Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 12
- Предыдущая
- 12/49
- Следующая
притримай на останню мить. Така моя думка.
— Згоден. Поки що чекаймо!
Спокою вже як і не бувало, сну також. Спека знову ставала дедалі
немилосерднішою, але зараз думати про намет нікому з них не спадало на думку, бо чулося в повітрі, що має бути щось не так. І незабаром.
За якийсь час Айдар, що лежав, припавши вухом до землі, вчув стукіт кінських
копит і підхопився, визираючи. Згодом помітно стало двох вершників, що
повернули коней майже в тому напрямку, де приховались утікачі.
— Ану, чекай-но, малий! Здається, це і йде до нас наш єдиний
шанс!
Данило напружено вдивлявся у вершників, аж доки їх не стало видно досить
добре. Таки двоє з того загону, вартові-стражники.
— Слухай, хлопче. .
Ох, як дратувало Айдара оте «малий» і «хлопче»! Але він терпів, розуміючи, що
не час зараз сваритися з оросутом через дрібниці, і тому ковтнув образливі для себе
слова, уважно стежачи за вершниками, що наближалися, і вслухаючись у слова
Данила.
— Отож так. Напасти на них мусимо ми перші. Бо інакше нема
ради. Теж не впевнений, що виборемо перемогу, але цілком мож
ливо. Очевидно, розіслали їх із того загону, що поїхав за нами на
вздогін, по кілька чоловік у різні боки. Оце і є наша доля. Зараз
залежатиме багато від тебе, чи не найбільше, бо головне — поча
ток... План такий...
Вершники їхали чвалом, не поспішаючи, один біля другого, і розмовляли про
щось між собою. Роздратування і спека знесилили вже їх, у їхніх поставах, у тому, як вони сиділи на конях, відчувалося, що аж ніяк не сподіваються натрапити на
втікачів, тим більш десь отут, та ще й саме вони удвох. Просто виконують дурний
наказ начальника, бо що робити, хоч самі впевнені у його безглуздості.
Купа сухої ковили неподалік перед ними вочевидь була накидана руками
людини, і це притягло увагу вершників, вони підігнали коней, перейшли на рись, але довкола не було нікого, лиш трохи віддалік лежала ще одна купа сухої ковили
і колючок. І все.
Вершники під'їхали ближче.
— Ой! Там щось ворушиться! — вигукнув один із них, вистав
ляючи вперед списа і направляючи коня просто до купи ковили.
Саме в цю мить, випроставщись на повен зріст, встав з-під ковили Айдар з
двома ножами у кожній руці, хижо напівзігнувшись у свою улюблену стійку, як
комишевий кіт, і гнучким, точним рухом, вкладаючи в нього всю свою міць, геть
усе своє вміння і спроможність, метнув ножа просто у вершника, трафляючи
напасника якраз у середину горла, водночас сам падаючи вбік, ледве ухилившись
від коня, що проскакав поряд, волочачи тіло вершника, нога якого застрягла в
стремені, вже по землі.
В ту ж мить, як встав із купи ковили Айдар, пролунав могутній крик над
степом «Ого-го-го!», і з другої купи підвівся Данило на
повен зріст, стоячи пружно, навіть ніби трохи недбало, позираючи на
другого вершника, що, направивши списа, помчав на нього. Вершник був
уже близько, і вістря списа, спрямоване Данилові в груди, здавалося, неможливо було відвести жодною силою. Все віщу-вало смерть — спис, спрямований на нього, і обличчя вершника, спотворене від люті й
розгубленості, але водночас і від передчуття тріумфу, перемоги. Данило
вихопив шаблю, яка досі була непомітнії, бо тримав її ззаду, відставивши
руку, і стрибнув убік, ухиляючись від коня, відбивши списа з такою силою, що той вилетів у напасника з рук. Воїн пролетів трохи вперед, ще не
зауваживши, що сталося із його товаришем, і, розвернувши коня, кинувся
знову на Данила, вихопивши тепер шаблю. Десь у цю мить він помітив, що
товариш його упав з коня, і вже наляканий, але все ще переконаний у
власній очевидній перевазі, завзято кинувся на Данила, але той уникав коня
легко й відбивав удар за ударом шаблі стражника навіть із якимось запалом
і завзяттям. З його рухів видава-лось, що це йому чи не за іграшки і він
просто грався із стражником. Знову пропустив його повз себе і відбив удар
шаблі так, що та вилетіла у воїна із рук.
Вершник отетеріло помчав уперед і тільки розвернувся, щоби дістати
лука, бо стрілу вже тримав у руці, як знову влучно кинутий Айдаром ніж
перетяв і йому горлянку, й він схилився на коня, помолі сповзаючи униз, а
лук із стрілою упали на землю.
— Гей-я, а-ах! — вигукнув Айдар. — Ми перемогли!
Він кинувся до Данила, радісний і схвильований, вмить забувши про
відразу до оросута, про перестороги і свій злий на все настрій. Радість
перемоги п'янила його.
Данило сміявся й собі, уперше за багато часу, схопив юнака в обійми і, підкинувши в повітря, закрутив довкола себе легко, немов пір'їнку.
— Ура, друже, наша взяла! Хай йому грець!
За мить обоє отямились, зловили коней, познімали з убитих зброю й
одежу.
— Ось тепер ми почуватимемо себе як люди. Степ перед нами.
Я кий би вже не був, але ми не беззбройні, як суслики-тушкани, не
мусим ховатися в нори, повзти, лякатися кожного шурхоту. Тепер
ми — люди, ми — воїни!
Андар говорив це, і обличчя його пломеніло від хвилювання, під
радісного збудження.
— На конях до Туркестану тут два дні ходу. Дістанемося шви-денько, а
від тих, що наздоганяють, дасть Бог, утечемо. Зараз продумаймо, куди
подалась погоня, щоб не втрапити їм навперейми.
— Чекай-но! До якого Туркестану?! На дідька мені твій Турке-стан? —
насупився Данило. — У мене шлях на захід, у мене далека і важка дорога, але моя, а що я там робитиму, в твоєму кипчацькому середовищі?
— Ми тікали разом. Спочинеш, від'їсися, візьмеш усе, що тобі треба, і
поїдеш, куди собі хочеш. Я так мислю. А що, ти отак і
чвалатимеш без зупинки і спочинку, без їжі і питва? Тим більше, визначаючи твою дорогу, можна буде розпитати, що і де є на твоє му шляху, які небезпеки, які війська там мандрують...
— Гаразд, зараз поки що давай кинемось праворуч, поки час за нами, бо
цих двох теж будуть скоро шукати. Я не переконаний, що й із вісьмома буде
просто, краще б нам їх не зустрічати.
— Боїшся, оросуте?
— От капосне мале! Чортеня, та й годі! Ти чого до мене присікуєшся?
Тобі що, хочеться себе героєм показати? Та я стільки пройшов уже за життя, що тобі, дитино, ще й не снилося! Розумієш, не снилося тобі ще навіть. І
воєн бачив усяких, і бід. А ти просто вперте, мале чортеня, що намагається
показати себе дорослим. Ну, вмієш ти орудувати ножами, що тут казати.
Але то ще далеко не все, хлопче, колись і ти довідаєшся, що кажу правду...
Вони скакали далі мовчки, женучи коней на повну силу. Шлях іх ліг
зараз на північний захід, що було загалом у напрямку, потрібному для
Айдара, а до певного часу й Данилові годилося.
Доля все ж і далі була до них ласкавою, бо надвечір, таки не перестрівши
нікого, вони раптом побачили перед собою озерце, яке, на щастя, виявилось
прісним, з берегами, густо порослими комишем і кущами, навіть кілька
невисоких беріз притулилося серед комишів.
Знову раділи вони, сподіваючись, що далі все буде гаразд, що біди, може, й закінчилися і попереду у них широкий шлях додому, до повного
життя, шлях назад, до себе.
Напоїли коней, перекусили й самі, бо в хурджинах у стражників була
добряча їжа — суха конина, сир, навіть кумис.
Данило роздягся і з насолодою шубовснув у воду, відчуваючи невимовну
приємність, коли вода обволікала його голе тіло, яке вже стільки часу не
пам'ятало цієї радості. Коли він отак з насолодою і без поспіху купався
востаннє? Ще до полону, ще до отих усіх бід, до Зейнеб, до...
О Боже, ні, не думати, ні про що не думати, просто зануритися у воду і
лежати у ній, ліниво ворушачи ногами і руками, або ж поплисти раптом
- Предыдущая
- 12/49
- Следующая