Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 64

• Предыдущая
• 64/75
• Следующая

— Отже, ти не згоден з доктором Шепардом?

— Щось у його словах є. Можливо, для своєї епохи він був беззаперечно правий. Але зараз ситуація змінилася. — Олег на секунду замислився. — Знаєш, буде вкрай несправедливо, якщо Хейною заволодіють Терра-Ґаллія і Земля. Доступ до неї повинні мати всі людські планети, без їхнього поділу на сильних і слабких.

— Ну, щодо цього не переживай, — відповіла я. — Як ти думаєш, хто тут справжній господар становища?

— Звісно, Валько.

— Ото ж бо. А він не ґаллієць і не землянин, він — славонець. Тож про це не турбуйся.

Ми вирішили не приводити Аню до тями, а просто замкнули її в одній із житлових кают у кормовій частині третього ярусу.

— Нехай поспить, — сказала я, коли ми йшли назад по коридору. — А згодом побалакаємо начистоту. Витрусимо з неї, де вони тримають батька й Анн-Марі. Напевно, там, де й своїх старших товаришів.

Несподівано Олег зупинився.

— Не думаю, що твій батько з ними. Здається, я все зрозумів.

— Що зрозумів?

Відповісти він не встиг, оскільки з найближчого інтеркому пролунав Вальковий голос:

— Рашель! Зараз ти мене лаятимеш.

— У чому річ? — запитала я.

— Маленька необережність. Я тут продовжував спілкуватися зі станційним комп’ютером і випадково віддав йому команду перекрити подачу енерґії до двох із трьох стазис-кластерів… Ну, я маю на увазі ті сферичні згустки стазис-поля. І тепер не знаю, що робити, — відновлювати дію поля чи ні.

— От халепа! — вигукнула я й побігла нагору сходами. — Там же можуть бути кораблі чужинців.

— Не думаю, — заперечив Олег, що припустив слідом. — Якщо я правильно здогадався, то ніяких чужинців немає.

Коли ми увірвалися в рубку, Валько вказав на екран бічного огляду. Тепер там виднілася лише одна біляста куля, а на місці двох інших висіли у просторі два великі металеві циліндри зі стикувальними гніздами на торцях. За своєю конструкцією вони нагадували аварійні рятувальні капсули з великих пасажирських кораблів.

— Здається, ці штуковини не становлять для нас загрози, — сказав Валько. — Тому я взяв на себе сміливість не повертати їх у стазис, поки не пораджуся з вами.

— Усе ясно, — мовила я, відчуваючи, як у мені закипає гнів. — Ніякої помилки ти не припускався, еге ж? Ти зробив це свідомо. За моєї відсутності вирішив подивитися, що там. Так?

Валько із вдаваним каяттям кивнув.

— Винен, командире. Я заслуговую на покарання.

— Ти заслуговуєш доброї прочуханки! Не маєш анінайменшого уявлення про дисципліну.

— Хай так. Зате я позбавив нас довгих і безплідних дискусій, відкривати стазис-кластери чи ні. Все одно ми вирішили б їх відкрити.

Олег розчаровано зітхнув.

— А я думав, що першим здогадався…

Я запитливо глянула на нього.

— Про що?

— Про те, що в системі Хейни не було випадкових відвідувачів. Руку дам на відсіч, що в одній із цих капсул перебувають члени команди „Експлорера“, а в іншій — старші товариші Вейдера, Ані й усієї їхньої компанії.

— Саме так, — підтвердив Валько. — Причому перші — наші союзники. А що стосується других, то ми з ними якось упораємося. Сила зараз на нашому боці… До речі, одна з капсул почала потроху рухатися. Вона оснащена малопотужним ґравітаційним рушієм.

— Чорт! Що це означає?

— Думаю, наші друзяки підстрахувалися на випадок своєї загибелі. Вони не хотіли, щоб їхні товариші назавжди залишилися в стазисі, — проґрама комп’ютера передбачала вимкнення поля через сто років і відновлення прав доступу для всіх полонених. Ну а рушій дозволяє їм підійти до станції й зістикуватися з нею. Але переживати нічого — права доступу не відновлено, тож їх перестріляють бортові паралізатори. Зачекаємо?

— Ні, чекати не будемо, — рішуче заявила я. — Якщо в капсули є рушій, то має бути й система зв’язку. Надішли їм попередження, щоб вони зупинилися, інакше ми відкриємо вогонь на знищення.

Валько сперечатися не став.

— Слухаюсь, командире! Надсилаю радіоґраму на всіх доступних частотах.

Через півхвилини капсула почала пригальмовувати.

— Отримано запит на встановлення аудіовізуального зв’язку, — доповів Валько.

— Встановити зв’язок, — віддала я розпорядження, продовжуючи стояти посеред рубки. — Зображення — на головний екран. Камери — на капітана.

— Слухаюсь, мем! Зв’язок встановлено.

На великому екрані з’явилося обличчя Дж. Ф. Шепарда — але в дещо молодшій версії. На вигляд йому було років шістдесят, не більше.

Шепард-клон зміряв мене пильним поглядом, потім подивився трохи вбік — Олег також потрапив у об’єктив відеокамери.

— Хто ви? — пролунав уже знайомий нам звучний голос. — Діти наших бунтівних братів і сестер?

— Ні, сер, — відповіла я. — Ваші брати та сестри лише наші однолітки. А ми прийшли повідомити вам, що ваша місія в системі Хейни закінчилася. Відтепер ті знання, які ви охороняли понад тисячу років, є надбанням цілого людства.

На дев’ятий день нашого ув’язнення, одразу пополудні, двері нашої каюти нарешті відчинились і на порозі з’явилася постать у білому адміральському мундирі з трьома зірками на погонах. За звичкою я мало не козирнув, але останньої миті стримався, оскільки цим тризоряним адміралом виявився Юрій Ворушинський.

— А могли б і честь віддати, — сказав він із нотками незадоволення в голосі. — До вашого відома, я ношу цей мундир на цілком законних підставах. Своїм секретним указом государ Павло Олександрович призначив мене головнокомандувачем Військово-Космічного Флоту Новоросії.

— І великий у вас флот, адмірале? — чемно поцікавилася Анн-Марі.

— У кількісному вимірі не дуже. Але, повірте, він цілком боєздатний.

— Віримо, — кивнув я. — Ми чули про те, як один ваш корабель розгромив альвійську бриґаду… До речі, якого дідька ви передали альвам странґлетні запали?

Ворушинський скривився.

— Це була самовільна витівка Корейко й Кисельова. Авжеж, заварили вони кашу… — Юрій стиха зітхнув, а потім вказав на двері. — Прошу вас, коммодоре, фреґат-капітане. Ходімо зі мною.

Ми вийшли з нашої комфортабельної в’язниці й попрямували широким коридором, уздовж стін якого вишикувалися двері кают, судячи з відстані між ними — двокімнатних, як і та, де нас утримували. Це скидалося на житловий відсік для старшого командного складу на лінкорі або космічній станції.

Коли ми наблизилися до ліфтів, повз нас пробігли хлопець і дівчина років шістнадцяти в робочих комбінезонах з емблемами інженерної служби на рукавах. На ходу вони невміло, але старанно відсалютували своєму головнокомандувачеві.

— Наші рекрути, — пояснив Ворушинський. — Уже понад тиждень викладачі всіх новоросійських шкіл з технічним, фізико-математичним і медичним нахилом стоять на вухах — безслідно зникли їхні найкращі учні-старшокласники. Нам довелося діяти в авральному порядку — через вас і особливо через вашу доньку, коммодоре. Але ми ні в чому вас не звинувачуємо, ви просто виконували свій обов’язок. Це все Аня з Сашком, щоб їх покорчило. Вони від самого початку були незадоволені повільним розвитком подій, от і вирішили прискорити їх, підсунувши альвам странґлетні запали. Їм навіть на думку не спадало, що у відповідь ґаббари можуть завдати удару не лише по альвійських, а й по людських планетах. На щастя, обійшлося без жертв.

Ми увійшли до кабіни ліфта, і я, оцінивши по табло кількість ярусів, з повагою промовив:

— О, вражає!

— Лінкор „Святий Георгій“, флаґман нашого флоту, — сказав Ворушинський, натиснувши кнопку верхнього ярусу. — Гадаю, навіть Терра-Ґаллія від такого не відмовилася б. От тільки з особовим складом у нас великі проблеми. Нам би не зашкодили кілька місяців царювання Павла, протягом яких ми могли б… А втім, що сталося, те сталося. Добре хоч решта наших кораблів — легкі крейсери та корвети.

— М-м.. — протягла Анн-Марі. — Якщо ми дивилися телепередачі у прямій трансляції, то цей корабель перебуває в локальному просторі Новоросії.

• Предыдущая
• 64/75
• Следующая