Соло для комп’ютера - Тисовська Наталя - Страница 22

• Предыдущая
• 22/37
• Следующая

До речі, а де ж поділася охорона?! Як злочинці могли пройти крізь замкнені двері контори?!

Уява миттю намалювала криваву картину: поки Ніна длубалася з перекладом, якісь горлорізи підступом змусили охорону відімкнути двері, вдерлися в будівлю, всіх перестріляли, а самі виносять комп’ютери. Унизу їх, певне, чекають поплічники з машиною. А з «бублика» вони почали тому, що тут, у рекламістів, встановлене найліпше «залізо» — краще навіть, аніж у програмістів на четвертому поверсі. Тому зловмисники і мають схему — точно знають, куди йти і що брати…

Ніна скулилась у куточку, благаючи провидіння, щоб карники її не помітили. Вона вже бачила себе у калюжі крові, і серце гупало так, наче зараз вилетить із грудей.

Незнайомці ж за лічені хвилини від’єднали системний блок і понесли його геть із кімнати. Ніна дивилася на це — і не могла повірити власним очам. Мов у ступорі, вона сиділа, поки чужинці не зникли за дверима. Щойно клацнув замок, як їхні майже безшумні кроки мов відрізало, а Ніна все сиділа й сиділа на підлозі, не в силі поворухнутися.

Коли минулося заціпеніння, вона тремтячою рукою настукала на телефоні «02» і хрипко назвала у слухавку адресу.

Міліція приїхала хвилин за двадцять. Ніна так і чекала на них, сидячи на підлозі. Вона не наважилася не те що спуститися на перший поверх — навіть за двері кімнати боялася вистромити ніс. Привели її до тями роздратовані голоси, які лунали з коридору.

Двері до кімнати відчинились, і зразу ж спалахнуло світло. На порозі постав цілий і неушкоджений охоронець, сердитий з лиця і трохи заспаний. За ним до кімнати ступили двоє міліціянтів.

Усі троє втупились у Ніну. Вона злякалася більше, ніж коли до кабінету пробралися загадкові злодії.

«Ти чого це на підлозі тулишся?» — гаркнув охоронець.

«За фальшивий виклик доведеться заплатити штраф!» — підгавкнув йому міліціянт.

На ватяних ногах Ніна виповзла зі свого сховку й кивнула у дальній куток біля вікна. Три голови воднораз повернулися в тому напрямку.

На перший погляд на столі нічого не змінилося: телефон, монітор комп’ютера, клавіатура, мишка. Донизу звисають дроти. Трійця ступила кілька кроків — і завмерла: дроти не були під’єднані. Системний блок зник.

Усі троє, мов за командою, обернулися до Ніни. У їхніх очах Ніна читала собі смертний вирок і нічого з цим не могла поробити. І справді: вона до ночі сидить на роботі сама, а в цей час із кабінету зникає системний блок комп’ютера. Двері контори були зачинені, повз охорону ніхто не проходив. Хто головний підозрюваний? Це ж очевидно!

Проте другий міліціянт раптом спохмурнів і запитав:

«У будівлю є інший вхід?»

Охоронець знехотя кивнув. Трійця потупцяла геть із кімнати, Ніна наважилася вийти назирці за ними. Сходи були освітлені аварійними ліхтарями — на ніч світло в коридорі вирубалося на щитку, а щиток — саме там, попід сходами. Зійшли на перший поверх, у святая святих — втаємничений куточок для куріння й не санкціонованих начальством розмов.

Вихід у двір був надійно замкнений, жодних слідів злому абощо. Три голови одностайно повернулися до Ніни.

Вона відчула слабкість, яка віддавалась голочками у кінчиках пальців. Але чому підозрюють саме її? Чому не підозрюють охорону? Вони могли когось пустити у контору… Ні, дурниці це все! Знали-бо, що у відділі зв’язків із громадськістю допізна працює співробітниця, тож не обрали б такий невдалий час… А вона б обрала? Вона б сама на себе тінь кидала?! Чому ж такі очевидні міркування не спадають на думку більше нікому?

Але Ніна помилялася. Другий міліціянт, схоже, теж не задовольнився головною підозрюваною та ще раз повернувся до дверей у двір. Оглянувши замок, він крутнувся на закаблуках, посвітив ліхтарем на сходи, що вели до підвалу.

«А там що?» — запитав.

«Щитова, комунікації…» — відповів охоронець.

Міліціянт збіг донизу — і зупинився як стій на нижній сходинці.

Ніна витягнула шию, примружила очі.

Тут дозвольте зробити невеличкий відступ. Контора наша розташована на київських пагорбах у старовинній кам’яниці, збудованій наприкінці дев’ятнадцятого століття. Подейкують, що попід пагорбами — повно підземних ходів, і всі будівлі з’єднані між собою. Якщо мати карту підземелля, цілком можна спуститись у підвал нашої контори, а вийти побіля Софії Київської.

Або й далі. Саме тому наша контора, коли робила ремонт в орендованій будівлі, найперше поставила залізні двері в підвал і врізала надійний замок. Щоправда, за кілька років пильність утратили, усі помалу призабули про таємні підземні ходи, біля підвалу ніколи не тримали охорони. Сигналізації внизу теж не було. Аж поки грім не гримнув…

Ніна примружила очі і придивилася.

Залізні двері ледь прочинилися від протягу.

Міліціянт ступив ближче і посвітив ліхтарем на замок.

«Зламаний», — мовив він.

Його колега теж підійшов, відхилив двері і зазирнув ззаду.

«Та хіба ж це замок? — махнув рукою. — Його перший-ліпший хуліган за п’ять хвилин роздовбає!»

«Еге ж. А ще років чотири-п’ять тому вважався надійним…»

«Ану, посвіти сюди!»

Скільки Ніна не витягувала шию, так і не побачила, що там уздріли представники влади. Один із них нахилився, підняв щось із землі й довго роздивлявся у світлі ліхтаря. Другий нетерпляче роззирався навсібіч, проте на цей раз даремно. Міліціянт відхилив двері з підвалу й освітив шматок захаращеного коридору, який тягнувся невідь-куди в обидва боки.

Охоронець теж встромив цікавого писка, щоб зазирнути в коридор. Вуста його скривила глузлива посмішечка, і він зневажливо кинув:

«Щоб це підземелля обстежити, підуть роки!»

«Еге ж. І щоб знайти дорогу саме до вашої контори по тих підземних ходах, теж, либонь, пішли роки…

І все заради одного системного блоку?» — пробурмотів міліціянт і ще раз виразно подивився на Ніну. Вона заплющила очі та сперлася на бильце сходів. І на круг свій вертається вітер… Вона знову — підозрювана номер один…

…Ніна прокашлялася — голос її цілком захрип. Нарешті вона згадала про свій сік і зробила кілька ковтків. Було вже за десять друга, але співрозмовниця моя мовби й не помічала часу.

— Щодня, — повела вона далі,— щодня я тільки й думаю про той системний блок. Ну справді, кому потрібна інформація з Оленчиного комп’ютера? Які там можуть бути комерційні секрети?..

— Чий-чий то був комп’ютер? — вирячилась я. — Оленчин?!

— У тому й річ! У тому й річ! Я тільки пізніше склала два й два: напередодні забігав на хвильку Силоненко — наш начальник начебто кредит бере на квартиру… Ну, Силоненко покрутився-покрутився, зиркнув на Оленчин комп’ютер біля вікна, питає цілком невинно: «А чиє це у вас робоче місце гуляє?» Хтось йому відповідає: «Тут працювала Олена Сіренко — це та, що зникла». Силоненко покивав: «Еге ж, еге ж…» — попатякав ще хвильку — і подався собі геть.

— А на другий день — чітко спланована крадіжка… Ти хоч нікому про це не бовкнула?

Ніна заперечливо хитнула головою.

Цікавий у нас сюжет вимальовується: Олена зникла понад два місяці тому. І відтоді ніхто не переймався її комп’ютером, аж поки в Будапешті не сталося загадкове убивство Андрія-не-Андрія. Невже ці події якось пов’язані? А якщо так, то чи наступним кроком не зацікавляться ґанґстери комп’ютером Андрія Голода? А що — було б цілковито логічно…

— Ти на станцію не хочеш прогулятися? — запитала я Ніну.

— А що я там забула?

— От я й кажу: ти там нічого не забула? Бо потрібен гарний привід туди навідатися. Я у відпустці — мене там точно не чекають…

— Нічого не розумію, — скривилася Ніна, — може, поясниш?

— Поясню, поясню дорогою. Але спершу — надійний привід потрапити на станцію.

— Гаразд, надійний привід. Сьогодні інженери обмивають пуск АМТС у Закарпатській філії, нас, звісно, не запрошували, але ніхто візиту не здивується. Як тобі?

— Геніально. Ходімо.

До станції від «Солярісу» — рівно три хвилини ходи, так само, як і до контори. На вході нам довелося показати перепустки і навіть подзвонити нагору, щоб охорона змилостивилась і дала зелене світло. На вході в кімнату інженерів світився червоним очком кодовий замок. Ми застукали, двері відчинилися.

• Предыдущая
• 22/37
• Следующая