Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя - Страница 23

• Предыдущая
• 23/37
• Следующая

На порозі нас зустрів п’яненький уже директор Закарпатської філії — господар сьогоднішнього святкування. Перш ніж Світлана закрутила роман із Ларсом (віце-президентом, дружньою нам стороною), саме він упадав коло Світлани, тож у мене з ним склалися заледве не приятельські стосунки. Директор Закарпатської філії майже не здивувався нашому з Ніною приходу, одразу налив нам по келиху шампанського та всадовив на стільці, з яких для такої нагоди зігнав теж уже п’яненьких інженерів.

— Ой, дівчатка завітали! — зраділи інженери.

— А ми тут скніємо й нидіємо без жіночого товариства!

— Замкнули нас, як у в’язниці, нікому ні зайти ні вийти…

Ніна квапливо підсунула до себе телефон і подзвонила у свій відділ — пояснила, що має нагальну справу на станції, трохи затримається.

— Ще й нічні чергування! — бідкалися тим часом інженери. — Ще й постійні аварії!..

— Ну-ну, так уже й не зайти й не вийти! — усміхнулась я. — Он чули, як у головний корпус поночі хтось проліз підземними коридорами?..

— У нас тут, — насварився на мене пальчиком мій візаві,— навіть щурик не пролізе. По-перше, бачили ґрати, які відділяють наш коридор від решти будівлі? Бо станція — це не тільки цінний опто-волоконний кабель, а й три… чотири тонни вельми коштовного кольорового металобрухту.

— А по-друге, — підхопив його товариш, — спостерегли на вході електронний кодовий замок? А код змінюється мало не щодня…

— І це ще не все! — знов докинув перший. — Уночі на станції обов’язково залишається чергувати один із інженерів…

— А по-четверте, сервер завжди увімкнений — він же обслуговує головну АМТС, його і не можна вимикати. Якщо раптом вирубається, тут така сирена заволає! На першому поверсі охорона вчує…

— Що та охорона! — втрутився другий інженер. — У лікарні через дорогу всі хворі з ліжок посхоплюються!

— Непогано ви тут облаштувалися, — роззирнулась я, — мов у фортеці.

— Тільки товариства жіночого бракує,— заспівали своєї інженери. Один із них зауважив, що у нас із Ніною порожні пластянки, дістав із-під столу заховану пляшку шампанського і подоливав нам по вінця. Шампанське встигло нагрітися й пінилося, як мило. — За жінок! — виголосив він незмінний тост. Проте мене більше цікавили комп’ютери.

Сьорбнувши теплого шампанського, я обернулася до найближчого монітора. На екрані світилося єдине віконечко — на чорному тлі бігали зелені рядки. Таємничі слова й цифри повсякчас змінювалися. Я прикипіла поглядом до монітора, але не встигала прочитати бодай рядок.

— А що це тут пишеться? — запитала я неуважливо.

— Фіксуються усі з’єднання, — пояснив мені один із інженерів. — Хтось комусь подзвонив із-за кордону, бац — ми вже знаємо. Шпигунська техніка!

— І це ще не все! — стишив голос його приятель. — Он бачиш шафу, а з неї дроти стирчать? Гляди, що зараз буде!

Шафа була аж всіяна дротами, які встромлялися, мені здалося, просто в мікросхеми. Інженер від’єднав один із дротів і підніс мені до вуха. До слуху долетіла розмова без початку і кінця — двоє жіночих голосів сперечалися з приводу того, чи варто у Флориду брати хутряну шубу. Одна переконувала, що крокодилам у Тампі байдуже — в шубі клієнт чи без. Друга ж заперечувала, що коли налітає цунамі, має бути холодно й вітряно, без шуби ніяк… Ніна теж хвильку послухала цікаву балачку й лишень похитала головою.

— І то ви так ночами розважаєтеся? — посміхнулась я до інженера, коли він устромив дріт на місце. — Слухаєте чужі розмови?

Він соромливо опустив очі.

— А на цьому комп’ютері,— Ніна повернулася до чорного віконця на екрані, де бігали зелені рядки, — можна дізнатися, хто саме зараз розмовляє?

— Аякже!

Інженер нахилився до монітора, довго й уважно його роздивлявся. Зненацька він почав просто на очах тверезіти. Безцеремонно він зігнав мене з крісла, підсів до комп’ютера та став клацати мишкою, розгортаючи і згортаючи вікна.

— Нічого не збагну, — пробурмотів він і звернувся до свого товариша: — Ану поглянь ти! Чи мені вже повилазило?

Тут уже й Ніні довелося поступитися місцем. Ми навстоячки завмерли за спинами інженерів, які поперемінно клацали мишкою комп’ютера, розгортали і згортали вікна на екрані, повертали сторопілі обличчя одне до одного та загадково перемигувалися.

— Хлопці,— нарешті гукнув один із них до веселих товаришів, які давно вже взялися до улюбленої справи — ділилися оповідками про свого божевільного колегу, який щораз влипав у надзвичайні пригоди. Сьогодні він відсиплявся після нічного чергування, тож якраз трапилася чудова нагода перемити йому кісточки. — Хлопці! Хто зараз у системі?

Колеги знехотя повернулися до нашого гурту, дехто підійшов ближче.

— Що там у тебе?

— Здається, з випивкою на роботі час зав’язувати… — промимрив інженер. — Тут хтось заліз у комп’ютер, копіює і стирає файли…

— Що ти верзеш!

— Сам поглянь!

За мить коло нас згуртувалися всі присутні в кімнаті, навіть директор Закарпатської філії, який уже насилу тримався на ногах, теж намагався щось там роздивитися на моніторі. Збуджені ж інженери видирали один в одного мишку, розгортали і згортали вікна на екрані, чубилися й лаялися.

— Ти це бачив? — кричав один. — Із «Моїх документів» зникла папка «Звітність»!

— Ой, глядіть! Ще одна папка щезла — «Угоди»!

— А з системних файлів нічого не зникає?

— Ні. Дивина, та й годі!

— А з інформації по станції щось пропало?

— Ні, нічого! Чорт, не розумію! Не розумію! Крадуть не комерційні таємниці, а всілякий мотлох!

— Гляди, ще цікавіше! Тепер переписують весь поштовий архів! Усе листування і всі контакти! Їх теж стиратимуть?

— А наш гість хутко працює! З такими темпами він і до комерційних таємниць невзабарі дійде…

— Ану, зайди в контрольну панель! Звідки наш гість? Запиши ай-пі!

Один із тямковитих інженерів довго длубався в програмах комп’ютера, аж нарешті видав на екран багатозначне число ай-пі — себто так званий «internet protocol», мережеве місцеперебування невідомого зловмисника, який просто у нас на очах здійснював несанкціонований доступ до сучасної телефонної станції.

— Заходь на сайт, шукай, за якою адресою встановлений комп’ютер із цим ай-пі!

З величезним подивом я виявила, що анонімність в інтернеті — досить умовна річ. Навіть кмітливий ламер, поминаючи вже меткого хакера, легко знайде будь-який комп’ютер, який зараз під’єднаний до мережі. Причому хитра програма показує карту по всьому світові, включно з назвою міста, вулиці та номером будинку.

— Місто Київ, вулиця Івана Франка… — прочитав один із інженерів, коли на екрані з’явилася карта Києва з жирно позначеною адресою ай-пі.

Мені зробилося гаряче. Саме на вулиці Івана Франка розташована квітярня фрау Сандри Кройц. Ба більше: міститься вона на першому поверсі саме того будинку, який зараз відмічений на карті!

— Чий це комп’ютер? — вигукнула я. — Чий це комп’ютер?

— Андрія Голода.

Весна перейшла в літо, а я навіть того не помітила. Це літо так рано принесло спеку, що передчасно вижовкла трава сухо рипіла під ногами. У моїй уяві перемішалися всі недавні події, свідком яких я виявилась, і мозок затнувся. Я була чомусь певна, що мертвий чоловік у лабіринті не може бути Андрієм, але чому? Чи не тому просто, що серце моє не хотіло повірить у смерть людини — конкретної людини з плоті і крові, що говорить і ходить і сміється, що називає «шановна колего» тільки мене і що кожен рух її мені знайомий, як власне віддзеркалення? Не хотіло повірить у смерть, яка лишить у цьому серці пустку… Андрій… А пістолет, що був у нього при боці!.. Й синє очко Оленчиного талісмана!.. Іще один листок опав з душі…

По приїзді кілька днів поспіль я приходила до Оленчиних батьків у надії знайти яку-небудь незвичайну річ — не-знаю-яку, що по ній я б одразу збагнула: вона занадто дивна для просто Оленчиних речей. У перший день мама її зустріла мене на порозі — ніби чекала з відчиненими дверима. Вона глянула повз мене, на щось за моєю спиною, і на мить у неї спалахнув погляд, мовби вона когось упізнала. Я мимохіть озирнулася — там нікого не було. Мама провела мене до дверей Оленчиної кімнати й застигла у дверях, наче злякалась переступити поріг. Потім, нічого не кажучи, обернулась і пішла до кухні.

• Предыдущая
• 23/37
• Следующая