Магічний ніж - Пулман Филип - Страница 31

• Предыдущая
• 31/69
• Следующая

Минув день, і настала ніч, а ангели далі летіли вперед. Якоїсь миті якість повітря раптом змінилася — воно не стало ні кращим, ні гіршим, воно просто було іншим, і Рута Скаді зрозуміла, що вони перейшли з одного світу до іншого. Як це могло статися, вона не розуміла.

— Ангели! — вигукнула вона, відчувши зміну. — Як ви залишили світ, у якому я вас зустріла? Де знаходиться межа?

— У повітрі існують невидимі місця, — надійшла відповідь, — котрі являють собою ворота до інших світів. Ми їх бачимо, а ви — ні.

Рута Скаді не бачила невидимі ворота, але в цьому й не було потреби: відьми орієнтуються у просторі краще від птахів. Почувши відповідь ангелів, вона зосередила увагу на трьох зубцюватих скелях під собою та достеменно запам'ятала, які вони на вигляд. Відтепер у разі потреби вона могла відшукати це місце — що б там не казали ангели.

Вони полетіли далі, і через деякий час вона почула ангельський голос:

— Лорд Ізраель нині в цьому світі, він будує тут фортецю…

Наразі вони летіли повільніше, мов орли, кружляючи над землею. Рута Скаді подивилася, куди вказує один з ангелів. Край неба вже починав сіріти, хоча зірки сяяли на тлі чорного оксамиту глибокого неба так само яскраво, як раніше. На самісінькому краю світу, там, де щомиті розгорялося світло, височіли верхівки величезного гірського хребта — ламані шпилі чорних скель, міцні нерівні плити та зубцюваті гребені, схожі на безладно нагромаджені залишки всесвітньої катастрофи. Але на найвищому піку, котрий в ту мить, коли Рута Скаді на нього подивилася, забарвився першими променями ранкового сонця та засяяв у них, мов діамант, знаходилася споруда правильної форми: величезна фортеця, зубці якої — заввишки з дерево — складалися із суцільних плит базальту. Було очевидно, що осягнути розмір споруди можна лише з висоти орлиного польоту.

Під цією колосальною фортецею в пітьмі світанку горіли вогнища та диміли печі, і Рута Скаді навіть із відстані в багато миль чула удари молотів і скрегіт великих млинів, котрі щось перемелювали. Вона також бачила, що звідусюди до фортеці наближуються ангели — і не лише ангели, а й якісь машини: летючі кораблі зі сталевими крилами, що линули небом, мов альбатроси, скляні хатинки під мигтючими бабчиними крилами, дирижаблі, що дзижчали, наче джмелі. Й усе це прямувало до фортеці, що її лорд Ізраель будував у горах на самісінькому краю світу.

— А лорд Ізраель тут? — спитала вона.

— Так, він тут, — відповіли ангели.

— Тоді летімо на зустріч із ним. А ви будете моєю почесною вартою.

Ангели слухняно розправили крила й полетіли до забарвленої сонцем у золото фортеці, і услід за ними, охоплена нетерпінням, летіла відьма.

Ліра прокинулася досить рано. Ранок був тихим і теплим, і здавалося, наче в місті, крім цього теплого літа, ніколи не було іншої погоди. Дівчинка вислизнула з ліжка, спустилася на перший поверх і, почувши з боку моря дитячі голоси, вийшла подивитися, що там відбувається.

Три хлопці й дівчинка перетинали залиту сонцем гавань на двох катамаранах — очевидно, вони змагалися, хто перший дістанеться до причалу. Побачивши Ліру, вони на мить уповільнили хід, але потім перегони знову захопили їх. Переможці врізалися у кам'яні сходинки і такою силою, що один із них упав у воду. Хлопець спробував залізти на друге судно й також перевернув його, і вони всі разом почали плескатися у воді — так, ніби страх попередньої ночі ніколи не охоплював їх. Ліра вирішила, що вони молодші від більшості тих дітей, котрі стояли біля башти, і приєдналася до них у воді. Пантелеймон у вигляді сріблястої рибки кружляв навколо неї. Їй завжди було легко спілкуватися з іншими дітьми, і невдовзі всі четверо зібралися довкола неї, сидячи в калюжах на теплому камені. На гарячому сонці їхні сорочки висихали буквально на очах. Бідолашний Пантелеймон змушений був набути вигляду жаби та зачаїтися у прохолодній вогкій кишені.

— А що ви збираєтеся робити з тією кішкою?

— А чи насправді вона відводить невдачу?

— Звідки ви?

— А твій друг боїться примар?

— Віл нічого не боїться, — відповіла Ліра. — Утім, я теж. А чому ви боїтесь кішок?

— Ти нічого не знаєш про кішок? — недовірливо промовив найстарший із дітей. — У кішок усередині живе диявол, отак. Слід убивати кожну кішку, котру зустрічаєш, інакше вона вкусить тебе та запустить в тебе диявола. А куди ти поділа того великого плямистого кота?

Ліра зрозуміла, що він має на увазі Пантелеймона, та з невинним виглядом похитала головою.

— Мабуть, він тобі наснився, — сказала вона. — Знаєш, деякі речі мають інший вигляд у місячному світлі. Але ми з Вілом прийшли з місця, де немає примар, тому ми обмаль про них знаємо.

— Якщо ти їх не бачиш, тобі нічого не загрожує, — повідомив хлопчик. — Щойно ти їх побачиш, вони також тебе побачать і схоплять. Так казав мій тато, а потім вони його схопили. Тоді він їх не помітив.

— А зараз вони тут, навколо нас?

— Так, — відповіла дівчинка, а потім простягла руку та схопила жменю повітря, вигукнувши: — Спіймала!

— Вони не можуть завдати тобі шкоди, — зауважив один із хлопців. — А коли так, то ми не можемо завдати шкоди їм, отак.

— А в цьому світі завжди були примари? — спитала Ліра.

— Так, — відповів один хлопець. Але інший поправив його:

— Ні, вони з'явилися кілька століть тому.

— Вони з'явилися через Гільдію, — промовив третій.

— Через що? — не зрозуміла Ліра.

— Брехня! — вигукнула дівчинка. — Моя бабуся казала, що примари прийшли тому, що люди поводилися погано, і Бог надіслав їх, аби покарати нас.

— Твоя бабуся анічогісінько не знає, — зауважив один з її друзів. — У неї борода, так що вона коза, твоя бабуся.

— То що таке Гільдія? — гнула своє Ліра.

— Ви ж знаєте Башту Ангелів? — спитав старший хлопець. — Велику кам'яну вежу на площі? Так от, вона належить Гільдії, і в ній є таємне місце. Гільдія — це люди, що знають усе. Філософію, алхімію — все на світі. І саме вони впустили до нас примар.

— Це неправда, — заперечив інший хлопчик. — Вони прийшли з зірок.

— Правда! Ось як це було: декілька століть тому один чоловік із Гільдії дробив свинець — він намагався перетворити його на золото. Він різав його на менші й менші шматочки й нарешті роздрібнив так, що далі цього робити вже не можна було. Крупинки свинцю були такими дрібними, що їх вже важко було розгледіти. Але він і їх почав різати, й у найменшому шматочку знаходилися запечатані всі примари, вони були напхані туди так щільно, що зовсім не займали ніякого простору. Але щойно він розрізав ту крупинку — хлоп! Вони розлетілися на всі боки. Відтоді вони й живуть у нашому світі. Так казав мій батько.

— А наразі в башті є люди з Гільдії? — поцікавилася Ліра.

— Та ні! Вони втекли разом з усіма іншими, — відповіла дівчинка.

— Там нікого немає. Це місце зачароване, — повідомив молодший хлопець. — Ось чому звідти вийшла кішка. Жоден із дітей туди не ходив, і нізащо не піде. Там моторошно.

— А люди Гільдії не бояться туди ходити, — сказав інший хлопчик.

— Вони використовують особливу магію. Вони дуже жадібні, обдирають бідних, — промовила дівчинка. — Усю роботу виконують бідні люди, а Гільдія живе собі їхнім коштом.

— А наразі в башті нікого немає? — запитала Ліра. — Я про дорослих.

— В усьому місті наразі немає жодного дорослого!

— Вони не насмілюються сюди прийти, ось так. Але ж Ліра бачила нагорі башти того юнака — вона була в цьому переконана. До того ж ці діти розмовляли якось по-особливому — як досвідчені брехуни. Ліра вміла відрізняти брехунів від щирих людей і знала, що діти чомусь кажуть їй неправду.

Раптом вона згадала: маленький Паоло заїкнувся, що в нього та його сестри Анжеліки є старший брат Туліо, котрий також знаходиться в місті, але Анжеліка різке і обірвала його. Може, той юнак, якого вона бачила, і є цим братом?

• Предыдущая
• 31/69
• Следующая