Північне сяйво - Пулман Филип - Страница 48

• Предыдущая
• 48/78
• Следующая

— Добре, ти будеш тут у безпеці, доки він прийде, — відповів лікар.

— Але я бачила, як вони стріляли стрілами!

— Тобі лише здалося, що ти бачила. Таке трапляється на такому морозі, Лізі. Ти заснула, і тобі наснився поганий сон, ти не пам’ятаєш, що було насправді, а чого не було. Бійки не було, не турбуйся. Твій батько живий-здоровий і шукатиме тебе. Він приїде сюди, тому що це єдине поселення на сотні миль навкруги, розумієш? І як він зрадіє, коли знайде тебе тут у безпеці! Зараз сестра Клара відведе тебе до гуртожитку, де ти познайомишся з іншими хлопчиками і дівчатками, які заблукали, як і ти, в цих диких місцях. Іди. Ми ще трохи поговоримо вранці.

Ліра підвелася, тримаючи в руках свою ляльку, і Пантелеймон сів їй на плече, коли сестра відчинила двері і вивела їх.

Ще декілька коридорів Ліра відчувала себе такою втомленою, що постійно позіхала і ледве пересувала ноги в хутряних капцях, які їй тут видали. Пантелеймон куняв, і йому довелося стати мишею і сховатися в кишені її халата. Ліра побачила ряди ліжок, дитячі обличчя, подушку і потім заснула.

Хтось термосив її. Перше, що вона зробила, це схопила себе за пояс — обидві бляшанки були на місці, в безпеці. Вона спробувала розплющити очі, але, Боже, як це важко було зробити — вона ще ніколи не відчувала себе такою сонною.

— Прокидайся! Прокидайся!

Це шепотіло більше голосів, ніж один. З неймовірним зусиллям, ніби вона котила брилу на гору, Ліра змусила себе прокинутися.

У тьмяному світлі малопотужної анібаричної лампочки вона побачила трьох інших дівчаток, які з’юрмилися навколо неї. Ліра погано бачила, тому що не могла сфокусувати погляд, але вони здалися їй приблизно її віку і розмовляли англійською.

— Вона прокинулася.

— Вони дали їй снодійні пігулки. Мабуть…

— Як тебе звати?

— Лізі, — пробурмотіла Ліра.

— Багато нових дітей прибуло? — питала одна з дівчаток.

— Хтозна. Лише я.

— Тоді звідки вони тебе привезли?

Ліра намагалася сісти. Вона не пам’ятала, як приймала снодійне, але, мабуть, щось було в напої, який вона пила, її голова, здавалося, була набита ватою, і тупий біль пульсував у скронях.

— Де знаходиться це місце?

— Бог знає де. Вони нам не кажуть.

— Зазвичай вони привозять декілька дітей, а не одного…

— Що вони роблять? — спробувала запитати Ліра, намагаючись зосередити свій одурманений розум, Пантелеймон разом із нею прагнув повної ясності.

— Ми не знаємо, — відповіла дівчинка, яка говорила більше за всіх. Вона була високою, рудоволосою, з різкими нервовими рухами і мала сильний лондонський акцент. — Вони виміряють всі наші показники і роблять різні досліди…

— Вони досліджують Пил, — сказала інша дівчинка — доброзичлива, повненька й темноволоса.

— Ти не знаєш, — сказала перша дівчинка.

— Вони роблять саме це, — втрутилася третя — на вигляд дуже слухняна, вона тулилася до свого деймона — кролика. — Я чула, про що вони розмовляють.

— Ще вони забирають нас один по одному, і це все, що ми знаємо. Ніхто не повертається, — сказала рудоволоса.

— Тут є хлопець, — мовила повненька, — він впевнений…

— Не кажи їй! — вигукнула рудоволоса. — Не зараз.

— Тут є також і хлопці? — запитала Ліра.

— Так. Нас тут багато. Близько тридцяти, мені здається.

— Більше, — не погодилася повненька дівчинка. — Близько сорока.

— Якби вони нас не забирали, — зазначила рудоволоса. — Вони завжди привозять цілу юрбу дітей, і нас тоді багато, а потім по одному зникають всі.

— Вони — гобліни, — сказала повненька дівчинка. — Ти знаєш гоблінів? Ми всі їх боялися, поки нас не схопили…

Ліра поступово приходила до тями. Деймони інших дівчаток, окрім кролика, стояли біля дверей і стежили, щоб нікого не було поряд, і розмовляли лише пошепки. Ліра спитала їх імена. Рудоволосу звали Енні, темну повненьку — Белла, тоненьку — Марта. Вони не знали імен хлопчиків, тому що дівчаток та хлопчиків більшість часу тримали окремо. Вони ні з ким не поводилися погано.

— Тут добре, — розповідала Белла, — тут нічого не треба робити, вони лише проводять якісь досліди з нами, змушують робити вправи, а потім вимірюють нас — температуру і все таке інше. Це лише дуже нудно.

— Окрім тих часів, коли приїздить пані Кольтер, — додала Енні.

Ліра ледве втрималася, щоб не закричати, і Пантелеймон так різко затріпотів своїми крилами, що це помітили інші дівчата.

— Він нервується, — сказала Ліра, заспокоюючи його. — Мабуть, вони дали нам снодійні таблетки, як ви сказали, тому ми такі сонні. Хто така пані Кольтер?

— Саме вона заманила нас сюди, більшість із нас, — сказала Марта. — Вони всі розмовляють про неї — інші діти. Коли вона приїздить, зникає кілька дітей.

— Вона любить спостерігати за дітьми, коли нас забирають, вона любить дивитися, що з нами роблять. Той хлопчик — Саймон — він впевнений, що нас убивають, а пані Кольтер дивиться.

— Вони вбивають нас? — запитала Ліра, здригнувшись.

— Мабуть. Тому що ніхто не повертається.

— Вони також цікавляться деймонами, — сказала Белла. — Зважують їх і вимірюють і таке інше…

— Вони торкаються ваших деймонів’?

— Ні! Господи! Вони ставлять ваги, а твій деймон повинен залізти на них і змінитися, вони роблять записи і малюнки. А потім тебе ведуть в той кабінет і. вимірюють Пил, весь час, вони постійно вимірюють Пил.

— Який пил? — запитала Ліра.

— Хтозна, — відповіла Енні. — Щось із космосу. Незвичайний пил. Якщо в тебе немає Пилу, це добре. Але у всіх, зрештою, з’являється Пил.

— Знаєте, що сказав Саймон? — запитала Белла. — Він говорить, що татари роблять дірки у своїх черепах, щоб туди потрапляв Пил.

— Та звідки він знає? — сказала Енні презирливо. — Я запитаю пані Кольтер про це, коли вона приїде.

— Ти не посмієш! — відповіла запально Марта.

— Посмію.

— Коли вона приїздить? — запитала Ліра.

— Післязавтра, — відповіла Енні.

У Ліри пробіг мороз по хребту від жаху, і Пантелеймон щільно притиснувся до неї. В неї був лише один день, щоб знайти Роджера і з’ясувати все, що можливо, про це місце, а потім втекти чи врятуватися. А якщо всіх циган вбили, хто допоможе дітям залишитися живими в цій дикій крижаній пустелі?

Дівчата продовжували розмовляти, але Ліра і Пантелеймон вмостилися на ліжку і обнялися, намагаючись підбадьорити одне одного, тому що знали, що повсюди, на тисячу миль навкруги, не існує нічого, крім жаху.

Ліра була не з тих, хто засмучується, вона була життєрадісною і практичною дитиною, але водночас не мала багатої уяви. Жодна людина, обдарована уявою, ніколи б не подумала серйозно, що можна пройти весь цей шлях і врятувати Роджера. А якби дитина з уявою і подумала про це, то відразу б знайшла багато причин, з яких це було неможливо. Бути досвідченим брехуном не означає мати розвинену уяву. Багато чудових брехунів зовсім не мають її — це і надає їхній брехні такої наївної впевненості.

Отже, тепер вона була в руках Облаткового братства, але Ліра не переймалась тим, що могло статися з циганами. Зони всі були добрими бійцями, і хоч Пантелеймон сказав, що бачив, як влучили в Джона Фаа, то міг помилитися, а якщо він не помилився, Джон Фаа міг бути не дуже серйозно пораненим. Їй просто не пощастило, що вона потрапила до рук самоїдів, але незабаром прийдуть цигани і врятують її, а якщо їм це не вдасться, ніщо не зупинить Йорика Бернісона — він забере її. А потім вони полетять у Свольбард на кулі Лі Скоресбі і звільнять лорда Ізраеля.

Їй здавалося, що це дуже просто.

Тож наступного ранку, коли вона прокинулася в гуртожитку, її все цікавило, і вона була готова впоратися з усім, що готував їй день. Їй страшенно хотілося побачити Роджера, особливо побачити його першою, до того, як він помітить її.

Їй не довелося чекати довго. Дітей в їхніх роздільних гуртожитках сестри, які наглядали за ними, будили о пів на восьму. Вони вмивалися, вдягалися і йшли всі разом в їдальню на сніданок. І там був Роджер.

• Предыдущая
• 48/78
• Следующая