Жінка його мрії - Ульяненко Олесь - Страница 17
- Предыдущая
- 17/36
- Следующая
Лінда росла тендітною дитиною. Єдине, чого не вистачало, то це батьківської уваги, якщо вона насправді потрібна у цьому житті. Питання це дуалістичне. Батька вона бачила раз у житті і у зрілому віці. І хоч була вразливою дівчиною, любила проводити час з хлопчаками, одягатися, як хлопчик: у спортивні штани, сині джинсові сорочки. Звісно, дівчинка мріяла про принца, про таке мріє кожен, але, переступивши поріг зрілості, полишає це у світлих днях юності. Лінда ж залишилася з цими мріями і спала з ними, наче наркоман від морфію. Для неї було б зрадою лишити свою мрію там, у тій темряві, що зветься дитинством, де ще не все усвідомлювалося. Словом, одна каша. І вона потягнула з того кінця за хвіст свою мрію, витягнула, але у досить скаліченому вигляді. Трагедія йшла за нею хтивою дівахою, що перепилася, прогулялася, а зараз пленталася позаду пероном дівочих сподівань. Саме так пізніше вона означила те, до чого прийшла. Головним бажанням було будь-що вибратися з маленького забитого села, з магазином у районі, з однією зупинкою, з гомінкими електричками, з перекошеними парканами, з хатами, біля яких мініатюрними монстрами літали мухи над купами гною. Перш за все її турбувала формула успіху. Від природи Лінда була дівчиною чутливою, що посилило ще й мамине виховання: книжки, романтичні історії. Біда в тому, що природа - каверзна штука, жінкам подавай кохання, неодмінно перше та на все життя. Всі тендітні хлопчики, модні й стильні, у природі виходили не білими ніжними принцами, а банальними гомосексуалістами. Але передусім її цікавив успіх: вона бачила себе не менше як голівудською зіркою. Й успіх помалу чорною трояндою розпускався у звивинах Ліндиного мозку. Вона почала отиратися серед еліти, старанно слухаючи балачки і вірячи цьому трьопу, закохувалася у хлопчиків з пухнастими віями, ніжними личками, з плавними рухами. Спочатку їх зближали інтелектуальні розмови. Перший її статевий досвід нічого, окрім жаху, холодної відрази, не приніс. Банальна студентська пиятика. І якийсь Рудько, який гордо називав себе сатаністом, спробував показати, що він може більше ніж усі. Бідну і нещасну Лінду було згвалто-вано, хоча за власної згоди. Але все обійшлося, бо зранку вони обоє намагалися імітувати теплі стосунки. Проте нікчемний Рудько не потрапляв у приціл її мами. На цьому закінчилося. І почалися пошуки нових кандидатів. Стрингерство на телебаченні, нові знайомі. Ведуча на регіональних новинах по затулянню дірок. Потім її навчили, де, як і коли лягати. Вона лякалась, але все почало виходити. Напевне, все ускладнював Руслан. Так чогось не вистачило у цьому целулоїдному світі. А так, як кліпнути оком, нічого особливого. Ось той день, коли вона - ведуча на телебаченні: жовті квіти, синє, вимите дощами небо. Все бажає тобі добра, і світ щасливо шкірить свої передні. У той час у неї був коханець, бісексуал. Булькатий, схожий на равлика, він так і ходив, тягаючи за собою ноги. Він розумненький, прямо душка, і попереду нічого страшного, хіба що перескочити життя. І знову, як нудно романтично, - її головний редактор, груба баба з маслакуватою фігурою, мілірованим волоссям, пористим обличчям і пародонтозними зубами. Вона лесбіянка. Лесбіянка, що цитує грубих поетів, великих поетів, яких давно ніхто не читає. Вона, Лінда, відкриває інший світ у ліжку цієї баби, розуміючи, що давно цього хотіла, давно прагнула. Руслана прямо-таки перло від однієї фантазії на таку тему. Потім Лінда звично перескочила до ліжка свого шефа. Редакторка залазить у петлю у ванній, на залізній трубі. Труба прогнулася, потім тріснула. Потекла вода. Її так і знайшли. Мокру й обісцяну. Редакторка написала листа. Безглуздого й убогого. Робилося моторошно, наче тебе запустили головою у середньовіччя.
Він часто зустрічав її чоловіка і тільки стенав плечима. Одного разу під верхотурою з червоного граніту сліпучим, неймовірно тихим днем Руслан нахилився над її вухом і, торкаючись губами, щоб вона відчула запах і вологість гігієнічної помади, запитав:
– А знаєш, яка подібність Бога з сатаною?
– Бог дає право вибору, а сатана вибирає сам, - не задумуючись, відповіла розумненька Лінда.
– Умничка, - клацнув губою Руслан.
– Тільки це смердить сіркою і пеклом, - сказав хтось невідомий і пройшов повз столика, вийшовши на терасу, заставлену столиками. Сонце на всю безтурботно котилося у верхотурі.
– Хто це? - в один голос запитали Руслан і Лінда і також в один голос розсміялися.
Смарагдовий її погляд лукаво блищав з-під пасма, недбало, наче хлопчачою рукою, кинутий на чоло. Саме хлопчачою, тому що так хотілося Руслану. Нічого більше. І він дивувався, що саме в цю хвилину, дивлячись на Лінду, відчуває вселенську печаль. Десь в глибині він розумів, що Лінда - це одна з тих дівчисьок на вулиці, які перед ларками, щоб купити пачку сигарет, тренують свій голос. Ця неприродність явища вводила нещасного Русланчика в стан сомнамбулізму. А зараз просто боліла голова. Страшно і потворно боліла голова. Нарешті їх погляди знову зустрілися. І смарагд погас. Перед Русланом відкрилася безодня переляку, де нічого не було, окрім модних бутиків, банкоматів, роботи, дітей.
– Слухай, мені треба тобі щось показати, - зовсім містичним голосом сказала Лінда.
Руслан усміхнувся і зачудовано подивився на птахів, що летіли над вікнами тринадцятого поверху. Він мовчки кивнув головою, і вони пішли пити каву. Вони пішли у своє таємне місце, хоча про те місце, напевне, знав кожен. Лінда пила каву, а Русланчик курив ментолову сигарету.
– Ти знаєш Лізу. Так, ти повинен знати Лізу, - почала Лінда.
– Так. Та, з новин, - підтвердив Руслан, але ніяк не міг пригадати Лізиного обличчя; він лише знав, що Лінда таємно в неї закохана і що це справа, як і всіх гомосексуалістів, безперспективна.
– Сьогодні вона підходить до мене... - далі він нічого не чув, а лише відчував, як з Лінди сповзає впевненість і вона робиться незграбним хлопчиком, з чистими смарагдовими очима.
– ...і кладе поперед мене папірець. Розвертається і йде, - продовжує Лінда, а Русланчик уявляє високу і феміністичну, з нервовими конячими рухами Лізу, як вона зникає в отворі дверей.
– Ну, і що там, Ліндо? - говорить він.
– Майже нічого, - Лінда кладе папірця на столик: на папірці люд-ська п’ятірня, з двома синіми лініями, а внизу ліній літера Л.
– Ну, і що це? Вона тобі не роз’яснила, що значить оцей ману-скрипт? - спитав Руслан.
– Ні. Поклала і пішла, - й у Лінди налилися сльозами очі.
– Тут літера Л. З таким же успіхом вона могла означати і "Ліза".
– Так, з таким же успіхом вона могла означати, що це Ліза, - ска-зала Лінда і зробила спробу гігієнічною серветкою обтерти сльози.
– Тоді підійди і запитай, що вона хотіла цим сказати, - спокійно виговорив Русланчик, але відчув, як холодний жах осаджує його, наче чифір наркомана.
– Але, розумієш, ну, ти розумієш, якщо вона щось знає?
– Кожен щось знає. У кожного таємниці, любочко. Головне, підійти так, як і вона, - сказав, холонучи, Русланчик.
– Зрозуміло. Підійти саме так, як вона, - сказала Лінда.
І тут його окропило холодним потом, він зробився маленьким, а тому пошукав очима опертя, та нічого не потрапило на очі, тільки рука помацала щоку, котра пеком пекла і смикалася.
– А може... Може, ти їй скажеш?
– Я? Ну, спробувати взагалі можна. Але, гадаю, треба витримати.
– Що витримати? Ах, ти маєш на увазі, що треба підійти пізніше?
– Саме так. Немає ніякої різниці.
– Так.
– Так.
Одна таємниця до іншої таємниці. Це так збуджуюче. Він звівся, наче показуючи, що розмова закінчилася, але насправді відчував себе невпевнено. Незатишність засіла десь всередині. У червоних анфіладах на верхотурі літали обскубані голуби. Нічого не зміниться, не змінилося. Автоматично він намацав пляшечку з пігулками, потрусив у кишені двома пальцями, але вона була порожня. Руслан закусив губу, але одумався. Лінда пішла, якось непевно дивлячись під ноги, наче там повзали сколопендри, гадюки і різна нечисть. Зараз Русланчику дійсно не вистачало чоловічої компанії, грубих жартів, грубих рук. Лінда сьогодні дратувала його. І він розумів чого: зараз їх дійсно об’єднувала якась таємниця, але розгадки ніхто не знав. І він вирішив, що на сьогодні робота закінчилася. Навіть якби там на нього чекала призова нагорода "Еммі", він би ні за яке золото світу не лишився сьогодні більше на СК. Не оглядаючись, він пішов до прохідної, ловлячи шумовиння голосів, що переростали у справжній шквал. Боковим зором він бачив, що люди курили, пили каву, іноді кидали пару слів. Коли він вийшов під біле зимове небо, тривога розвіялась, лишилася одна досада від того, що пляшечка з пігулками порожня.
- Предыдущая
- 17/36
- Следующая
