Жінка його мрії - Ульяненко Олесь - Страница 18

• Предыдущая
• 18/36
• Следующая

Машина пливла в густому тумані чорною горбатою автострадою. Навіть опинившись поза телебаченням, він відчував, що йому дихає щось противне у спину і не відпускає, наче щось ти забув, але повернутися і взяти не вистачає сміливості. Нарешті він припаркувався біля універсаму "Україна". Придбав пучечок квітів - зелених з синім. Усміхнувся продавщиці з бейджем "Марта". Вертлява білявка впізнала його, вискаливши всі тридцять два зуби. Руслан витримав паузу, ввічливо давши емоціям затихнути, а потім запитав Клима. Дівчина згасла.

– Він у "Флорі", - сказала і з дурнуватою усмішкою поспішила комусь назустріч.

На вулиці у нього зробилися ватяними ноги. Туман плутав між ногами, і доки він шукав свій "Лексус", то настрій у нього погіршувався до катастрофічного. Нарешті він рушив. Рушив до Клима, у клуб "Флора", з сауною, солярієм, косметичним салоном. Але голова роби-лася тяжкою, і чомусь не відпускала думка про Лінду. Він вдесяте прокручував їхню розмову, перевіряючи, чи не бовкнув чогось зайвого. Нарешті, коли сріблястий "Лексус" ковзнув у арку й очі наткнулися на неоковирну вивіску "Флора" з двома дельфінами і ще якоюсь незрозумілою завитухою, він перестав думати про Лінду. Але заборонене збудження, відчуття зради і гріхи ніяк не хотіли його відпускати.

Тому в кабінеті вони механічно кинулися тискати один одного.

– Страшно мені, Климе, - сказав він.

– Страх збуджує, - резонно зауважив Клим.

Русланчик промовчав. Голову йому наче накачали розтопленим епоксидом. У нього шуміло в вухах. Кольорові метелики пурхали кабінетом. Відчай низьким високовольтним струмом пройшовся повітрям. За відчаєм прикотив невимовний сум, скрушний і жахливий, від якого нікуди, навіть у похіть, навіть у виткану роками радість не сховатися.

– Перестань, мені противно, - просипів він.

– Ти збожеволів, - піднімається Клим. - Це ні на що не подібне. Ти набрався дурних звичок, Руську, від твого ментяри.

– Вибач. Вибач. Вибач, - Русланчик підгорнув ноги і захникав. Намацав, наче сліпий, склянку води; склянка упала, нарвавшись на негнучкі пальці.

– Серце. Вибач. Я дійсно не знаю, що зі мною. Тисне в грудях. Зараз попустить.

– Амфітамін, - спокійно сказав Клим і підняв стакан з підлоги.

– Вибач. Все, трохи попустило.

– Нічого, нічого, - Клим погладив Русланчика по голові.

– Це від роботи. Грубості набрався. Мент він кльовий. Класний, - за якусь секунду Русланчик уже блискав очима і приємно усміхався, кудись повз себе, наче на столі висівся голий Величко.

– А як, Клим, твій монах?

– Він не монах, ідіот!

– Не починай. А хто? Я ж не можу пам’ятати усіх твоїх любчиків, - Русланчик розвів руками.

– Піп. Священик. У Лаврі. Чудний такий. Ага. Надивився телевізора з голими бабами. Башту і понесло. Ну, подався він, відповідно, туди, куди йдуть після того, коли дахотічка почалася - нічого не вийшло. Чи то молитви затугі, чи то попи неправильні. Отак: ані з бабами, ані з попами. Познайомилися ми на якомусь фуршеті. Благочинністю там один, до речі, тата твого чоловічок займається. Ну і запарилися у баньці. Да, приємно згадувати. Для нього то трагедія.

– Ги-ги...

– Ги-ги...

– А твій менток тебе ще пістолетом не трахнув? - Клим розтягнув косяка.

– Треба спробувати, - переймаючи папіроску, сказав Руслан. Погладив по грудях.

– Хороша трава.

– Монгольська.

– Та не гони в трубу. Кой там монгольська?

– А ти думай, що монгольська.

– Не буду.

– Ги-ги.

– Ги-ги.

Шкіру взяло приском, і Русланчик морозно пощулився. Зняти балачками сексуальну напругу не виходило. Він почав натягувати штани. Курнув ще трохи трави, затримав дим, випустив.

– І як тобі з колгоспником? - спитав перегодя.

– Він не колгоспник, а священик, - дійсно таки цього разу Клима зачепило.

– Всі знають, що у нас попи - колгоспники.

– Ха-ха, - холодно промовив Клим. - А ще і гоміки.

– Влаштуй одного хлопчика. Приємний, симпатичний, розумненький... ну... так, не занадто, - сказав Клим.

– Потелефонуй завтра. Гадаю, що ніяких проблем.

Останню затяжку він проковтнув і вийшов на вулицю, несучи у легенях пекуче і солодке тепло. Падав сніг. "Лексус" повільно рушив упродовж тротуару. Русланчик увімкнув телевізор. "Бі-Бі-Сі". Він любив цю програму. Добре володів англійською. Жінка, мулатка з синіми пишними губами, з білими порцеляновими зубами, передавала, що якийсь астероїд влупиться у землю десь у дві тисячі сотому. Русланчик засміявся голосно, дурнувато. Це дійсно піднімало настрій. Він сміявся, закинувши голову, бив себе по колінах. Машину понесло юзом. Він не встиг зжитися з переляком: пірнув у темряву, наче у довгий тунель, потім знову на світло, що мерехтіло якимось малиновим, з чорними підпалинами, сяйвом. На великій швидкості він потягнувся під велетенською, чорною, невимовно довгою стіною, якої насправді не було. А просто перед ним лежав Дніпро, з берегами і причалами. Нарешті він вискочив, прилипнувши слимаком до баранки, на Десятинну, розігнав переляканих людей. Жовте насіння вогнів заспокоїло його. "Лексус" з виском проскочив жовту арку; машину крутнуло і розвернуло. Чорт забирай, він тільки-но був на Хрещатику. Потім якось увесь обм’як, тіло забила дрібна дріж. У ніздрі поповзли запахи. Авто прокотилося якусь там відстань і зупинилося біля велетенської чорної вітрини порожнього дому. Високого, під модерн кінця дев’ятнадцятого століття. На велетенському білому полотнищі він прочитав, що будинок здається в оренду. Прекрасний будинок, вирішив він про себе. А за хвилину все потекло рідкою жижею, тягнучи за собою балкони, вікна, потріскуючи синіми та жовтими електричними іскрами. Руслан заплющив очі. А коли відкрив, то побачив себе у непро-глядній пітьмі. Від переляку підгорнув ноги і зацокав зубами.

– Чорт! Що це зі мною? - закричав він. Треба швидше вибиратися з цього місця. Це, певно, перевтома.

Русланчик швидко розвернув машину і погнав на повному газу. Він припав до керма і підвів голову тільки біля будинку Величка. Йому вистачило сили піднятися в квартиру, і він провалився у важкий тривожний сон.

Коли він прокинувся, то побачив, що двоє чоловіків у чорних масках стягують його за ноги з ліжка. Русланчик не пручався, тільки дивився своїми дитячими і лагідними очками на непрошених грубих гостей і повторював: "Що вам треба? Це жарт? Що вам треба? Це жарт?" Нарешті один з трьох не витерпів і ударив його носаком у щоку, а попав у голову. І Русланчик смикнув головою і торохнувся голосно об підлогу. Все це нападники проробляли мовчки. Так його протягли через усю кімнату до ванної. Але у ванній був ще один, також у чорній масці, і в Русланчика йокнуло серце, може, все обійдеться і, напевне, то просто паскудний сон, ніколи подібне не може трапитися з ним, бо він офігєнно везучий. Третім з синьою пляшкою в руках був карлик, з досить широкими, як на карлика, плечима, великою головою і маленькими ручками. Карлик мав глухий голос, з мінорним попискуванням.

– Хочеш укольчик, ракло? - запитав карлик, показуючи Русланчику пляшку і десятикубового шприца.

Русланчику зробилося сумно. Його посадили на ванну, і він побачив жовте місто, шпилі і потягнувся туди поглядом, наче нічого прекраснішого в житті не бачив. О, як він любив це місто. Яка там Венеція, який Париж, Нью-Йорк? Ти просто подивись, яке воно згори прекрасне, наше місто.

– Ні, не хочу.

Карлик розвів руками.

– В дитинстві ти, напевне, не їв риб’ячий жир.

– Ні, - сказав Русланчик.

– Отож я і бачу, що ти слабоумний. Буде больно. Можеш без укольчика. Нічого. Ми просто заклеїмо тобі рота.

Русланчик вертів головою, а потім таки знову зупинився на жовтій панорамі міста, аби не дивитися на карлика. Несподівано його перегнули, загнали у задницю голку. Карлик дивився на годинник. У Русланчика закрутилося в голові. Почали терпнути ноги, голова зробилася тяжкою, але він не втратив свідомості, а продовжував дивитися то на вікно, то на ванну, то на куценькі криві ноги карлика.

• Предыдущая
• 18/36
• Следующая