшла в берег, сідала на якомусь камені й думала свою думу.

Удень Малуші думати було ніколи. Село Будутин, у якому вона мусила тепер жити, було селом княжим, княжі були в ньому й люди.

Тут проходив край Полянської землі, за річкою починалось поле, через що й річку, яка протікала мимо Будутина й текла далі до Дніпра, називали Руською річкою – Россю.

Над Россю, крім Будутина, було ще багато княжих сіл – Межиріччя, Гута, Хмільна, а там, де Рось допливала до Дніпра, на Княжій горі височів над широкою долиною город із стінами, ровами, валами – Родня.

Неспокійне було життя в цьому городі й селах, які стояли край Полянської землі. Одразу ж за Россю жили чорні клобуки – плем’я, що в давні часи прийшло від Ітиля-ріки й тут осіло. Люди цього племені – вилицюваті, трохи косоокі, з пласкими носами – розмовляли зовсім не так, як поляни, носили на головах високі чорні клобуки. Але мали добру вдачу, жили в мирі з полянами, і якщо з поля налітала якась інша орда – билися з нею.

Далі за Россю тягнулось поле, в ньому з’являлись і з’являлись, як хвилі в морі, різні орди, сараною налітали вони на полян, руйнували й грабували городи й села над Россю і Дніпром, гнали людей у неволю.

Через це в Будутині, княжому селі, сиділи дружинники, що не раз сходились на Росі і в полі за нею з багатьма ордами, які сунули мимо Полянської землі. В інші ж дні, коли тихо було в полі, копали рови й насипали вали над Россю, обкладали їх камінням і присипали землею, у корченицях кували мечі й броні, готували списи й стріли.

Проте люди ці не тільки оборонялись від ворогів, вони хотіли й їсти. Надіятись на те, що їх нагодують князі, не доводилось. Навпаки, князі самі жадали користі від своїх городів і сіл, від людей, що жили в них. Ось чому той, що їхав шляхом з Києва за Рось, міг бачити, як у полі іде за ралом ратай, а край борозни лежить його меч і щит, – то княжі вої із жонами своїми й дітьми тяжко працювали, заробляли хліб насущний, щоб дати княже – князеві, собі ж взяти своє. Навкруг Будутина багато вже було зорано землі, люди будували хижі, довбали човни, якими їздили по Росі й ловили рибу, ходили на лови, самі на себе ткали, робили добрий посуд з глини. Кузнеці з-над Росі, а особливо з Родні, відомі були скрізь на Русі – вони знали емаль, чернь, робили чудові речі із золота і срібла.

У Будутині ж випасались княжі табуни. Під охороною пастухів, що носили в руках бичі, а про всяк приключай мали за спиною й луки з стрілами, табуни ці з ранньої весни до осені по черево бродили у високій траві на луках понад Россю.

• Предыдущая
• 62/161
• Следующая