Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина - Страница 27

• Предыдущая
• 27/40
• Следующая

…За стіною яличок, у світі, що жив за своїми законами, була ще одна галявина, оточена столітніми буками та дубами, де в дуплах, куренях, земляних норах мешкали лісовики. У повітрі вони не літали, хіба що з дерева на дерево. Саме туди привели заблуканих Боніфація, Івася і коника, перед самим початком зими. Матвія не було між ними. Як той куртуазний лицар, що лягає, встає і чинить славні діла з думкою про свою Прекрасну Даму, як чернець, залюблений в Ісуса чи Діву Марію, він намагався упіймати недосяжне, а досяжного просто не помічав.

Боніфацій намагався сплести з кори якусь взувачку й був цілком зосереджений на новій для нього справі.Він поздоровішав і помолодшав, з лиця зникла жовтизна від перебування в домі, і виглядав цілком задоволеним з такого життя. Увечері коло вогню можна було пити ялівцеве пиво й слухати цікаві історії.І здавалось, що іншого життя просто не може бути. Хоча й чудернацьке воно було, зовсім не схоже на людське. Лісові жителі мешкали де, кому було до вподоби. Деякі з них нагадували звірів — ведмедів, борсуків, лисів, зайців, маючи щось з їхньої оздоби: вуха, хвіст, ніс. Часом сюди приходили звірі зі скаліченою лапкою, ранами, а дехто просто, щоб заснути навіки. Дерева тут були у великій шані, й Івасик продовжував відкривати для себе їхню мову, подовгу сидів, слухаючи їхню бесіду. Ці дерева не знали людської підступності, були не такі боязкі, як дерева в садах чи біля доріг. Можливо, Івась не потрапив би сюди, якби не отримав заздалегідь дару, зазирнувши у льох Домницького у ті страшні для шляхетського двору дні. Якби не цей дар, хлопчину вивели б з Чорного лісу просто на битий шлях людського роду, сповнений злиднів та нещасть. Душа б його обросла корою, а серце билося б повільно, як б’ється серце у каменя. Отже, думав хлопчик, життя дороге усім істотам.І кожен живе так, як йому призначено. Людям призначено чинити кривду усім, хто слабший від них. А яку кривду чинить дуб?

— Великої кривди дуб не чинить, — відповів йому Боніфацій. — Хіба що не дає рости меншим деревам. Але він не краде в ближнього, не кляне, не знущається. Утім, спитай у лісових істот.

Але Івась знав, що лісові істоти не вміють відповідати на людські питання, що пахнуть залізом і смертю.

Коник, позбавлений упряжі, виринув із сіро-жовтої імли ранку, і ступив на галявину вже цілком заспокоєний. Двоє лісовиків, один зарослий щетиною як кабанець, а інший, з жовтими як у лиса очима, привели його сюди з іншою метою, ніж свого часу Івася та Боніфація. Мав побути тут, доки не позбудеться запаху людини й звичок їздового коня, а тодівже приєднатися до невеликого табуна диких лісових коней.

Ті, що літали в повітрі й жили під землею, мали коней іншої породи, які не знали хвороб і смерті. Деякі з них літали, інші плавали під водою, і жоден кінь, виплеканий людиною, не міг іти з ними в порівняння. Матвій бачив саме таких. Утім, Докія знала все про тих, що літають в повітрі, однак не наважилась розповісти. Може, тому, що словами не опишеш їхнього вигляду, звичаїв, та й хотіла залишити для себе відчуття простору й часу того прекрасного світу. Той, хто не був там, ніколи не зможе цього відчути.

— Дивись, Боніфацію, кінь! — вигукнув Івась, і побіг назустріч процесії.Звісно, дитина.

Боніфацій не був такий смілий. Знав, що перебуває у гостині й залежить від чужої ласки, і що людську породу є за що не любити. Перед очима в нього все ще стояв поранений хатник, а видіння перерізаного горла сарни викликало в нього відчай.

Малий підбіг до коня, щоб погладити гриву, але той раптом сахнувся, вищирив зуби, і певно би вкусив хлопця. Схожий на вепра лісовик щось сказав хлопцеві й він побрів назад. Мовив щось і до коня, й той одразу заспокоївся і сам увійшов до плетеної з хмизу загороди.

Івась повернувся до Боніфація тихий і замислений.

— Що він тобі сказав?

Хлопчк здвигнув вузькими плечима:

— Щоб я стерігся цього коня.

Обидва розуміли, що зміст слів був переданий неточно, що вони означали значно більше. Потрохи звикали до того. Ніхто нічого їм не пояснював. Якби, приміром, Боніфація про щось би спитав кіт, вийшло б приблизно те саме. Недаремно коти так уважно придивляються до міміки, жестів, тембру голосу людини. Зміст багатьох слів для них незрозумілий. Утім, Боніфацій з Івасем сподівались, що справи їхні колись підуть краще. Колишній маршалок нераз думав про те, як поводив би себе якийсь гоноровий шляхтич, що ж то було би з його гонором серед лісового люду? Боніфацій звик жити за законом: шануй господаря, ким би він не був. Ніхто тут не питав його, що він за оден. Лісовикам і так було видно усе з його лиця, чутно з його подиху і биття серця. І Боніфацій пишався, що ті його прийняли до себе, незважаючи на подерту одежу. Тільки одне непокоїло його: чи не виростуть у них звірячі вуха або хвіст. Не був до того ще готовий.

…Усе густішим і тривалішим ставав вранішній туман, і на опалому листі в затінку залишався лежати іней, а від хмар, що чіплялись за верхівки дубів, пахло снігом. Боніфацій з Івасем помагали зносити опале листя в печери, схожі на нори. На обличчях лісовиків з’являвся сонний вираз, із кожним днем їх ставало менше. Якось було особливо холодно, і хоч вони сиділи коло вогню, однак мерзли в спини. Ні в Боніфація, ні в Івася не було теплої одежини.

— Завтра випаде сніг, — сказав малий.

Чоловік-вепр мовчки кивнув і перезирнувся з чоловіком-оленем.

— Доведеться нам вертатись, синку, — тихо мовив Боніфацій. — Зима — то не жарт.

— Я не хочу звідси йти, — так само тихо відказав Івась.

— Думаєш, я хочу?

Бо у світі людей їх ніхто не чекав і не зробив запасів для них на зиму. Та й взимку важко знайти службу. Поки наймешся, замерзнеш під плотом чи замете снігом у полі.

— Вам і не треба йти, люди, — сказав чоловік-олень, і від нього повіяло такою впевненістю, що серце потепліло, а від нього спина й ноги, а руки мав теплі, бо тримав їх над вогнем. Боніфацій подумав, що їх відведуть до тих, хто живе під землею, і з цим заснув втішено у своєму курені.

Наступного ранку Боніфацій прокинувся, як йому здавалось, пізно. Але то просто випав перший сніг, додавши ранкові білого світла, а повітрю терпкої свіжості.Коли Боніфацій збудив Івася, надворі вони побачили, як чоловік-олень засипає невеличке багаття снігом, а поруч стоїть дерев’яна чаша із паруючим пивом.

— Що ти робиш? — хотів спитати Боніфацій, але Івась смикнув його за рукав. Він завжди чомусь знав більше, ніж старший Боніфацій.

— Не бійся, — мовив Івась і пішов уперед.

Чоловік-олень всміхнувся до нього, підняв чашу, надпив з неї, а тоді подав малому. Той озирнувся на Боніфація і на його обличчі з’явилась тінь сумніву. Боніфацій хотів крикнути, щоб не пив. Може, те питво не шкодить лісовикам, а чоловікові від нього буде лихо. Але язик примерз до піднебіння. Івась випив, а тоді чоловік-олень сам підійшов до Боніфація, простягаючи йому питво.

Хоч би сказав що. Боніфацій окинув оком галявину, де майже не було слідів. Чоловік-вепр кудись щез. Боніфацій зрозумів, що це випробування, і він мусить його перейти, долаючи внутрішній опір. Він дивився на Івася, а той дивився на небо, з якого почав падати сніг. А потім випив решту трав’янистого густого напою, що пахнув димом. Нічого не сталося. Чоловік-олень повів їх до нори, наповненої листям і показав жестом туди лізти. Першим поліз Івась, за ним Боніфацій. Там було м’яко і затишно. Чоловік-олень завалив листям вхід і підпер знадвору гіллякою.

— Не бійся, Боніфацію, навесні ми прокинемось, — запевнив позіхаючи Івась.

— А як ні? — стривожився Боніфацій.

Може, це смертне зілля? Та ні, чоловік-олень теж його пив.І він теж пішов до своєї нори, хоча олені взимку не сплять.І люди не сплять. Хоч то було би ліпше для них. Не довелося б тратитись на дрова, харчі та одежину.

Сніг усе падав і засипав сліди. Ніхто тепер би їх не знайшов. Але й ніхто не шукав.

• Предыдущая
• 27/40
• Следующая