Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 49
- Предыдущая
- 49/78
- Следующая
Він сидів з п’ятьма іншими хлопчиками за столом одразу біля дверей. Черга до роздавального віконця йшла саме за ними, і вона вдала, ніби впустила носовик поряд із стільцем Роджера, і нахилилася — таким чином Пантелеймон встиг заговорити до деймона Роджера — Сальцилії.
Він мав вигляд зяблика і так радісно затріпотів крилами, що Пантелеймону довелося стати котом і накинутися на нього, змусивши замовкнути. Такі раптові бійки і сутички часто траплялися між деймонами дітей, тому на них ніхто не звернув уваги, однак Роджер одразу зблід. Ліра ніколи не бачила, щоб людина була такою блідою. Він поглянув угору і зустрівся з її пихатим поглядом, рум’янець знову залив його обличчя через те, що він до краю наповнився надією, захопленням і радістю. Лише Пантелеймон, який міцно тримав Сальцилію, зміг втримати Роджера від того, щоб не закричати, підскочити і привітатися зі своєю подругою з Джордана.
Ліра з презирством, яке тільки могла зобразити, відвела погляд і подивилася на своїх нових подруг, залишаючи Пантелеймона все пояснювати. Чотири дівчинки взяли свої таці з кукурудзяними пластівцями й тостами і сіли разом, миттєво створивши компанію, яка більше нікого не приймала до себе, щоб мати можливість поплескати язиком.
Не можна тримати велику групу дітей в одному місці довгий час і не давати їм ніякої роботи, тому Больвангар у певному сенсі мав устрій, схожий на шкільний — з різними видами діяльності за розкладом, такими, як гімнастика та мистецтво. Хлопчики й дівчатка більшість часу були розрізнені, окрім перерв і часу прийому їжі. Отже, лише після півторагодинного заняття шиттям, яке проводила одна із сестер, у Ліри була нагода поговорити з Роджером. Але все мало виглядати природно — це була проблема. Всі діти були приблизно одного віку, і саме такого, коли хлопчики розмовляють з хлопчиками, а дівчатка з дівчатками, і кожен із них впевнений у тому, що треба ігнорувати протилежну стать.
Ще один шанс з’явився у неї в їдальні, куди діти прийшли по свої напої та печиво. Ліра послала Пантелеймона-муху поговорити з Сальцилією на сусідній стіні в той час, як Ліра і Роджер тихо сиділи кожен зі своєю компанією. Було важко розмовляти через те, що увага твого деймона була спрямована на щось інше. Отже, Ліра намагалася виглядати похмурою і незадоволеною, п’ючи своє молоко з іншими дівчатами. Здебільшого її думки були зосереджені на тихому дзижчанні голосів деймонів, тому вона майже не чула, про що розмовляли дівчата, але раптом вона почула ім’я від дівчинки з яскравим білявим волоссям, і це змусило її підвестися.
Це було ім’я Тоні Макаріос. Коли увага Ліри перескочила на нього, Пантелеймону довелося сповільнити розмову пошепки з деймоном Роджера. Обидва хлопчики також слухали, що розповідала дівчинка.
— Ні, я знаю, чому вони його забрали, — сказала вона, коли навколо неї згромадилися голови. — Через те, що його деймон не змінювався. Вони думали, що він старший, ніж виглядає, і вже був підлітком. Дійсно, його деймон рідко змінювався, тому що Тоні сам ніколи ні про що багато не думав. Я бачила, як він набував іншого вигляду. Його звали Щуроловка…
— Чому вони так цікавляться деймонами? — запитала Ліра.
— Ніхто не знає, — відповіла білява дівчинка.
— Я знаю, — втрутився хлопець, який також слухав розмову. — Вони вбивають твого деймона і дивляться, чи Помреш і ти.
— Добре, чому ж тоді вони роблять це знову і знову з різними дітьми? — спитав хтось. — Їм би вистачило лише одного разу, чи не так?
— Я знаю, що вони роблять, — сказала перша дівчинка.
Всі уважно подивилися на неї. Але через те, що діти не хотіли, аби персонал знав, про що вони розмовляють, вони навчилися набувати дивакуватого — напівбезтурботного, байдужого вигляду, поки слухали щось із надзвичайною цікавістю.
— Звідки? — запитав хтось.
— Я була поряд з ним, коли вони по нього прийшли. Ми були в кімнаті для білизни, — відповіла вона.
Дівчинка густо почервоніла. Якщо вона очікувала образ та їдких зауважень, то їх не було. Всі діти принишкли, і ніхто навіть не посміхнувся.
Дівчинка продовжувала:
— Ми сиділи тихо, а потім зайшла сестра — та, в якої м’який голос. І вона сказала: «Ходімо, Тоні, я знаю, що ти тут, ходімо, ми тобі нічого не зробимо…» А він сказав: «Що зі мною буде?» Вона відповіла: «Ми приспимо тебе, а потім зробимо невелику операцію, тоді ти прокинешся живий-здоровий». Але Тоні не повірив їй. Він сказав…
— Дірки! — вимовив хтось. — Вони роблять дірки в головах, як татари! Точно!
— Закрий рота! Що сказала сестра? — вставив ще хтось. Але цього разу дюжина чи навіть більше дітей скупчилися навколо столу дівчинки разом зі своїми деймонами, які так само бажали знати, що відбувається, всі були напружені, і очі у всіх були широко розкриті.
Білява дівчинка продовжувала:
— Тоні хотів знати, що вони збираються зробити з Щуроловкою, розумієте? Сестра відповіла: «її ми також приспимо, так само, як і тебе». А Тоні спитав: «Ви вб’єте її, чи не так? Я знаю, що ви так і зробите. Ми всі знаємо, що відбувається». А сестра сказала: «Ні, звісно, ні. Це лише маленька операція. Невеличкий надріз. Це навіть не боляче, але про всяк випадок ми тебе приспимо».
Усі в кімнаті мовчали. Сестра, яка наглядала за ними, вийшла на хвилинку, а роздавальне вікно було зачинене, отже, їх ніхто не чув.
— Який надріз? — тихо запитав хлопчик наляканим голосом.
— Вона лише сказала, що це зробить його дорослішим. І що кожен мусить зробити це, тому деймони дорослих не змінюють форму, на відміну від наших. Отже, вони повинні зробити надріз, щоб деймон залишився в якомусь одному вигляді, ось так і стають дорослими.
— Але…
— Це означає…
— Що, всі дорослі роблять цей надріз?
— А щодо…
Раптом всі голоси змовкли, ніби дітям заціпило, всі обернулися до дверей. Там стояла сестра Клара — м’яка, спокійна і нудна, а поряд із нею — чоловік у білому халаті, якого Ліра ще не бачила.
— Бріджит Макджин, — сказав він.
Білява дівчинка встала, тремтячи. Її деймон-білка притулилася їй до грудей.
— Так, сер? — відповіла вона ледь чутним голосом.
— Допивай свій напій і йди з сестрою Кларою, — продовжував він. — Решта йдіть на свої заняття.
Слухняно діти поскладали свої таці на візочок з іржостійкої сталі і тихенько почали виходити. Ніхто не дивився на Бріджит Макджин, окрім Ліри, яка бачила, що обличчя дівчинки тремтіло від страху.
Решта ранку пройшла на заняттях. На станції був невеличкий спортивний зал, тому що було незручно робити Вправи на вулиці під час довгої полярної ночі. Кожна група дітей займалася тут по черзі під наглядом сестри. Вони повинні були розбитися на команди і кидати м’яч по колу, і спочатку Ліра, яка ніколи в житті не грала в подібні ігри, розгубилася, не розуміючи, що треба робити. Але вона була спритна і спортивна, а до того ж природжений лідер, тому швидко гра їй сподобалася. Вигуки дітей, лемент і улюлюкання деймонів наповнили невеличкий зал і невдовзі прогнали жахливі думки — саме для цього існували подібні вправи.
Під час ланчу, коли діти знову стояли в черзі у їдальні, Ліра почула, як Пантелеймон цвірінькнув, ніби впізнав когось. Вона повернулася і побачила, що прямо за нею стоїть Білі Коста.
— Роджер сказав мені, що ти тут, — пробурмотів він.
— Твій брат іде, і Джон Фаа, і ціла команда циган, — сказала вона. — Вони хочуть забрати тебе додому.
Він майже скрикнув від радості, але замаскував крик у кашель.
— Називай мене Лізі, — продовжувала Ліра. — Ніколи не говори Ліра. Ти повинен розповісти мені все, що знаєш.
Вони сіли разом, недалеко від Роджера. Це було легко зробити під час ланчу, тому що діти зараз частіше заходили й виходили, їдальня і місце біля віконця були переповнені. Під брязкіт ножів, виделок і тарілок Білі і Роджер розповіли їй все, що знали. Білі чув від сестер, що дітей, яким зробили операцію, відвозять у гуртожитки південніше, що могло пояснити, як Тоні Макаріос опинився у сніговій пустелі. Але Роджер мав дещо цікавіше для неї.
- Предыдущая
- 49/78
- Следующая
