Тарзан, годованець великих мавп - Берроуз Эдгар Райс - Страница 39

• Предыдущая
• 39/56
• Следующая

Дівчина зрозуміла, взяла ножа, увійшла і вляглася на м’яку траву, а Тарзан простягся на землі поперек входу.

Так їх і застав світанок.

Коли Джейн прокинулась, то не зразу пригадала дивні пригоди минулого дня, і нетямуще почала розглядати маленький курінь з листя і незнайомий краєвид. Потроху вона все пригадала. І тоді в її серці зродився великий подив — вдячність за те, що вона, наражена на страшну небезпеку, лишилась ціла й неушкоджена.

Джейн вилізла з куреня й роззирнулася, шукаючи Тарзана. Його не було, але цього разу вона не злякалась, знаючи, що він повернеться.

На траві, біля входу до куреня, вона побачила відбиток його тіла в тому місці, де він пролежав усю ніч, оберігаючи її. Вона знала, що лише його присутність дала їй змогу спокійно та безпечно спати.

Хто б міг боятись, будучи поруч нього! Чи є ще хоч одна людина на землі, з якою можна було б почувати себе так безпечно в серці диких африканських джунглів? Адже коли ти з ним, тобі не страшні ані леви, ані пантери.

Вона розгледілася й побачила, як його гнучка постать легко зістрибнула з дерева, що стояло неподалік.

Коли Тарзан зустрівся з нею поглядом, його обличчя осяяла та сама відкрита, промениста усмішка, яка напередодні завоювала її довіру. Коли він наблизився до неї, серце Джейн забилося частіше, а очі спалахнули так, як ніколи досі не спалахували при наближенні чоловіка.

Він знову ходив по плоди, які склав біля входу до куреня. Вони всілися поруч і заходилися їсти.

Джейн розмірковувала над його можливими намірами. Чи віднесе він її назад на берег, чи залишить тут? Несподівано вона подумала, що це не надто її обходить. Невже їй однаково?

Вона починала помічати, що їй приємно сидіти тут, поруч з усміхненим велетнем та їсти розкішні плоди лісового раю, схованого в гущині африканських джунглів, що вона задоволена і цілком щаслива.

Для неї це було щось незбагненне! Розум наполягав на тому, що її повинні мордувати шалений неспокій, моторошні страхи, зловісні передчуття, а натомість її серце співало, і вона відповідала усмішкою на усмішку людини, що сиділа поруч!

Коли вони закінчили снідати, Тарзан поліз у курінь і дістав свого ножа. Дівчина геть забула про нього. Вона зрозуміла, що це трапилось тому, що в неї зник страх, який змушував її взяти його ножа.

Тарзан запросив її йти слідом, підійшов до дерев з боку арени й, обхопивши її одною дужою рукою, вистрибнув на нижні гілки.

Кілька годин вони повільно просувалися по гілках.

Тарзан не квапився. Він намагався якомога більше розтягти задоволення від мандрівки, у якій його шия була оповита любими руками, і тому він відхилився далеко на південь від прямого шляху до берега.

Вони кілька разів зупинялися для короткого перепочинку, в чому Тарзан не відчував особливої потреби, а опівдні зупинились біля невеличкого струмка, де трохи попоїли і втамували спрагу.

Таким чином, вони наблизилися до хатини лише надвечір. Тарзан зістрибнув з дерев додолу, розсунув високу траву джунглів і вказав дівчині на хатину.

Вона взяла юнака за руку, щоб відвести туди і сказати батькові, що він охороняв її від смерті й гіршого, ніж смерть, охороняв її чуйно, мов рідна мати.

Але на Тарзана знову напала боязкість дикого звіра перед людським житлом, і він відступив, хитаючи головою.

Дівчина наблизилась до нього, благально дивлячись йому в обличчя. Для неї була нестерпна думка, що він знову сам іде в страшні джунглі.

Він похитав головою, м’яко пригорнув її, нахилився, щоб поцілувати, але перед тим зазирнув їй у вічі, щоб пересвідчитись — чи буде вона рада, чи відштовхне його. Дівчина вагалась не довше аніж мить, а потім оповила руками його шию, нахилила до себе його голову і, не соромлячись, поцілувала.

— Я люблю вас… я люблю вас! — прошепотіла вона.

Здалеку долинув слабкий звук пострілів. Тарзан і Джейн підняли голови.

З хатини вийшли пан Філандер та Есмеральда. З того місця, де стояли Тарзан та дівчина, годі було роздивитись два кораблі, що стояли на якорі в бухті.

Тарзан вказав у напрямку звуку, торкнувся грудей і знову вказав у тому самому напрямку. Вона зрозуміла Він відходив і щось казав їй. Вона зрозуміла. Він вважає що люди її народу в небезпеці. Він знову поцілував її.

— Верніться до мене, — прошепотіла вона. — Я буду вас чекати… завжди!

Тарзан зник, а Джейн повернулася і пішла через галявину до хатини.

Перший помітив її пан Філандер. Уже сутеніло, а пан Філандер був вельми короткозорий.

— Швидше. Есмеральдо! — закричав він. — Рятуйся в хатині, це левиця! Побий мене грім!

Есмеральда на стала перевіряти, чи добре пан Філандер роздивився. Для неї достатньо було його слів. Вона опинилася в хатині й замкнула двері, перш ніж він промовив її ім’я. Слова “побий мене грім” були викликані тим, що через надмір спритності Есмеральда полишила його із зовнішнього боку дверей, де була левиця, що швидко наближалась.

Він відчайдушно забарабанив у важкі двері.

— Есмеральдо! — зарепетував він. — Пусти мене! Левиця мене майже зжерла!

Есмеральда вирішила, що за дверима шум створює левиця, і знепритомніла.

Пан Філандер перелякано озирнувся.

Який жах! Звір уже зовсім близько! Він спробував видертися стіною хатини, і йому пощастило вчепитися за виступ даху.

Він хвилину висів, сукаючи ногами, немов кіт, зачеплений за мотузку. Несподівано частина даху обвалилася, і пан Філандер упав горілиць.

Падаючи, він устиг пригадати дивовижний факт з природознавства. Якщо прикинутись мертвим, то леви й левиці не чіпають — так підказувала ненадійна пам’ять пана Філандера.

Отже, він залишився лежати там, де впав, закам’янівши наче мертвий.

А що його руки й ноги судомно звелися догори у ту мить, коли він упав, то поза мертвого була не вельми переконлива.

Джейн з подивом спостерігала за його витівками. Нарешті вона засміялась напівпридушеним смішком, але цього було досить.

Пан Філандер перевернувся на бік, озирнувся і нарешті побачив її.

— Джейн! — закричав він. — Джейн Портер! Побий мене грім! — Він звівся на ноги і кинувся до неї, не вірячи, що це вона і що вона жива. — Побий мене грім! Звідки ви? Де ви були? Як…

— На Бога, пане Філандере! — урвала дівчина. — Я не можу запам’ятати такої кількості запитань!

— Ну, ну! — мовив пан Філандер. — Побий мене грім! Я такий здивований і щасливий, що сам не тямлю, що кажу! Та йдіть-бо вже, розкажіть, що з вами було!

У міру того, як маленький загін матросів продирався крізь зарості джунглів, шукаючи Джейн Портер, марність їхньої спроби ставала дедалі очевиднішою, і тільки горе старого та безнадійний погляд молодого англійця стримували добросердого д’Арно від повернення.

Він думав, що, одначе, є надія розшукати її тіло або його рештки, бо був переконаний, що її з’їв якийсь хижий звір. Він розгорнув свій загін лавою від того місця, де було знайдено Есмеральду, і таким розтягнутим ланцюгом вони, важко дихаючи та обливаючись потом, продирались крізь переплутані ліани та повзучі рослини. Просувались вони поволі і до обіду пройшли заледве кілька кілометрів у глиб цього краю. Зробили короткий перепочинок, після якого один з матросів натрапив на добре втоптану стежку.

Це була стара слоняча стежка. Д’Арно порадився з професором Портером та Клейтоном і вирішив піти нею.

Стежка вела крізь джунглі на північний схід, і загін рухався по ній вервечкою.

Лейтенант д’Арно був попереду і йшов швидко, бо шлях був порівняно вільний. За ним ішов професор. Позаяк він не міг встигнути за молодою людиною, д’Арно випередив його на сотню кроків коли раптом опинився в оточенні півдюжини чорних вояків.

Д’Арно застережливо крикнув до свого загону, але чорношкірі кинулись на нього і, перш ніж він устиг вихопити револьвер, його скрутили й потягли в джунглі.

• Предыдущая
• 39/56
• Следующая