Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 38

• Предыдущая
• 38/128
• Следующая

— Поляками мене не лякайте, — пирхнув єпископ. — їм Грюнвальд випадає раз на сто років. А якщо навіть і випаде, то скористатися з нього вони не зуміють. Усупереч Грюнвальду і попри нього Орден Діви Марії стоїть і далі, він і далі могутній, Польща і далі мусить з ним рахуватися. Орден стоїть на сторожі нас усіх, усієї нації та німецької імперії. Польща вже давно встановила би протекцію над гуситами, якби не боялася Ордену і тієї кари, якою Орден покарав би за це віроломну Польщу. Найкращий спосіб вивести чеську заразу — це знищити джерело, звідки чехи черпають свої сили. Ягелло підтримує єресь, причому робить це цілком відверто, а папі та Європі тільки замилює очі. Легат впіймав у Польщі облизня не тому, що король Сигізмунд зблизився з Вітольдом, а тому, що Ягелло про хрестовий похід ані разу навіть і не подумав, а на папські булли йому наплювати. У Польщі інші плани, пане Лангенройт, зовсім інші. Їхній план — це спільно з єретиками стерти нас на порох і поширити слов'янське панування на всю Європу. Так що мудро, утричі мудро чинить король Сигізмунд, коли руйнує ці плани і ставить на них хрест. Для нас, німецької нації, страшна не Польща і не Литва. Страшна унія. Корона для Вітольда означає кінець унії, адже корона не може влитися в корону. Даючи Вітольдові корону, король Сигізмунд розбиває унію. Кидає камінь розбрату. А з цього може виникнути, дай нам Боже, навіть польсько-литовська війна. З цього може виникнути, поможи нам Боже, навіть поділ Польщі. Що? Пане Освальде фон Лангенройт? Вам не усміхається поділ Польщі?

— Усміхався би, — визнав Лангенройт, — якби я був фантастом.

— Фантазії збуваються, — спалахнув Конрад. — Рече пророк Даниїл, що Бог зміняє часи та пори року, скидає царів і настановляє царів. Тож молімося, щоби так і сталося. Дай нам, Боже, нову Римську Імперію, зроби нам Сигізмунда Люксембурзького новим Цезарем. Нехай збудеться мрія про Європу, про об'єднану Європу, якою править Германія. Германія — понад усе! А інші нації — на колінах. На колінах, підкорені. Або, Сатана їх забирай, вибиті! Вирізані до останнього коліна!

— А єретики, — кивнув Лангенройт, — як собаки, поза стінами цього Нового Єрусалима. Далебі, прегарна картина. Аж шкода, що життя навчило бути реалістом. Не мріяти, а передбачати, причому передбачати на підставі реалій. Тож я передбачаю, що до коронації Вітольда справа не дійде. На це не пристане Польща, не пристане папа. Люксембуржець махне рукою, почне іншу інтригу деінде. Ягелло в антигуситському хрестовому поході участі не візьме, підтримувати чехів не перестане. А хрестоносці сидітимуть тихо, бо вони знають, що інакше вони можуть одного ранку побачити гуситські вози під Мальборком, Хойницями, Тчевом і Гданськом.

— Де це ви, — покепкував Конрад, — вичитали такий перебіг подій? По зорях?!

— Ні, — холодно заперечив Освальд фон Лангенройт. — В очах краківського єпископа, Збігнева Олесницького. Але облишмо це, годі про Польщу, Литву, про весь той дикий схід. Поговорімо про наші, західні проблеми. Про собор, що власне наближається. Про справи католицької віри… Herrgott! Що сталося з вашим птахом? Очманів? Мало вікна не розбив! Чому ви не зачиняєте клітку?

— Це вільний птах, — серйозно відповів єпископ Конрад. — Робить, що хоче. Деякі теми йому нудні. Тоді він летить геть.

Підкови буланого коня цокотіли об каміння подвір'я, дзвінке відлуння билося між стінами єпископської резиденції. Дус фон Пак, нахилившись у сідлі, відтягувала повіддя вбік, обертала конем, мов у танці, змушувала дрібно переступати ногами. При цьому вона не зводила зацікавленого погляду зі Стінолаза, який поспішно прямував у бік воріт. Стінолаз помітив її, але на погляд не відповів. Він був сердитий.

— Він сердитий, — покивав головою Ульріх фон Пак, пан на Клемпіні. — Сердитий як холера. Озлоблений, видно.

— Озлоблений, — підтвердив Кучера фон Гунт. — Ще й який озлоблений.

— Ви все йому сказали, — похмуро зауважив Гайн фон Чірне, командир вроцлавських найманців. — Він тільки запитав, а ви відразу все сказали. Про розшуки того Беляви, про доноси… Усеньке розслідування йому розповіли. А кажете, ніби він вам не подобається.

— Бо таки так, — Кучера сплюнув на кам'яний поріг, розтер плювок чоботом. — Не подобається мені той курвий син. Але мені єпископ наказав. А мати в особі Грелленорта ворога я не хочу. І ви б не захотіли, повірте мені.

— Віримо, — Ульріх Пак злегка здригнувся. — Честю клянуся, віримо.

— Отой Белява мені ні брат, ні сват, — сказав Кучера таким голосом, ніби виправдовувався. — Прокляли його, значить, з ним уже покінчено, дні його полічені. Але з того, що я йому сказав, Грелленортові буде небагато користі, йому вдасться не більше, ніж нам. Ми два тижні тому цілком же випадково натрапили на слід Беляви, так само і ратушні, — випадково. Цілком випадково. Не знати, що він у Вроцлаві шукав і що замислював, де переховувався, яких і скількох мав спільників…

— Грелленорт — чарівник, — похмуро зауважив Гайн фон Чірне. — Чорною магією потрафить таке, чого ви не потрафили.

На подвір'ї знову зацокотіли копита, Дус фон Пак пустила коня диким галопом. Чернець-францисканець, що проходив по дворі, притиснувся до муру, паж у кольорах єпископського герба відскочив за колону, ледве встиг відскочити писар, але загубив і розсипав оберемок документів. Чірне і Гунт мовчки спостерігали. Вони дещо знали про цю дівчину, знали і причину, яка привела Ульріха фон Пака до Вроцлава. Дус, миловидна дівчина з блакитно-зеленими очима і губками ангеляти, у Клемпіні вбила списом двох волоцюг і сільського дурника, без жодного приводу, чим викликала справедливий гнів клемпінського плебана. Лицар Ульріх прибув до єпископа із суплікою, щоби той зволив утихомирити ксьондзика, який пащекує з амвона на всю фамілію Паків.

Гайн фон Чірне кашлянув.

— Крутенько поводиться, — сказав він, — ваша донька, пане Ульріху. У сідлі, маю на увазі.

— Сина Бог не дав, — відповів Ульріх Пак, ніби виправдовуючись. — Часом думаю, що воно, може, й добре. Природа, кажуть, любить рівновагу. Якби був син, то, мабуть, був би в'язав на спицях.

— Першим ділом, — доповідав шпик, мнучи в руках шапку, — взявся їмосць пан Грелленорт розпитувати пана Кучеру фон Гунта. Застосовував магію, причому двояку. Раз — щоб перевірити правдомовність. Два — щоб налякати. Але пан фон Гунт налякати себе не дав. Що він там сказав панові Грелленортові, те сказав, але знати було, що пан Грелленорт не радий і злий.

— Він завжди злий, — скривився єпископ Конрад, добряче відпивши з кубка. — Кажи далі, Крейцарку.

— Потім, — шпик облизав губи, — побіг пан Грелленорт до ратуші, розпитував міську сторожу. А потім повернувся на Острів Тумський, до Святого Хреста, питати кліриків про велебного Отто Беесса, але не дізнався нічого, крім того, що канонік у першу неділю посту поїхав до Рогова і тамки сидить. Ще пан Грелленорт був у домі «У золотого кубка», розпитував людей пана Ейзенрейха… Саме йому, кажуть, Рейнмар Белява відрятував зраненого пасерба…

— Це я знаю. Розказуй мені про те, чого я не знаю.

— Назавтра пан Грелленорт відвідав був самого вельможного пана Ейзенрейха. Довго балакали… Про що, не знаю, аж так близько підкрастися було годі. Але чув-єм, що досить голосно кричали один на одного.

— Ха! — пирснув єпископ. — Якщо ти це чув, виходить, що ти досить близько підкрався. Будь обачним. Біркарт не дурний, здогадається, що я наказав за ним стежити. Ти знаєш, що він некромант. Якщо він тебе викриє, то попрощайся з любим життям. І Чотирнадцять Святих Заступників тобі не допоможуть.

— Ну та й я не перший-ліпший, — шпик, раптом відчувши професійну гордість, випростався на всю свою дрібну і нікчемну статуру. — Не від учора займаюся стеженням, та й магією теж вмію скористатися. Ваша достойність добре знає…

— Знаю, — єпископ зміряв шпика поглядом. — Авжеж. Я мав тебе за твоє чаклунство спалити, та змилосердився. Але у місті будь обережний з магією: спіймають на чарах — спалять або втоплять. А я тебе не захищу, бо ж як мені такого захищати? Чарівництво — це порушення законів Божих і людських. А ти ж навіть не людська істота.

• Предыдущая
• 38/128
• Следующая