Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 65

• Предыдущая
• 65/75
• Следующая

— Ваш засновок хибний, капітане. Пряму трансляцію ви могли б дивитися і в сусідніх системах. Але висновок правильний. Зараз ми знаходимося всього за п’ятдесят п’ять астрономічних одиниць від Хорса, в напрямку перпендикулярному до площини екліптики.

— Але як вам вдалося непомітно протягти таку махину через контрольовану чужинцями дром-зону? — з подивом запитав я. — Не тут же ви її побудували.

— Не тут, звісно. Але й через місцеву дром-зону теж не протягали. Ми перегнали лінкор у звичайному просторі від Проксими. А разом з ним летіли й усі кораблі Першої ескадри, на яку покладено найважче завдання — атака на чужинців з тилу, прорив орбітальної блокади Новоросії.

Кажучи про Проксиму, він, певна річ, мав на увазі не зорю із земного сузір’я Центавра, а Проксиму Хорса, розташовану на відстані двох з половиною світлових років звідси. У перекладі з латини „проксима“ означає „найближча“, тому в Ґалактиці було кількасот зірок з такою назвою, розташованих поблизу населених систем.

— І скільки ж часу на це знадобилося?

— Менше трьох років. Точніше, два роки й одинадцять місяців.

— Бути цього не може!

Юрій байдуже знизав плечима:

— Думайте, як вам завгодно. А якщо я скажу, що протягом усього польоту ми дистанційно керували кораблями, то ви й поготів не повірите. Проте так воно й було.

Я пильно подивився йому в очі.

— Хто ви такі, хай вам чорт? Звідки ви взялися?

Він відповів мені непроникним поглядом.

— Це не має значення, сер. Головне, що ми є.

Вийшовши з ліфта, ми покрокували коридором у напрямку, протилежному до того, куди вказували червоні стрілки на стінах з написом „ГОЛОВНА РУБКА, КОМАНДНИЙ ЦЕНТР“. Дорогою нам зустрілося кілька хлопців в офіцерських мундирах. За іншої ситуації я б, напевно, іронічно посміхнувся, побачивши сімнадцятирічного хлопчака з погонами капітана другого ранґу, але зараз мені було не до сміху. Все це відбувалося всерйоз — у Новоросії була армія, що цілком складалася з підлітків; боєздатна армія, яка готувалася завдати удару по чужинцях…

Нарешті ми дісталися до кают-компанії верхнього ярусу, де перебувало близько двох десятків молодих людей. Усі вони, за винятком одного, при нашій появі віддали честь, і всі, крім того ж таки одного, виявилися моїми підопічними, з якими я півтора місяці тому прибув на Новоросію. Змірявши хлопців і дівчат швидким, але уважним поглядом, я переконався, що серед них відсутні лише Рашель з Вальком, а решта всі, зокрема й Естер, були тут.

Згаданим вище винятком був цар Павло VIII власною персоною. Він підійшов до нас і привітався:

— Добридень, коммодоре Матусевич, капітане Прентан.

— Здрастуйте, ваша величносте, — відповів я, потискаючи йому руку. Потім знову глянув на хлопців і дівчат, що й досі стояли, витягшись у струнку: — Вільно, кадети. Ну що, теж попалися? А де ви загубили своїх командирів?

— Їхнім командирам вдалося втекти, — сказав Павло. — І, між іншим, вони викрали один із наших ескадрених флаґманів.

— От молодці! — схвально відгукнулася Анн-Марі.

— Атож, молодці, — погодився юний цар. — Шкода, що вони не з нами. Їхня допомога нам не завадила б. До речі, про допомогу, коммодоре. Адмірал Ворушинський хоче звернутися до вас з проханням.

— Я слухаю.

— Це стосовно вашої ґрупи, сер, — узяв слово Юрій. — Як я вам уже казав, у нас сутужно з кадрами, особливо це стосується командного складу. Пілоти, інженери, артилеристи та зв’язківці також важливі, але на Новоросії не бракує хлопців і дівчат, які днями просиджують у кіберпросторі, граючи в космічні ігри. А от з лідерами, з командирами ситуація склалася майже критична — ми не встигли підготувати достатню їх кількість. І тут нам стали б у пригоді ваші підлеглі. Готуючись до військової служби, вони протягом кількох років вивчали техніку пілотування й навіґацію, займалися на тренажерах, дехто з них навіть здійснював пробні польоти на справжніх кораблях. А останнього тижня вони мали нагоду практикуватися на наших симуляторах і вже цілком освоїлися з особливостями конструкції кораблів новоросійського флоту. Та що найголовніше — вони мають командирську жилку й чітке уявлення про військову дисципліну. Ми готові віддати під їхнє командування кораблі, у нас цього добра вистачає, проте… — Ворушинський зробив паузу. — Усе впирається в ту саму військову дисципліну. Прямо вони мені цього не кажуть, але я бачу, що сумніваються — чи не вчиняють вони чогось протизаконного. Гадаю, ваша згода як старшого офіцера зніме з них тягар сумнівів.

Очі моїх підопічних аж палали, і я чудово розумів їхні почуття. Колись я був такий же молодий і теж мріяв керувати космічним кораблем. Мені довелося мріяти до тридцяти шести років…

— А ви, фреґат-капітане? — запитав я у Анн-Марі. — Що ви про це думаєте?

— А що тут думати, сер? — питанням на питання відповіла вона. — Хіба ви можете їм заборонити?

— Так, певна річ. — Я повернувся до своїх підопічних. — Панове кадети… ех, чорт, хлопчики й дівчатка. Робіть так, як вважаєте за потрібне, а всю відповідальність я беру на себе. Бог вам у поміч.

Їхні обличчя радісно засяяли. Ворушинський офіційно подякував мені за співпрацю, потім звернувся до своїх нових підлеглих:

— Панове офіцери, з відома вашого начальства ви тимчасово переведені в підпорядкування Військово-Космічного Флоту Новоросії. Накази про присвоєння вам капітанських звань уже підписані й негайно набувають чинності. А зараз кроком руш до сьомого порталу для посадки на свої кораблі. Екіпажі вас уже чекають.

Хлопці та дівчата мало не галопом помчали до виходу, за ними пішов і Ворушинський. У каюткомпанії, крім нас і Павла, залишилася тільки Естер, яка несміливо підступила до мене і промовила:

— Сер, я… я мушу подати у відставку.

— Так, я розумію.

— Ви не заперечуєте?

— Не заперечую. Втім, я не певен, що маю право прийняти твою відставку, але… гаразд, це вже мої проблеми. Бажаю тобі щастя, дівчинко. Мені було приємно працювати з тобою.

— Мені також, сер. Дякую за все. — Естер підійшла до Павла і взяла його за руку. — Ну, мені час… Тільки не треба знову відраджувати. Я мушу.

Павло мовчки обійняв її. Естер поклала голову на його плече, а він ніжно гладив її розкішне руде волосся. Видовище було таким зворушливим, що мені стало ніяково.

Нарешті Естер вивільнилася з обіймів свого царственого нареченого і, пристрасно прошепотівши: „Я повернуся, обов’язково…“ — вибігла з кают-компанії. Павло провів її довгим поглядом і сумно промовив:

— Я не хотів її відпускати, але не міг не відпустити. Вона б ніколи мені цього не пробачила.

— Ваша величносте… — почав був я, але він перебив мене:

— Просто Павло.

— Добре, Павле. Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

— Я теж на це сподіваюся, коммодоре. Але в будь-якому разі вибору не маю. Однак не вважайте мене маріонеткою в руках Вейдерової компанії. Тиждень тому, після викрадення батька, вони відкрили мені свої карти, і я відразу погодився з ними. Я злий на них, що вони так довго мали мене за дурня. Дуже злий, проте зараз, коли вирішується доля моєї країни, не час для дріб’язкових образ.

— Але до чого ці дитячі ігри? — запитала Анн-Марі. — Що за вперте бажання — звільнити планету силами одних підлітків?

— А хто ще це зробить? Чотири роки тому ви намагалися, але не змогли. Або не схотіли. Наші ж дорослі — це люди, які звикли жити в неволі, серед них багато зрадників, узяти хоча б мого дядька. Ті, кому за двадцять, але ще немає тридцяти, загалом годяться. Але вони страшенні сноби, коли йдеться про їхній вік. Для них ми малолітки, нездатні ні на що серйозне. Подумайте самі, що сталося б, якби три роки тому Вейдер почав збирати орґанізацію не зі школярів, а зі студентів? Насамперед вони спробували б перехопити лідерство, вони не змогли б змиритися, що ними керують п’ятнадцятирічні підлітки. У результаті все закінчилося б розколом, заздрістю, ворожнечею і, як наслідок, викриттям. Ви згодні зі мною?

— Ну… мабуть, — відповіла Анн-Марі, а я промовчав.

• Предыдущая
• 65/75
• Следующая