Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич - Страница 61

• Предыдущая
• 61/161
• Следующая

І раптом вона затухла, зникла, а слідом за нею зникла й темна, непроглядна стіна на обрії. Сині сніги вже не лежали громадиною, а простелялись рівним полем, на сході розгорілось золоте вогнище: там народився світанок, почався день.

Тоді ніби прокинулись всі на санях – мовчазний підводчик, замислений Добриня, розплющила очі й Малуша. Розплющила й якось кволо посміхнулась: у передку саней сидів знайомий їй гридень Тур.

Проте посмішка враз зникла з її обличчя. Блідий, стомлений, ніби переляканий тим, що діялось навкруг нього, сидів гридень Тур у передку саней і дивився на неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд і, наскільки могла, запитала спокійно, лагідно:

– І ти тут, Туре?

– Тут, Малко, – відповів він і, хоч коні йшли доброю риссю, повернувся до них і крикнув: – Гей, гейки, коні, гей!!!

Коли Тур одкричався і сів знову обличчям до Добрині й Малуші, то вже на цьому обличчі не було того, що Малуша бачила допіру. Може, він зрозумів, що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити біль, а зараз став дуже тихий.

– Ти, Малко, – сказав Тур, – замотай ноги, бо мороз велій… Там за тобою хутро лежить…

– Мені не холодно, Туре, – відповіла вона, – і ногам моїм тепло…

Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.

– І поїсти нам треба було б, – продовжував він. – Ти, мабуть, забув і нічого з собою не взяв, Добринє. А я ніби знав – є в мене шматок веприни, є хліб і сіль…

– Не хочу я їсти, не хочу! – крикнула вона.

– Ти не кричи, не кричи, Малушо, – сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, – не треба кричати, нічого це не поможе…

– Знаю, – згодилась вона, – гаразд, не буду кричати…

– Гей ти, Туре, Туре, – втрутився в розмову Добриня. – Ну що ж, хто в’їжджає на Гору під щитом, – жде того велика честь і щастя?

– Не згадуй про це, – скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив бадьоріше: – А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не відступаю… Вір мені, Малушо, що коли ти в’їхала до Києва під щитом, то однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А хіба Будутин не княже село?!

Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя. Отакі були Добриня і Тур – звичайні прості гридні княгині Ольги.

А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали княжича Святослава.

Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней…

– Здрав був, княжичу Святославе! – крикнув він.

З саней схопились Добриня й Малуша, вони також привітались до княжича.

Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.

– Ти, Добринє, – звернувся він до свого колишнього сотенного, – проїдь з гриднем Туром далі… А ти, ключнице, – він не назвав її імені, – залишся тут.

І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.

– Княжичу, – сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, – пощо женешся за мною?

Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений, охоплений нестримними почуттями, він ладен був зламати і вже зламав слово, яке дав уночі матері. Він поїхав слідом за Малушею, наздогнав її. І їй, може, досить зараз сказати одне-однісіньке слово, щоб усе склалось надалі зовсім не так, як замислила княгиня Ольга. Бо він не змінився, він такий же, як і був, він жде, що скаже Малуша.

Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна, трохи бліда, з рум’янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в шапці…

Проте щось нове з’явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав відчув одразу ж, коли вона сказала вперше, а потім знову повторила:

– Пощо, княжичу, женешся за мною?

– Я знав, що княгиня вночі говорила з тобою, – задихаючись, промовив він. – Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею стоять воєводи, бояри, вся Гора… І тоді я на одну якусь мить завагався, згодився, – я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім… потім погнався за тобою, і от стою тут… Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..

Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.

– Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим женешся, княжичу?

Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І він крикнув, відповідаючи їй:

– За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!..

Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля саней.

– Княжичу мій, княжичу, – сказала вона. – Ти любив мене тоді, в купальську ніч, я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам’ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба… І це так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як і був, – княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу, тільки роба, і такою мені бути.

– Перед такою робою я згоден стати на коліна! – крикнув Святослав. – Чуєш, Малушо, я зараз стану на коліна…

– Княжичу Святославе, – перелякано відповіла вона. – Якщо ти зараз станеш передо мною на коліна – це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля… Не ти переді мною, а я стану перед тобою на коліна…

І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:

– Тебе я любила, князеві кланяюсь.

Він не чекав, що Малуша так зробить, і, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею…

– Малушо! – вирвалось у нього. – Так що ж робити?

– Я їду туди, – відповіла Малуша, – де повинна бути, ти їдь назад, до города, княжичу. Чи дозволиш мені встати?

– Встань, Малушо! – сказав Святослав.

Далеко біля саней мовчки стояли Добриня й Тур. Вона встала.

– Але я приїду туди, де ти будеш, Малушо…

– Ні, – відповіла вона. – Ти не приїдеш, бо про це знатиме вся Гора. І не їдь, княжичу, благаю.

– А якщо буде син? Невже я його не побачу?

– Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш, коли буде надоба, і він захистить тебе. Скажи тільки, як назвати сина?

– Нас скорила Гора, – відповів він, – то нехай син володіє миром у всій нашій землі. Володій миром!.. Володимир буде.

– Володимир буде, – повторила Малуша.

– Але ти жорстока, Малушо! – вирвалось у нього. – Говориш страшні речі.

– Це я жорстока? – тихо відповіла вона. – Ні, княжичу, не я жорстока, а світ. І нічого я страшного не сказала. Знай, коли буде важко, що я пам’ятаю і люблю тебе. А зараз кінчимо, княжичу! І в мене, і в тебе далека дорога.

Обернувшись у той бік, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула:

– Добринє! Тебе кличе княжич!

Той прийшов – з шоломом на голові і мечем біля пояса.

– Дозволиш нам їхати далі?

– Їдьте, – відповів княжич Святослав, – і нехай… нехай щаслива буде вам дорога.

– Будь здоров, княжичу! – побажав Добриня.

Тур сів на сани і щосили вдарив коней.

Княжич Святослав стояв, дивився, бачив, як сіли в сани Малуша і Добриня, як швидко стрибнув туди, крикнувши: «Гей, коні, гей!», гридень Тур, як пронизливо зарипіли полозки саней, а з-під кінських копит полетіли грудки снігу.

Коні йшли швидко. Минуло небагато часу, сани проїхали полем, пірнули в яр, повільно виповзли на високий, вкритий снігом пагорок, на якусь мить ніби повисли там на тлі ясного неба і зникли.

• Предыдущая
• 61/161
• Следующая