Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс - Страница 40

• Предыдущая
• 40/56
• Следующая

Крик лейтенанта привернув увагу матросів, і з десяток людей кинулося, обганяючи професора Портера, на допомогу офіцерові.

Вони не знали причини його вигуку, але збагнули, що попереду небезпека Вони пробігли повз те місце, де було схоплено д’Арно, і тут влучно кинутий з хащів спис прохромив одного з них а слідом за цим на них посипалася хмара стріл.

Вони звели гвинтівки і вистрілили в кущі, звідки було здійснено напад.

Під цю пору підійшла решта загону, і по невидимому ворогу було завдано кілька залпів. Ось ці постріли й чули Тарзан та Джейн Портер

Лейтенант Шарпантьє, який був іззаду, дістався на місце пригоди, і коли довідався про влаштовану засідку, то наказав матросам іти за ним і кинувся у зарості.

Через мить вони зчепилися в рукопашній сутичці із півсотнею чорних вояків із селища Мбонги. Стріл і куль доволі сипалося з обох боків

Якусь хвилину африканські ножі та приклади французів змішувалися у дикому й кривавому герці, потім тубільці зникли в джунглях, а французи лишилися підраховувати втрати.

З двадцятьох четверо було вбито, понад десяток поранено, та ще зник лейтенант д’Арно. Швидко сутеніло, і тягар їхнього становища ускладнювався тим, що вони не могли відшукати слонячої стежки, по якій прийшли сюди. Єдине, що вони могли зробити. — це поставити табір і чекати до світанку на тому місці, де перебували. Лейтенант Шарпантьє наказав розчистити невелику галявину та спорудити довкола табору огорожу.

Цю роботу було закінчено лише пізно по заході сонця, і матроси розклали величезне багаття посеред галявини, щоб працювати при його світлі. Коли табір був наскільки це можливо захищений від нападу звірів та дикунів, лейтенант Шарпантьє розставив вартових, і стомлені, зголоднілі люди кинулися долі, щоб заснути.

Стогони поранених зливалися з ревінням і гарчанням великих звірів, увагу яких привернули шум та світло вогнища, і це відганяло сон від утомлених очей. Смутні, зголоднілі люди лежали всю ніч, чекаючи світанку.

Чорношкірі, які схопили д’Арно, не брали участі у подальшій сутичці, а, протягнувши полоненого якийсь час крізь джунглі, знову вийшли на стежку далі від того місця, де билися їхні одноплемінники. Вони тягли його по траві, і звуки бою дедалі слабшали, аж нарешті перед очима д’Арно з’явилась велика галявина, з одного боку якої було селище з очеретяних хатин, огороджене пакіллям.

Стемніло, але вартові біля воріт помітили групу, що наближалася, і роздивилися, що ведуть полоненого, ледве новоприбулі підійшли до воріт.

За огорожею залунали вигуки. Величезний натовп жінок і дітей висипав назустріч групі.

І почалось для французького офіцера найстрашніше випробування, яке може випасти на долю людини, — зустріч білого бранця в селищі африканських людожерів.

Їхня дика жорстокість посилювалась гостротою спогадів про ще жорстокіші знущання, яких вони зазнали під владою білих офіцерів архілицеміра Леопольда II Бельгійського, чиї звірства змусили їх, жалюгідні рештки колись могутнього племені, тікати з вільної держави Конго. Вони дико, по-звірячому, накинулися на д’Арно, били його палицями та камінням, роздирали кігтявими пальцями. З нього зірвали одяг, і невблаганні удари сипалися на його голе й тремтяче тіло. Француз жодного разу не скрикнув від болю. Він лише молився, аби тортури швидше закінчились.

Але смерть, якої він благав, не могла дістатися йому легко. Вояки невдовзі відігнали жінок від полоненого. Його потрібно було вберегти для цікавішої забави, і його мучителі, після того як виказали перші припливи ненависті, тепер обмежувались плювками, кпинами та лайкою.

Нарешті вояки дісталися до середини селища. Там д’Арно прив’язали до великого стовпа, з якого не зійшла живою ще жодна людина. Одні жінки побігли по домівках по горщики й воду, а інші заходилися розпалювати багаття. У горщиках вони збиралися варити частину м’яса з полоненого, тоді як друга частина м’яса мала бути засушена на вогні; вони вважали, що вояки, котрі мали надійти, приведуть ще багатьох білих.

Святкування було відкладене до повернення тих, хто затримався в сутичці з білими; була пізня година, коли всі зібралися в селищі і танок смерті закружляв довкола приреченого офіцера.

Напівпритомний від болю та виснаження, д’Арно дивився крізь напівсклеплені повіки на те, що йому здалось примхою марення, якоюсь страхітливою маячнею, від якої він невдовзі повинен отямитись.

Люті, розмальовані обличчя… величезні роти та товсті брезклі губи… гострі зуби… вибалушені очі… лискучі тіла та жорстокі списи. Звичайно, такі істоти не можуть існувати на землі — це напевне йому сниться.

Без упину кружляючи й пританцьовуючи, дикуни наблизились. Блиснув спис і торкнувся його руки. Гострий біль та гаряча цівка крові переконали д’Арно в справжній реальності безнадійного становища.

Списи знову й знову торкалися його. Він заплющив очі й міцно зціпив зуби — він не закричить!

Він був солдат Франції і повинен був показати дикунам, як вмирає офіцер і джентльмен.

Тарзан не потребував тлумача, щоб зрозуміти сенс віддалених пострілів. На його вустах ще палали цілунки Джейн Портер, коли він неймовірно швидко помчав деревами просто до селища Мбонги.

Його не цікавила сутичка, бо він вирішив, що вона невдовзі закінчиться. Вбитим він допомогти не зможе, а ті, хто врятувався, не потребуватимуть його нагляду.

Тарзан квапився до тих, хто не був убитий і не врятувався. Він знав, що знайде їх біля великого стовпа посеред селища Мбонги.

Тарзан неодноразово був свідком того, як чорні загони Мбонги поверталися після виправ на північ з полоненими, і щоразу одне й те ж саме дійство розігрувалось біля зловісного стовпа, освітленого полум’ям численних вогнищ.

Він знав також, що вони рідко коли марнують час перед здійсненням кровожерних звичаїв. Він побоювався, що цього разу спізниться і зможе лише помстити ся.

Він мчав. Запала ніч, він біг горішнім ярусом, і розкішний тропічний місяць освітлював карколомний шлях по ледь хвилястому верховіттю дерев.

Несподівано він побачив заграву. Вона була праворуч від його шляху. Напевне, це відблиск багаття, яке двоє чоловіків розпалили, перш ніж зазнали нападу. Тарзан ще не знав про прибуття моряків.

Тарзан був так переконаний у своєму знанні лісу, що не став відхилятися від шляху і промчав у відстані півкілометра від заграви. Це була таборова варта французів.

Кількома хвилинами пізніше Тарзан опинився на дереві над селищем Мбонги. Ага! Він ще не дуже спізнився! Чи?.. Він не знав. Постать біля стовпа не ворушилася. Втім чорні воїни ще тільки підколювали її.

Тарзан знав їхні звичаї. Смертельного удару ще не було завдано. Він міг би сказати з точністю до хвилини, скільки часу триватиме витанцьовування.

Ще через хвилину ніж Мбонги відітне бранцеві вухо, і це ознаменує початок кінця: дуже швидко після цього від полоненого залишиться тремтяча купа розтерзаного м’яса.

У ньому ще жеврітиме життя, але тоді вже смерть буде єдиним його бажанням.

Стовп стояв на відстані метрів двадцяти від ближчого дерева. Тарзан згорнув вірьовку. І несподівано його бойовий клич заглушив кровожерний вереск чорношкірих демонів.

Танцюристи завмерли, немов закам’яніли.

Аркан зі свистом злетів над їхніми головами. У невиразному світлі вогнищ його було зовсім не помітно.

Д’Арно розплющив очі. Величезний негр, який стояв просто перед ним, беркицьнувся горілиць, мов повалений незримою рукою.

Негр лементував і несамовито сіпався, але його тіло швидко сунулось у тінь під деревами.

Дикуни непорушно дивилися на це вибалушеними від страху очима,

Щойно опинившись під самим деревом, тіло знялося в повітря і зникло між листям. Очманілі від страху дикуни, нажахано волаючи, чимдуж помчали до воріт селища.

Д’Арно залишився сам.

Він був хороброю людиною, але й у нього волосся стало дибки, коли повітря затремтіло від моторошного рику.

• Предыдущая
• 40/56
• Следующая