Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина - Страница 26

• Предыдущая
• 26/40
• Следующая

— Почекай!

Увійшла туди, і оминувши бабинець, стала перед престолом. Перехрестилась і проказала «Отче наш» уголос. А тоді «Богородицю». Образів було мало, бо село було бідне і церква так само вбога, однак стійкий запах воску запах воску викликав відчуття, що вона в храмі Божому й захищена. Як тоді, коли була маленькою і батько з матір’ю водили її по неділях до церкви.

Та наступної миті подумала, що було б, якби вона розчинила царські врата, чи покарав би її Бог за це блюзнірство? Чи так, як карає тих, хто віками чинить наругу над душею і тілом ближнього? Тобто ніяк. А якби вона спалила село і цю церкву?…

І раптом їй стало страшно. Тіні з кутків посунули на неї, старе дерево заскрипіло, ніби знадвору церкву стискали могутні долоні вітру, й не тямлячи себе, жінка вибігла. Не треба було сюди йти. Бог не має милосердя. Він — такий самий, як ті, що літають в повітрі й живуть під землею.

Про Матвія вона забула. Той сидів скорцюбившись під дзвіницею й не бачив, як Докія тікала з церкви. Місячна дорога перетворилась на сувій вибіленого полотна, й наприкінці того сувою стояв князь, такий як і колись, юний і прекрасний. Він обхопив її руками, притулив до себе й мовив:

— Княгине! Я зробив се для тебе!

— Що?що? — тремтіла Докія.

— Забрав людей з села.

— Навіщо забрав?

Князь тихо засміявся і показав на місяць. На його великому колесі тулились люди, вкупі з коровами, телятами. свиньми, курми, котами й собаками, і клунками. Видно було, як їм страшно на такій висоті.

— Але ж я цього не хотіла? — здивувалась Докія.

— Мені легше зробити це, ніж те, що ти хочеш…

Тіло князя почало розпливатись, зник і сувій полотна під ногами, і Докія знову опинилась сама на роздоріжжі.Тіло її ще зберігало дотик князя, отже, це був не сон.

Жінка пустилася йти дорогою, цілком розтерзана словами князя, і тут згадала про хлопця, того причинного знайду, яким опікувалась віднедавна. Байдуже їй було до людей, бо ставились до неї погано, але лишати хлопця вона не хотіла, на зло князю. Вона різко повернула назад до церкви, і раптом побачила, що там світиться, хоча саме село темне.

Упіймала Матвія, коли той уже взявся за клямку церковних дверей.

— Не смій! — просичала і потягнула хлопця за собою.

— Чому? — спитав той.

— Бо там правиться для мерців. Тікаймо звідси!

Із церкви долинав спів, що намагався заманити хлопця.

— Хіба ти не знаєш? Як тебе увидять, то роздеруть на кавалки. Не вільно заходити до церкви вночі.

Хлопець слухняно кивнув. Але на роздоріжжі вийняв свою руку з її.

— Мені туди, — показав на дорогу, що вела від села. — Там — моя Пані.

— Яка ще пані? — визвірилась Докія.

— Я її шукаю, хіба я тобі не казав?

— Ти навіть не сказав, як тебе звати!

— Матвій. Яке це має значення, коли я не знаю імені моєї Пані. Я бачив її один раз. Вона летіла на коні, і вогонь побіг за нею.

Докія втратила на мить мову й лише хапала ротом повітря. У голові блискавкою промайнула думка:» Могла б здогадатись, що в нього та сама недуга. що в неї.» Вона вхопила хлопця за руку, повернула до себе:

— Дивись на мене! Дивись!

Матвій подивився.

— Я схожа на неї?

Хлопець закусив нижню губу й чітко відповів:

— Що ти кажеш, жінко? Пусти мене, моя Пані чекає.

— Нещасний! — тільки й вимовила Докія.Їй хотілось заплакати, але всі сльози вона вже виплакала сьогодні, в лігві диких звірів.

Матвій зник у темряві.Місяць тим часом затулила хмара, і Докія раптом зрозуміла, що не знає, якою дорогою їй іти, бо вчепився блуд. Тоді вона пішла першою-ліпшою.

Підмерзле листя позасипало усі стежки, як жовте, так і зелене. Цієї ночі вдарив мороз, що попереджав: невдовзі випаде сніг.І якби з неба надумав пролитися дощ, то став би над Чорним лісом снігом. Звірі завжди готові до таких перемін, а люди — тих зима застає зненацька. Навіть господарних.

Невеличкий гнідий коник тягнув такого самого невеликого критого возика, і, перш ніж увійти під дах лісу, спинився, зітхнув, замислився, і таки вирішив увійти, розраховуючи на жмут трави чи кислицю в підліску. Оскільки був молоденький та недосвідчений, то прийняв просіку за дорогу, й возик зачепився за пень. Коник став як укопаний. Дерева скрипіли, обговорюючи цю новину, і від страху коник заіржав. Мабуть, у Чорному лісі на поклик відгукуються швидко, бо через якийсь час два чоловічки, вбрані в химерну одіж, сплетену начебто з трави, спритно відв’язали коника від воза, не залишивши на ньому жодної упряжі, через що той став одразу схожий на брата свого, дикого лісового коня, тільки без темної смуги на хребті, а тоді один з них вийняв рум’яне яблуко і запропонував коневі. Цього вистачило, щоб кінь охоче пішов за ними, трохи збентежений, зате радий, що звільнився від тягару.

Ні віз, ні упряж не зацікавили чоловічків з лісу. Байдуже їм було і до мертвого, що лежав на возі, померши своєю смертю від недуги, занесеної вітром з півдня. Не виявили вони цікавості й до товару, що був на візку — штаб заліза, що не встиг розпродати купець, і повертався коротшим шляхом, аби лікуватись вдома. Та кінь не міг знати дороги і заблукав з мертвим тілом. Одне слово, то була абсурдна ситуація для лісу і для його мешканців, які жили так довго, що вже й не помічали безконечного кружляння смерті довкола них.

Кінь йшов спокійно, доки його не злякало виття вовка. Тоді другий чоловік витяг з-за пазухи велику жовту грушу й дав коневі. Ліс ставав дедалі густішим, а дерева вищими. Стежка йшла то понад яром, то яром. Біля джерела, по краях якого тулилося жовте листя, усі троє перепочили й напилися води, і невдовзі опинилися на галявині, в кінці якої ріс густий ялинник, наче зелена брама, й увійшли туди.

За тією, так би мовити, брамою, був світ, куди могли потрапити лише безневинні й безгрішні істоти з куцим віком. Якщо є місце, куди невільно увійти небагатим і невельможним, то чому б не бути такому місцю, де можна потрапити лише загубленим і заблуканим? Але це — ще характерне людське мислення. Істоти, що літають в повітрі(не всі), і живуть під землею(теж не обов’язково), підібравши заблукану істоту: чоловіка, коня, кота, роблять це не з милосердя, а тому, що зникає стіна, що ніби розділяє їхні душі. Панове богослови та панове філософи досі сперечаються, чи є в тварин душа, навіть, чи та взагалі існує. Суперечки, можливо, припинилися б, якби ми стали вважати душею усвідомлення себе як чогось окремого. У опирів, наприклад, є аж дві душі, тому їх називають дводушниками, щоб підкреслити їхню силу. В Чорному лісі мешкали й опирі, втім, у ті часи, про які йдеться, їх було всюди багато. Уявлення про цю похмуру расу здебільшого не відповідають дійсності.Усі їхні дії, спосіб життя були, власне, спрямовані на те, щоб вижити й процвітати, а не завдавати шкоди. Такою була їхня природа. Пану Лукашу здавалось, що він шанує й розуміє природу, а пан Миколай вважав, що подібних пережитків темних часів — домовиків, русалок, опирів — допоможе здихатися світло розуму. Обоє були надто далекими від істини, й не могли би пройти через зелену браму. Заблукали ж бо не в лісових нетрях, а в людській суєті.

Втративши усе, Матвій не відчував втрати. Втративши дім, де прослужив багато років, господаря, Боніфацій теж не відчував втрати. Обидва позбулись власних пут за крок до повної втрати свободи. Малий пахолок Івась втратив батька й матір і теж щасливо уникнув пут, які могли на нього накинути. Коник втратив господаря, і, зачепившись за пень, міг померти від голоду й спраги, стати поживою для вовків, і тільки позбувшись пут, здобув собі життя.

Молодого Домницького одержимість зробила блукаючим духом, а Боніфацій, Івась та коник опинились за зеленою брамою, під опікою лісового люду, який цивілізація загнала в глибину Чорного лісу, тієї terra incognita, котру охороняли досі страх і забобони. На вік Івася та Боніфація вистачить.

• Предыдущая
• 26/40
• Следующая