Меч королів - Батурин Сергій - Страница 20

• Предыдущая
• 20/24
• Следующая

— Доброго ранку, — схилила вона голову точно так, як колись робила мати. Ханна вже повернула на вулицю Морських Мольфарів і щезла за рогом, коли корчмар захоплено вигукнув їй услід:

— Хай їй грець, цій дівці, порода своє бере, а порода у неї добра!

— Це вже точно, — з-за Бонової спини підтвердив кухар.

— Ану, швиденько до соусів! — нагримав на нього хазяїн. — Бач, користується добрим ставленням, Мольфари б його побрали!

Ханна і раніше нерідко бувала на ринку, але саме сьогодні помітила: майже всі торговці — ті самі, що й вісім років тому, коли вона була тут востаннє з матір’ю. Он товстий м’ясник із волохатими руками посміхається, наче бачив її тільки вчора:

— Доброго ранку, Ханно!

— Бувайте і ви здорові, поважний Халіде, — ім’я товстуна пригадалося саме собою. Вона йшла торговими рядами, щаслива й горда собою, і чула, як люди говорили услід: «Ви впізнали її? Це Ханна, шкіпера Арта донька».

Гирей прокинувся від того, що клацнув замок і, здивований, побачив Ханну з кошиком, повним покупок. Збуджена, вона залетіла у помешкання:

— Гирею, я бачила його!

— Кого? — здивувався капітан.

— Того, з провулку, що ти поранив у писок та вдарив ногою!

— Губатого? — здогадався Гирей.

— Його!

— Де? — підхопився Гирей.

— На портовому ринку.

Ганяють портом жандарми, гасають моряки зі «Світанкової зорі» та «Лазурової лілеї», шастають шпики: нема людини з рубцем на підборідді.

Вчора увесь ринок перевернули — нема. Доповіли губернаторові, а той — королю. Зульфікар, як почув, аж схопився, кричачи:

— Як — із близною? Та ти знаєш, що меч Гадрузів привіз до Ядрану саме моряк із близною? Знайти негідника й допитати!

А сьогодні не пошук — облава: по шинках, тавернах, орандах; трясе поліція постояльні двори, гостинні доми та готелі. Місцеві жителі, надивившись на таке під час пошуків Зульфікарового меча, тільки сміялися, а от старостів кварталів зобов’язали щоранку ходити на доповідь до поліційної дільниці: що сталося, кого бачили, про що говорили люди.

Азиз Мезумський, не ставши королем, вештався по тавернах та борделях і напивався до нестями. Майже щовечора у палац його приносила охорона: принц плакав п’яними сльозами, нерозбірливо щось говорив, зрозуміти можна лише слово «мить».

Адмірал, набувши досвіду ще під час Зульфікарової поїздки до Ядрану, так організував пошуки, що командир королівської ґвардії (а її на Малій Черепасі всього рота) говорив, що це — облога зсередини.

Спіймали п’ятьох моряків: у трьох близни були на щоках, в одного — на лобі, і тільки в одного — на підборідді. Жодного з них Ханна та Гирей не пізнали — моряків випустили.

На сьомий день по смерті Доара Азиз проспався і заявив:

— Якщо ваша величність не проти, я поїду до Майвани, додому.

— Коли? — поцікавився король.

— Сьогодні ввечері, — кволо сказав йому брат.

— Я прийду проводжати тебе у порт, — вирішив Зульфікар. Не те щоби він надто любив брата: той був старший і в дитинстві весь час підкреслював це, він надто довго був сильнішим, розумнішим, більше знав… А потім Зульфікара перевезли на Малу Черепаху, а Азиза одружили з Лізою, дочкою маршала Еміля Френча. Молодим найманцем із лейтенантським дипломом приїхав Френч колись із Гортіполя; а тепер дивись — маршал і міністр. Еміль здогадався одразу по приїзді стати підданим короля Доара, досконало засвоїти місцевий діалект і одружитися з дочкою мезумського барона.

Тепер, породичавшись із Гадрузами, він з усмішкою згадував замок свого батька під Гортіполем: великий сільський будинок з бійницями замість вікон, з ознаками старанно прихованого занепаду…

Між іншим, Азиз досить швидко охолонув до дружини, зробивши їй чудового хлопчика, Бабура, дуже схожого на діда, короля Доара IV, і почав тягатися по шльондрах та борделях. Але це нікого, крім Лізи, не обходило.

Азиз зібрався повертатись додому на батьківському ґалеоні «Кондор». Зульфікар, закоханий у «Світанкову зорю», легко погодився: «Гаразд, забирай „Кондора“ собі», — і тепер Доарову каюту готували для його старшого сина.

Король і принц зійшли з королівських нош у порту, Зульфікар ще раз подумав: «Заведу муфлонів, як Раал».

Почесна варта з моряків Небесної ескадри стояла вздовж причалу. Брати пройшлися повз шеренги засмаглих красенів у чорній формі, обійнялися, старший зійшов на борт ґалеона, куцо махнув рукою.

Махнув рукою і Зульфікар, одразу берегові гармати Дальнього форту, вивергнувши струмені вогню та клубки диму, грізно ревонули прощальним салютом. Піднявши вперше прапор принца Мезумського — золоте сонце на синьому тлі, «Кондор» відчалив і потроху став виходити з порту. Караул залишив причал, а король, обійнявши капітана Гирея за плечі, спитав:

— Ну що, друже, час і нам збиратися?

— Може, слід трішечки затриматись?

— Чому це?

— Вашій величності нічого не нагадує он той корабель на рейді? — тицьнув пальцем у далечінь моряк.

— Не показуй пальцем, нечемо, — зауважив король. — Бо станеш адміралом, а виховання, як у темного шкіпера, ото буде ганьба!

Гирей опустив руку і почав міркувати, як повестися.

— То який корабель? — недбало спитав Зульфікар.

— Он той, — витяг з кишені трубу і нею показав капітан.

— Он той? — хмикнув король. — І що? Здається, я такого десь бачив.

— Такого ви бачили, — нагадав моряк, — удень, коли ми зустріли Мольфарів. А цього — підходячи до Оквілли, а потім — за кілька днів до нашого повернення.

— «Лебідь — Шванентайх», — згадав монарх.

— Так, саме «Лебідь», і бачили його біля Оквілли, а в Оквіллі на нас був напад, яким керував приятель моряка зі шрамом.

— Адмірале Блек! — загорлав король. Губернатор кинувся на поклик. І вже за півгодини до «Лебедя» підійшла «Лазурова лілея», і з неї на кліпер полізли кремезні гвардійці. А молодий правитель повів Блека та Гирея у Велику вежу Дальнього форту, де останнім часом жили Доар та Азиз.

На вежі адмірал приязно розмовляв з майором Джальміро, якого знав іще з колишніх часів.

— У той день, — оповідав майор, — його величність, як він часто робив останнім часом, піднявся на вежу і дивився на море у трубу. Вони з принцом Азизом були тут од ранку до обіду, потім пообідали, король іще замовив битки по-хасилойському… А потім, уже під вечір, королю стало зле, і я послав по лікаря і по вашу ясновельможність.

Раптом Зульфікар спитав:

— Того дня не було нічого незвичайного?

— Ні, не пригадую, хіба що посильний приходив до принца з міста. Але таке бувало й раніше…

Гирей глянув у свою підзорну трубу на «Лебедя»: там чинилась якась метушня, потім від «Лазурової лілеї» відплив катер і рушив спершу в бік Королівського причалу, а потім, побачивши, очевидно, звідти сигнали, повернув на Дальній форт. Катер побачили і король, і капітан, навели на нього свої труби.

Хвилин за двадцять суденце причалило біля форту, і міцні ґвардійці виволокли на берег моряка зі зв’язаними за спиною руками.

— Давайте його сюди, — закричав із вежі адмірал.

Ґвардійці на чолі з Брайтом затягли кремезного чоловіка у типовому одязі моряка. Досить свіжий рубець горів на його підборідді під повними губами.

Лейтенант силоміць (видно, що моряк пручався) поставив його на коліна.

— Це той? — повернувся до Гирея король.

— Це той, — впізнав нічного нападника капітан.

— Чому ти нападав на капітана Небесної ескадри?

— Я від тебе вперше чую, що він капітан, — упізнав Гирея моряк. — Просто посварилися сп’яну.

— Тобто, ти не заперечуєш того факту, що напав на офіцера королівського флоту?

— Ні, — нахабно дивлячись в лице адміралові, посміхнувся моряк.

— І не шкодуєш, що скоїв напад?

— Я шкодую, що не вбив його, — загарчав губатий. — І його, і ще декого.

• Предыдущая
• 20/24
• Следующая