Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 11
- Предыдущая
- 11/49
- Следующая
крокував за кипчаком, в душі переконаний, що то все порожні балачки, яка
може бути тут вода, в такій спеці й засусі.
Айдар нахилявся, мацаючи землю, вдивлявся у рослини, врешті щось
помітив.
— Ось тут. Будемо копати тут.
Вони копали довго, аж засутеніло, і Данило з полегкістю відчув
прохолодний вітерець: хоч сонце витомило їх і день був напружений, все ж
прохолода зараз додавала сил. Він мовчав, хотів, щоби юнак сам здався й
переконався, що то дурна робота — копати серед сухого степу колодязь у
пошуках води, і все ж уперто копав шаблею і руками, в той час як Айдар
допомагав йому широким перським ножем. Данило чекав, доки кипчак сам
не здасться, не визнає своєї помилки.
Та ось земля стала вогкою, і Данило, мокрий від поту, відчув, як і в
ньому зажевріла надія на воду, він почав копати ще упертіше, і здалося
йому, що мовчазний кипчак усміхається, хоч він і не бачив його обличчя.
Але вже робиш щось, то роби, так завжди думав Данило, так чинив, так жив.
Отак і копав зараз. Докопалися вони до мокрого, потім і до води, що
натікала поволі у той саморобний колодязь, коли він був завглибшки десь
більш метра.
Вода таки була. Знову кипчак був правий.
«А таки воно нічого, щось знає, щось уміє, з ним таки легше, що гріха
таїти». Данило трохи зм'як, не мав серця на кипчака, хоча той затаївся і, коли вони втамували спрагу, лежав мовчки горілиць, дивлячись у небо.
Вони спочили і, коли вже сутінки запали зовсім, зібралися й рушили далі
в дорогу через степ. Дивилися на зорі, беручи напрямок на північ.
І десь лише зовсім під ранок, знесилені вкрай, коли почало
розвиднюватися, вирішили вкластися спати.
Ніч минула, як і попередня, — з важкими снами і тривогою, що, подавлена втомою й холодом, змушувала у вранішній прохолоді
притискатися утікачів спинами один до одного. Кожен відчував велику
самотність серед навколишнього океану степового, сповненого щохвилинної
небезпеки.
Айдарові снилося, як він уперше взявся об'їжджати гнідого же-ребця-
дволітку, тривога, з якою він підходив до коня, і внутрішня переконаність, що здужає, упокорить скакуна, і водночас відчуття нелегкості
випробування, потім буйної сили, що йшла від коня, на якому він вже сидів
верхи і який аж ніяк не хотів коритися тому, хто загнуздав його. Спочатку не
хотів піддаватися, але, скорившись один раз, він вже приборканий. Це знали
й вершник, і кінь, і тому такий несамовитий був їхній герць, їхній шалений
перегін степом, брикання й іржання тварини, розлюченої людиною, що
прикипіла до неї. Чим більше вистрибував і виривався кінь, тим більше зли-
вався з ним воєдино його майбутній володар.
І врешті, як і мало бути, кінь стомлено притишив ходу, упокорився, пішов чвалом, і вже Айдар правив ним, і вудила служили коневі напрямом, в якому він йтиме тепер завжди. Загнузданий кінь, упокорений.— це вже не
вільний. Який би не був баский скакун, справжній тулпар, все ж на волі —
дикий, неупокорений — він завжди гарніший, він чистий, природний, він
єдиний зі степом, ковилою і вітром. А приручений, покорений людині, він
належить їй.
Айдар думав над цим, вертаючись степом до аулу спочатку легеньким
чвалом, а потім, коли вже шпилі юрт завиднілись вдалині, пришпорив коня, і той побіг швидше, натягнув вудила вершник, і кінь поскакав, дедалі
більше довіряючи господарю. «Стає рабом кінь, — думав Айдар. — Так має
бути. Це закон степу. А людина? Моя мати? Стала рабинею-туленгуткою, продали її, юну красуню, дочку простого табунника, за борги в рабство, і
щастя її, що красою юнки захопився добрий батир Багенбай і узяв, попри всі
дорікання родичів, попри осуд роду, собі в дружини». Так народився Айдар.
Син рабині і знаменитого батира. Хто ж він сам?
«Хто я? — вже не вперше думав напружено хлопець. — Хто я насправді
— раб чи вільний, син батира чи син рабині? Мені ж однаково любі і
батько, і мати — хто ж я?»
Він їхав галопом, вслухаючись поміж своїх дум у цокіт копит гнідого
жеребця, якого тільки що упокорив, й переповнювало Ай-дара відчуття, що
його п'ятнадцятиліття — це вже початок, бо ось незабаром, ще трішки — і
почнеться інше життя, справжнє, доросле... Бо вже стільки почалося, вже
стільки закрутилося в ньому, що зараз справитися з усім нема в нього снаги, швидше у похід, скоріш би забрав його батько у свою військову дружину...
А гнідий тулпар скакав уже так, ніби віддавна ходив під сідлом, і цокіт його
копит звучав усе голосніше, голосніше, вже їх ставало більше, ніби багато'
вершників скакало поряд з ним, ніби цілий степ вигинався під перегонами
вершників, аж земля стугоніла під копитами... Незрозуміла тривога повзла у
серце юнака, -закрадалась далі і далі, вже його
гнідий тулпар не чувся у руках, вже не почував Айдар під собою нічого, тільки чув стукіт копит, тільки стогін землі...
Він ураз прокинувся і підвів голову. Вершники їхали доволі далеко від
них, але, обличчям припавши до землі, він чув, як стукали копита коней
серед безмежної степової тиші, і зараз вдивлявся в загін вершників, ще не
зовсім відійшовши від сну, але вже насторожено і уважно рахуючи людей.
Десятеро чоловік. Так, це може бути-таки ота погоня за ними, бо здалеку
схоже на емірських воїнів. На списах майорять білі бунчуки з довгої овечої
шерсті. Так, це, мабуть, таки погоня. Здається, вони знову проходять
стороною, але все-таки скільки вже пройдено і чомусь вони так уперто
переслідують їх. Так старанно шукають у степу двох людей, хоч, щоби
віднайти їх, треба особливого щастя, бо людина в степу' — як краплина в
морі. Що вони хочуть? Навіщо їм так вперто другий день переслідувати
двох утікачів, що зникли невідомо куди?
Звідки було знати Айдарові, що розлючений Юнус-хан викликав
начальника варти і сказав: або знайдеш їх, або голови не зносити.
Начальник варти був ще молодий, його щойно призначили після смерті
Хамідового батька, і зараз не виконати наказ ташкентського володаря —
означало щонайменше ув'язнення і каторжну працю, а може, і взагалі
смерть.
Він вислав кілька загонів, по десять чоловік кожен, у всіх можливих
напрямках і наказав не повертатись без звісток про втікачів. Привезти
живими чи мертвими, а найкраще живими, бо тоді Юнус-хан буде втішений, гнів його мине, бо матиме змогу власноруч скарати тяурів.
Другий день пошуків не дав наслідків, і люди стомилися, й коні, але
виходу не було, шукали й далі, бо чулося начальникові варти, що не могли ці
двоє без усякої підтримки втекти далеко, а підтримки в них не могло бути, бо той дурень-стражник, якого бранці піддурили за золоті монети, перед тим, як його повісили на площі просто перед зінданом, розповів усе до найменшої
дрібниці, але Юнус-хан не знав милості до невірних слуг і махнув рукою, відвернувшись від прохань і сліз свого воїна, і за мить той уже висів на
велетенській смоковни-ці, на якій завжди вішали рокованих на смерть і на
якій замість цього воїна мали б висіти, може, й нині, оті два, що втекли.
Айдар штовхнув Данила, і той теж прокинувся і разом із ним вдивлявся
у вершників.
— Охоронці. Це загони стражників, я їх добре знаю. Це за нами.
— Я так і зрозумів. Що будемо робити?
— Боюсь, хлопче, що доведеться нам приймати бій. З десятьма
вершниками при нашій зброї це майже безглуздо, та іншого виходу я не
бачу, коли вони втраплять на нас. Поки що будемо лежати й вичікувати, може-бо, пронесе, а коли ні... Тоді буде як буде. Моя зброя ось. — Він
показав на шаблю. — Тут я дещо вмію. А оскільки я бачив, як ти
справляєшся з ножем, то про що мова — маєш усі три. Щось кинеш, щось
- Предыдущая
- 11/49
- Следующая