Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич - Страница 33

• Предыдущая
• 33/75
• Следующая

— А зараз МакЛейн, — сказала вчителька, ковзнувши поглядом по екрану термінала. Потім глянула на мене й доброзичливо запитала: — Ну, як ти, Рейчел? Освоїлася вже в новому колективі?

Я невизначено знизала плечима.

— Потроху освоююся, місіс… тобто Надіє Петрівно. Хоча важко.

— Певна річ, важко. Легко й бути не могло. Інші умови життя, мовний бар’єр… До речі, ти набагато краще розмовляєш російською, ніж тиждень тому. Сподіваюся, не зловживаєш гіпнолінґвістичними курсами? Ефективний метод, не заперечую, але він шкідливо впливає на нервову систему. Особливо в юному віці.

— За цей тиждень я жодного разу не скористалася гіпнозом, — відповіла я чесно. — Просто маю схильність до мов.

— Це добре. На заняттях уже все розумієш?

— Так… майже.

— А взагалі, як почуваєшся в нашій школі? Є якісь претензії?

— Ні, жодних. Усе гаразд. Я всім задоволена.

Моя остання відповідь була нещирою. Насправді ж лише за тиждень навчання школа остаточно дістала мене. Справа навіть не в тому, що я мусила вдруге проходити вже вивчене, це я ще могла стерпіти; врешті-решт, недарма кажуть, що науки корені в повторенні. На мене тисла сама шкільна атмосфера — тюремна атмосфера. Це відчувалося не лише в школі (хоча тут найгостріше), а всюди — бо Новоросія була однією величезною в’язницею. Навіть двічі в’язницею — ззовні контрольована чужинцями, а зсередини поневолена власним урядом.

А я не звикла жити в невільній країні, для мене це було дикунство. Пам’ятаю, потрапивши на материкову частину Магаварші, де існувала м’яка форма соціалізму, я мало не виказала себе вже в аеропорту, коли спробувала розрахуватися за обід „живими“ грошима. Втім, на Новоросії соціалізмом і не пахло, тут був типовий державно-монополістичний капіталізм (що, з мого погляду, ще гірше), до того ж приправлений диктатурою у формі абсолютної монархії з повною відсутністю будь-яких виборних інститутів влади. Останнє було для мене не просто дикунством, а справжнісіньким мракобіссям, якимось середньовіччям а-ля Іван Грозний або Чезаре Борджа.

Проте доводилося звикати. Добре, що не на все життя, а лише на кілька місяців, необхідних для виконання завдання. І ще, на відміну від більшості членів нашого загону, я не мусила вдавати із себе місцеву, прикидатися звичною до тутешніх порядків і постійно стежити за собою, щоб не припуститися анінайменшої помилки. Я була просто дівчинкою з іншої планети, якій тут усе в дивовижу і яка погано орієнтується в місцевих реаліях…

— Отже, так, — продовжувала Надія Петрівна, — оцінок у тебе ще немає. Це нормально — наші вчителі поки знайомляться з тобою. Проте викладачі точних і природничих наук уже відзначили, що твої знання з їхніх предметів відповідають вимогам нашої школи. А от з гуманітарними дисциплінам складніше. Тут тобі доведеться займатися додатково, за спеціальною проґрамою. Особливо це стосується новоросійської літератури, історії, а також — і насамперед — основ держави і права.

Темноволосий хлопець, який сидів через парту від мене, Олег Рахманов, стиха пирхнув:

— Теж мені головний предмет!

Вчителька суворо зиркнула на нього.

— Що ти сказав, Олеже?

Рахманов на секунду зам’явся, потім зухвало глянув на Надію Петрівну й відповів:

— Я кажу, що основи нашої держави і права можна висловити в кількох словах. Передовсім у нас немає права взагалі, а є тільки держава, вся влада в якій — і законодавча, і судова, і виконавча — належить цареві. Це — основи, а решта вже похідне.

— Ти дуже спрощуєш нашу політичну систему.

Проте Олег не здавався.

— Не можна спростити те, що й так уже просте до примітиву. Вся наша система базується на одному-єдиному засадничому принципі: государ мудрий, він найліпше знає всі потреби своїх підданих. Російський народ сторіччями мріяв про доброго царя-батечка, який би дбав про нього й ухвалював за нього всі рішення. І ось, у космічну добу, ми втілили цю наївну селянську мрію в реальність і так завзято, що переплюнули всі відомі в історії монархії. Навіть у Людовіка Чотирнадцятого було менше влади, навіть імператор Нерон мусив рахуватися з думкою римського сенату; зате наш государ може робити все, що йому заманеться. Що б він не зробив, усе буде законно, бо сам він і є закон.

— А на уроках і на іспиті ти говорив зовсім інше.

Олег нахабно осміхнувся.

— Атож, точнісінько за шкільною проґрамою. Я ж не хотів отримати погану оцінку в атестаті.

— Ти заробив „відмінно“.

— Ще б пак! І тепер можу говорити, що думаю. Адже государ милостиво ґарантує нам свободу слова.

Класна керівниця скрушно похитала головою.

— Ну що ж… Тоді залишся після уроку, обговоримо це питання.

Коли „розбір польотів“ закінчився, я вийшла зі школи однією з перших, але не поїхала додому, а подалася до розташованої неподалік кав’ярні „Троє поросят“, де подавали соки, молочні коктейлі, морозиво, солодощі, тістечка тощо. Цей заклад користувався популярністю серед учнів молодшої і середньої школи, а старші школярі, що вже зараховували себе до катеґорії дорослих, як правило, обходили його десятою дорогою.

Оскільки сьогодні була субота — вихідний у „малечі“, у кав’ярні було порожньо. Я купила коктейль, влаштувалася за столиком на відкритому майданчику й почала спостерігати за виходом зі шкільної будівлі. Мені довелося прочекати понад півгодини й замовити ще один коктейль, поки, нарешті, з’явився Рахманов. Він попрямував до стоянки, де був припаркований його особистий флаєр, а я взяла зі столика телефон і натисла кнопку набору номеру.

За кілька секунд Олег дістав свій телефон і підніс його до вуха.

— Алло?

— Привіт, це я. Впізнаєш?

— Ще б пак! З твоїм акцентом… Де ти?

— У „Поросятах“. Хочеш приєднатися?

Він обернувся в мій бік, і я помахала йому рукою.

— О’кей, із задоволенням. — У його голосі пролунали нотки збентеження. — Між іншим, тут дуже смачне морозиво.

Олег крадькома озирнувся навколо й, переконавшись, що в полі його зору нікого зі школярів немає, попрямував до мене. Я не втрималася від посмішки. Який же він ще хлопчисько, дарма що на півроку старший від Валька. Соромиться, бачте, зайти в кав’ярню тільки тому, що тут зазвичай тусується „малеча“.

Купивши дві порції шоколадного морозива, Олег сів напроти й підсунув до мене один із стаканчиків.

— Пригощайся.

— Ні, дякую, — похитала я головою. — Такого не їм.

— Чому?

— Забагато калорій. Боюся погладшати.

Змірявши мене поглядом, Олег усміхнувся. У нього була чарівна посмішка, та й сам він був надзвичайно милим хлопцем, хоч і не красенем. А втім, чоловіча краса — поняття відносне. Швидше для чоловіків годиться інше слово — привабливість. А Олег був дуже привабливий, до того ж розумний, товариський, за словом до кишені не ліз. Він відчайдушно загравав з усіма дівчатами в класі, але явної переваги нікому не надавав. Зі мною поки тримав дистанцію — чи то просто примірявся до новенької, чи трохи боявся. Я виглядала старшою за свої сімнадцять (точніше, не свої, а ті, що були записані в моїх документах), поводилася дуже солідно й (що правда, то правда) була вродливіша за решту дівчат.

— Не думаю, що тобі це загрожує, — сказав Олег. — З такою фіґурою!

— От я її й бережу. Тож доведеться тобі з’їсти обидві порції.

— Нема проблем. — Він зачерпнув ложечкою шматок морозива й відправив собі до рота. — До речі, ти тут просто так чи чекала на мене?

— А як чекала, то що?

— Тоді я в захваті.

Я гмикнула.

— Не поспішай з висновками. Я лише хотіла сказати, що ти дурний хлопчисько.

— Чому це?

— Та тому, що твоя бравада на уроці була призначена для мене. Щоб я звернула на тебе увагу.

Олег густо зашарівся.

— Овва! Які ж ви проникливі!

Я здивовано зиркнула на нього і з сарказмом промовила:

— То ми вже перейшли на „ви“, Олеже Ібрагімовичу? Але попереджаю, мені дуже не подобається бути Рейчел Стівенівною. Звучить дуже нездоладно.

• Предыдущая
• 33/75
• Следующая