Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо. - Лигостов Вильям - Страница 20

• Предыдущая
• 20/61
• Следующая

Саме цієї миті за мною щось затріщало. Озирнувся — горить АРЕ. Господи, що тепер станеться з енергоблоком?! — встиг подумати. І раптом яскраве світло засліпило всіх. Потім угорі загриміло так, як не гримить і в найстрашнішу горобину ніч. Щось дуже і незбагненне повалило мене на бетон. Падаючи, бачив, як хитаються і валяться будинки. Втратив свідомість…

“Скільки разів можна втрачати свідомість? Навіть для космічного репортажу забагато”, - скажете ви. Рівно стільки, скільки треба. Точніше, скільки втрачав, стільки й пишу про те. Самі судіть: хто б написав цей репортаж, чи доповідну записку, якби я вперто кожного разу не отямлювався?

Т ак-от, і на цей раз свідомість поступово повернулась до мене. Було вже надвечір, коли зміг підвестись і глянути навкруги. Картина, скажу вам, не з радісних. Справжнісіньке поле бою. Покотом лежать впереміжку кібертонці та роботи. Навколо майдану — руїни. А капсула хоч би що — стоїть собі…

Хоч як це дивно, а я знову живий. Безумовно, ніякими Ілюзіями себе йе тішив. Не можу ж бути винятком. Мусять вціліти й кібертонці. Принаймні ті, що були на той мент просто неба. А з роботами й поготів нічого не сталось. Тільки ж чому жоден з них і не ворухнеться? Нахилився над своїм близнюком, та — скільки не торгав, не гукав — жодної реакції. А он бездиханне тіло Ерудита, тіла сотень роботів. А Раїса? Ну й кавалер… В останню чергу згадав, про даму. Раїса лежала неподалік. Припав вухом до її грудей. Б’ється, б’ється серце! Підклав руку їй під шию, всадовив. Раїса розплющила очі, глибоко вдихнула повітря і усміхнулась:

— Гриша… Гриша… Ти живий. І я…

Так ми сиділи серед того кладовища і ковтали повітря, мов утопленики. Почали ворушитися і кібертонці. Ось підвівся вождь, потер зачумленІ очі й озирнувся довкіл. Один за одним отямлювались його співвітчизники. А роботи ж чому?.. Страшна здогадка пойняла мене. Енергоблок! Так, енергоблок! Кібер загинув. АРЕ згорів… Некерована реакція… Вибух! Вони позбавлені енергії, їх нічим не розворушиш. Тепер все! Кінець! Завмерли роботи, атомокари, гелікоптери, транспортери… Все!.. І моя копія — теж.

— Це ти?! Гляньте, гляньте — він живий, — обірвав мої хаотичні думки Чудотворець. Він дивився на мене виряченими очима. Певно, не вірив їм, бо підвівся і підійшов ближче. — Це він! Це безбородий! Він винен в усьому! Роботи! Взяти його!

Марно галасував вождь. Сам господь бог не міг би тепер зрушити з місця слухняних роботів. Чудотворця розпирало нетерпіння. Він ступив крок, ще…

— Сам тебе задушу, баламуте!..

Я не міг уникнути його страшного погляду. І тут, мов кішка, скочила Раїса, вчепилась за бороду вождя.

— Не чіпай його, не чіпай! Він мій, він не винен…

— Он воно що! Ти… ти злигалася з цим пройдисвітом! Взяти безбородого негайно! — заволав вождь. Кілька кібертонців встали з бетону й посунули на мене.

— Тікай, Гришо. Тікай! — у розпачі крикнула Рая.

Я стояв у нерішучості. Та за кілька секунд страх переміг. Кинувся прожогом до капсули, відчинив люк, скочив у кабіну і надійно загерметизував її. І аж тут запекло в мозку: “А Рая?.. Боягуз! Підлий боягуз!”

Я ненавидів себе. Ненавидів і плакав од безсилля. Без контрольного ключика не злетиш. Я був близький до самогубства. Так, не брешу. Без вагання відчинив дверцята морозильної камери. Тут космонавти заморожують себе, якщо нема чим харчуватись або дихати. Це буде смерть. Навряд чи знайде хто-небудь “консерви” на цій богом і людьми забутій планеті. Рішуче клацнув дверцятами камери і увімкнув аппарат. Вже через якихось дві години поринув у солодкі сни, в дивовижні марення, а згодом — у темне провалля.

ПОДАЧА ДЕСЯТА

І, ХВАЛИТИ БОГА, ОСТАННЯ

Ви вже знаєте з преси про моє повернення на Землю. Але в тому повідомленні зафіксовано тільки голий факт — на одній з невеличких планет, за 7,876 парсека від Землі, випадково знайшли такого-то товариша, якого вважали загиблим, і благополучно притарабанили додому… І все!

Як пам’ятаєте, заморозився з власної волі. Морозильна камера діє доти, доки організмові не загрожує необоротність всіх функцій. І настав день, коли я автоматично розморозився. Спочатку неясно уявляв, що зі мною сталось. Тільки страшенно хотілось їсти, зігрітись. Зігрієшся… Ні, що б там не торочила Всегалактична асоціація тверезості, а в космічний сухий закон таки треба внести поправки та винятки. Давитись піснотою- у кабіні капсули чимало концентратів — не хотілось. Треба було розвести багаття.

Відчинив люк. В обличчя вдарив шмалький вітер. Вихорами несло дрібний пісок. Хапаючи дрижаки, зійшов униз. Невже мене перенесли на іншу планету? Ні. Ось на місці пам’ятника “Адаму” височить піщана кучугура. Руїни будинків засипано. Якщо й штучний клімат встиг зникнути, й так позасипало все навкруги, то довгенько ж я пролежав законсервованим…

Обійшов навколо капсули, наполовину засипаної землею та піском. Вся вона подзьобана, антени пообламувані. Задер голову, стояв, замислившись. І тут в обшивку капсули, дзенькнувши, ударився якийсь предмет. Ударився й відскочив, упав до ніг. Підняв. Це була стріла, наконечником якої правив загострений кінчик антени, однієї з тих антен, що носили на головах роботи.

Оглянувся. Метрів за сорок од мене стовбичив здоровань, зодягнений в шкуру. Він прилаштовував стрілу до тятиви лука. Я не мав бажання випробовувати спритність стрільця й швиденько заліз у капсулу. Через ілюмінатор бачив, як незнайомець рушив до руїн, за якими курився димок. Незабаром димок зник. Згодом помітив удалині вервечку кібертонців. Вони прямували з покритих піском руїн столиці до лісу.

Більше нічого, на жаль, мені не вдалося ні взнати, ні побачити. Того ж дня неподалік од капсули сів трансгалактичний корабель “Муха-цокотуха”.

Можете уявити подив космонавтів. Довжелезна борода сягала мені до колін. Трусики зотліли, поки лежав у камері. Тільки підвівся, вони розсипались на порох. На стегнах теліпалась ослабла резинка.

Ви вже знаєте з преси, що сіла “Муха-цокотуха” на Кібертонію, аби запастись якою-небудь матерією для продукування енергії. Моя капсула, як запевнив екіпаж “Мухи-цокотухи”, ніяких сигналів у космос не подавала. Я цілком правильно відрегулював радіомаяк, забув тільки про невеличку дрібницю: не ввімкнув його.

Слізно благав рятівників провести розкопки, адже шар піску був не такий вже й товстий. Космонавти категорично відмовились, посилаючись на свій ущільнений графік. Я не здавався, я вхопив капітана “Мухи-цокотухи” за барки:

— Ви накажете їм зробити це, капітане! Розкопки дадуть науці екстраважливий матеріал! Десь тут, під кучугурою, лежить унікальна кінокамера з унікальними кадрами!

— Ноксен фоксен аберації плюс мінус дисипації, звідси коагулянти траєкторії нід, ентр воуз! — заявив капітан.

перепитав я.

— Так, ви не помилились, — незворушно підтвердив капітан.

Сліпому, як бачите, ясно: “Муха-цокотуха” таки мусила стартувати за п’ять хвилин. Інакше їй довелося б стирчати на Кібертонії сімнадцять космічних місяців, чекаючи сприятливої планіди.

По дорозі додому кілька разів починав розказувати членам екіпажу свою історію, та мене кожного разу перебивали глузливим сміхом. Не верзи, мовляв, дурниць, все це приснилось тобі в морозильній камері. Я категорично заперечував. Кому може приверзтись такий неймовірно довгий і подекуди навіть логічно послідовний соц? Кому?

Що ж розказати вам іще?

Поки пропадав у космічних мандрах, на Землі змінилось не одне покоління. Повернувшись із космосу, не застав у Києві ні тещі, ні дружини, ані друзів, що позичали мені гроші на космічну путівку. Отож неабияк переконався в геніальності дідуся Ейнштейна.

Я одружений вдруге, маю дітей. Теперішня дружина набагато більше задоволена мною, ніж колишня. Не знаю, в чім тут справа. Чи штучне серце виявилось чулішим, чи далася взнаки активізація центру. СІ гіпоталамуса. Хтозна…

• Предыдущая
• 20/61
• Следующая