Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 32
- Предыдущая
- 32/69
- Следующая
Вона залишила дітей, аби повернути катамарани на пляж, а потім, вирішивши приготувати каву, повернулася у квартиру над кафе. Віл ще не прокинувся, поруч із ним, згорнувшись, спала кішка, а Лірі не терпілося знову побачити вчену, з якою вона розмовляла вчора. Тож вона написала хлопцеві записку та поклала її на підлозі біля ліжка, після чого взяла свій рюкзак і пішла до вікна, що вело у Вілів світ.
Обраний нею шлях пролягав через маленьку площу, на якій вони побували попередньої ночі. Тепер вона була порожньою, сонячні промені били у фасад давньої вежі та освітлювали потемніле дерев'яне різьблення навколо дверей: людиноподібні постаті зі складеними крилами, риси яких були стерті часом, але в їх спокої й досі можна було відчути міць, співчуття та інтелектуальну силу.
— Ангели, — промовив Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у неї на плечі.
— Може, примари? — припустила Ліра.
— Ні! Діти казали, що це Башта Ангелів, — не погодився з нею деймон. — Гадаю, це саме вони.
— Увійдімо?
Вони подивилися на величезні дубові двері на вигадливих чорних петлях. Півдесятка сходинок, що вели до них, були добряче витерті, а самі двері були напіввідчинені. Ліра зрозуміла, що завадити їй увійти міг лише її власний страх.
Вона навшпиньках збігла сходами вгору та зазирнула в щілину, але побачила лише темний, облицьований каменем хол, та й то лише невелику його частину. Пантелеймон нетерпляче тріпотів у неї на плечі — так само, як того дня, коли вони викинули той фокус із черепами у склепі біля Коледжу Джордана, — але тепер вона була трохи мудрішою. Це місце було поганим, і вона збігла сходами вниз на площу та пішла в бік залитого яскравим сон-цем бульвару з пальмами. Переконавшись, що на неї ніхто не дивиться, вона пройшла крізь вікно та опинилася у Віловому Оксфорді.
За сорок хвилин Ліра вже була в холі дослідницького центру і знову сперечалася з консьєржем — але цього разу в неї була схована козирна карта.
— Спитайте доктора Мелоун, — поблажливо сказала вона. — Це все, що вам треба зробити — спитати її.
Консьєрж узяв у руку слухавку, і дівчинка трохи зневажливо подивилася, як він натискає кнопки та розмовляє. У справжньому оксфордському коледжі йому б надали гідне приміщення, а так він сидів за дерев'яною конторкою — наче це магазин.
— Ну що ж, — повернувся до Ліри чоловік. — Вона каже, щоб ти підіймалася. Дивись нікуди не завертай.
— Не буду, обіцяю, — покірливо відповіла слухняна маленька дівчинка.
На другому поверсі на неї чекав сюрприз — коли вона проходила повз двері з жіночим силуетом на них, ті відчинилися, і доктор Мелоун мовчки поманила її пальцем.
Здивована, Ліра увійшла. Це була не лабораторія, а вбиральня, і доктор Мелоун була вельми збуджена. Вона сказала:
— Ліро, в лабораторії хтось є — може, поліцейські, а може, й ні, і вони знають, що вчора ти до мене приходила. Я не знаю, чого їм треба, але це мені не подобається. Може, ти мені розповіси, що відбувається?
— Звідки вони дізналися, що я тут була?
— Не знаю! їм невідоме твоє ім'я, але я зрозуміла, кого вони мають на увазі…
— А, ну то я можу легко їх обдурити.
— Але що відбувається?
У коридорі пролунав жіночий голос:
— Доктор Мелоун, ви бачили дівчинку?
— Так, — голосно відповіла пані Мелоун. — Я показую їй, де можна помити руки.
Ліра подумала, що вченій не треба так хвилюватися, але ж вона, либонь, не звикла до небезпеки.
Жінка, що чекала на них у коридорі, була молодою та добре вдягненою, і коли вона побачила Ліру, то спробувала посміхнутися, однак її очі залишилися холодними та підозрілими.
— Привіт, — вимовила вона. — Ти ж Ліра, так?
— Так. А вас як звати?
— Я сержант Кліфорд. Ходімо.
Ліра звернула увагу на те, що ця жінка поводиться з такою холоднокровністю, ніби це її власна лабораторія, але смиренно кивнула. Саме цієї миті вона вперше відчула напад тривоги — вона знала, що їй не слід бути тут, і знала, що алетіометру це також не подобається. Але було вже пізно, і вона увійшла в лабораторію.
У кімнаті також був високий дужий чоловік із білими бровами. Ліра знала, як виглядають вчені, і було очевидно, що жоден із цих людей до них не належить.
— Заходь, Ліро, — запросила сержант Кліфорд. — Усе гаразд. Це інспектор Волтерз.
— Привіт, Ліро, — вимовив чоловік. — Доктор Мелоун розповіла мені про тебе. Я хотів би познайомитися з тобою та, якщо ти не проти, поставити тобі декілька запитань.
— Яких запитань? — поцікавилася дівчинка.
— Нескладних, — з посмішкою відповів інспектор Волтерз. — Проходь і сідай, будь ласка.
Він підсунув стілець. Ліра обережно присіла та почула, що двері зачинилися. Доктор Мелоун стояла поруч. Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у її нагрудній кишені, був надзвичайно схвильований: вона відчувала його тремтіння, і залишалося сподіватися, що люди в кімнаті нічого не помітять.
— Звідки ти, Ліро? — спитав інспектор Волтерз. Якщо вона відповість, що з Оксфорда, їм буде легко це перевірити. Але вона також не могла сказати, що прийшла з іншого світу: вони відразу забажають дізнатися більше. Крім Оксфорда, вона знала в цьому світі лише одну назву: місто, в якому жив Віл.
— З Вінчестера, — відповіла вона.
— Ти, мабуть, брала участь у бійці, так? — поцікавився інспектор. — Звідки в тебе ці синці? Один на щоці, інший на нозі — може, хтось тебе бив?
— Ні, — коротко кинула дівчинка.
— Ти відвідуєш школу, Ліро?
— Так. Іноді, — вирішила додати вона.
— А хіба ти не повинна зараз бути у школі?
Ліра нічого не відповіла. Вона відчула, що її дедалі більше охоплює хвилювання, і подивилася на доктора Мелоун — обличчя жінки було напруженим і сумним.
— Я прийшла сюди на зустріч із доктором Мелоун, — сказала дівчинка.
— Ти гостюєш в Оксфорді, Ліро? В кого ти ночувала?
— У своїх друзів, — ухильно відповіла Ліра.
— За якою адресою?
— Я не пам'ятаю. Шлях я знаходжу легко, але назви вулиці не знаю.
— А хто ті люди?
— Просто друзі мого батька, — сказала Ліра.
— Зрозуміло. А звідки ти знаєш доктора Мелоун?
— Мій батько — фізик, це він її знає.
«Здається, все буде гаразд», — подумала дівчинка. Вона дещо розслабилася, і брехня потекла в неї з язика вільніше.
— І вона показала тобі, над чим працює, так?
— Так. Механізм з екраном.
— Тебе цікавлять такі речі, правда? Наука й усе таке?
— Так, особливо фізика.
— Коли ти виростеш, то будеш науковцем?
Питання такого роду цілком заслуговувало здивованого погляду у відповідь, але інспектора це не засмутило. Його бліді очі коротко глянули на сержанта Кліфорд і знову зупинилися на Лірі.
— А тебе здивувало те, що тобі показала доктор Мелоун?
— Трохи, але я знала, на що очікувати.
— Тому що твій батько — фізик?
— Так. Він займається саме такими речами.
— Ясно. А ти розумієш, що він робить?
— Не все.
— Отож твій батько досліджує темну матерію?
— Так.
— Він просунувся так само далеко, як доктор Мелоун?
— Не зовсім так. Щось у нього виходить краще, але в нього немає цього приладу, що показує слова на екрані.
— А Віл також зупинився у твоїх друзів?
— Так, він…
Ліра урвала фразу, розуміючи, що припустилася жахливої помилки.
Вони також це зрозуміли й миттю скочили на ноги, щоб не дати їй вибігти з кімнати, але доктор Мелоун чомусь опинилася в них на шляху. Сержант Кліфорд перечепилася через неї та впала, загородивши дорогу інспекторові, і це дало Лірі час вискочити в коридор, зачинити за собою двері та щодуху кинутися до сходів.
З бокових дверей вийшли двоє чоловіків у білому одязі, і Ліра наткнулася на них. Пантелеймон раптом став круком, що гортанно закаркав та залопотів крилами, і це так вразило чоловіків, що вони відсахнулися й Ліра спромоглася вирватися з їхніх рук. Вона пробігла сходами та вискочила у вестибюль, побачивши, що консьєрж кинув слухавку, яку тримав у руці, та потягнувся до неї через конторку, викрикуючи: «Гей! Стій!»
- Предыдущая
- 32/69
- Следующая