Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 65

• Предыдущая
• 65/168
• Следующая

Якось узимку я збагнув, що зі мною відбуваються зміни. Неначе розвилося шосте чуття. Інколи я чув передзвін дзвіночків. Жахливий, але приємний водночас. Часом, коли я був на вулиці, все навкруги темнішало, навіть якщо яскраво світило сонце. Пригадую, я дивився на тротуар, пересвідчитися, чи моя тінь ще зі мною. Я був певен, що не побачу її, але вона завжди була на місці.

Роландів ка-тет обмінявся поглядами.

— Іноді до цих фуг приєднувалося ще й нюхове відчуття. Міцний запах, наче цибуля впереміш із розпеченим металом. Я почав підозрювати, що в мене якась форма епілепсії.

— А ви ходили до лікаря? — спитала Сюзанна.

— Ні. Я боявся, що він знайде ще щось. Найпевніше — пухлину мозку. Тож я просто схиляв голову й працював далі. А потім одного вечора я пішов у кіно на Таймз-сквер. Показували римейк двох вестернів із Клінтом Іствудом. Те, що називають спагеті-вестернами, так?

— Угу, — підтвердив Едді.

— Сидячи у залі, я почув ті дзвіночки. Мелодію. І відчув запах, міцніший, ніж завше. Його джерело цього було переді мною, трохи ліворуч. Глянувши в той бік, я побачив двох чоловіків: літнього й молодшого. Їх легко було помітити, бо ж залу було заповнено лише на три чверті. Молодший нахилився до старішого. Старіший не зводив очей з екрану, але обійняв молодого за плечі. Якби я побачив це будь-якого іншого вечора, я б не мав ні найменшого сумніву, хто переді мною, але того вечора все було інакше. Я спостерігав. І на моїх очах з'явилося якесь темно-синє світло, спершу довкола молодого, потім довкола старшого. Це світло не було схоже на жодне інше, яке я бачив у житті. Воно було подібне до темряви, яка інколи напливала на мене надворі, коли в моїй голові лунали дзвіночки. Подібне до того запаху. Ти знаєш, що цього не може бути, але водночас це реальність, і я збагнув. Змиритися не зміг — це прийшло пізніше, — але збагнув. Молодший чоловік був вампіром.

Він замовк, обмірковуючи, як йому краще продовжити свою розповідь. Як її краще подати.

— Я вважаю, що в нашому світі існує щонайменше три типи вампірів. Я поділяю їх на три типи: перший, другий і третій. Упирі першого типу дуже рідкісні. Таким був Барлоу. Вони живуть дуже довго і можуть тривалий час проводити у глибокій сплячці — п'ятдесят чи навіть усі двісті років. Коли не сплять, можуть перетворювати людей на вампірів, робити з них тих, кого ми називаємо живими мерцями. Ці мерці становлять другий тип. Вони також спроможні створювати нових вампірів, але ці вже будуть тупі. — Каллаген подивився на Едді й Сюзанну. — Ви бачили «Ніч живих мерців»?

Сюзанна похитала головою. Зате Едді кивнув.

— Мерці в тому фільмі були зомбі, геть пустоголові. Вампіри другого типу розумніші, звісно, та не набагато. Вдень вони не виходять надвір, бо можуть осліпнути, отримати опік чи наразитися на смерть. Хоча напевно я сказати не можу, тому що їхнє життя зазвичай коротке. Не тому, що перетворення з живої людини на упиря скорочує життя, а через те, що існуванню вампірів другого типу постійно щось загрожує.

У більшості випадків — я так думаю, але стовідсоткової певності не маю — вампіри другого типу перетворюють людей теж на вампірів другого типу на відносно невеликій території. На цій стадії хвороби — а це таки хвороба — вампір першого типу, король вампірів, уже далеко. Того сучого сина в Салем-Лоті вбили. Таких, як він, у світі, може, дюжина, не більше.

В інших випадках другий тип створює третій тип. Упирі третього типу — мов ті комарі. Вони не здатні перетворювати людей на вампірів, але вони можуть смоктати кров. Смоктати. І ще раз смоктати.

— А вони можуть підчепити СНІД? — спитав Едді. — Ти ж знаєш, що це таке, правда?

— Знаю, хоч до весни вісімдесят третього я цього терміна не чув. Я тоді працював у притулку «Маяк» у Детройті, й час мого перебування в Америці добігав кінця. Авжеж, тоді ми вже майже десять років знали, що щось таке є. В деяких книжках це називалося ІДГС — імунодефіцит гомосексуалістів. У тисяча дев'ятсот вісімдесят другому стали з'являтися статті про нову хворобу, яка називалася «рак геїв», і роздуми про те, що вона може бути заразною. У народі її звали «хворобою трахо-болячок», через ураження шкіри, яке вона спричиняла. Сумніваюся, що вампіри від неї помирають чи навіть нездужають. Але вони можуть заразитися. А потім заражати інших. О так. У мене є вагома причина так думати. — Каллагенові губи задрижали й міцно стислися.

— Коли цей демон-упир змусив тебе пити його кров, він передав тобі здатність бачити цих істот, — сказав Роланд.

— Так.

— Бачити їх усіх чи лише Третіх? Дрібненьких?

— Дрібненьких, — Каллаген коротко й невесело розсміявся. — Так. Мені подобається. Хай там як, але я міг бачити лише Третіх, принаймні відколи виїхав з Джерусалемз-Лота. Та, звісно, Перші, такі як Барлоу, дуже рідкісні, а другий тип живе недовго. Їх убиває сам їхній голод. Вони ненажерливі. Одначе упирі третього типу можуть виходити надвір навіть удень. І майже всі поживні речовини отримують з їжі, як і люди.

— Що ти зробив того вечора? — спитала Сюзанна. — В кінотеатрі?

— Нічого, — відповів Каллаген. — Весь той час, поки я був у Нью-Йорку — вперше був у Нью-Йорку, — я не робив нічого аж до квітня. Просто я не мав певності. Тобто в душі я знав, що мені робити, але голова відмовлялася з цим погоджуватися. А ще весь час заважала одна дуже проста річ: я був алкоголіком, який перестав пити. Алкоголік — теж вампір, і ця частина мого «я» дедалі більше потерпала від спраги, тоді як решта мого єства намагалася заперечити свою природу. Тож я сказав собі, що бачив парочку гомосексуалістів, що обіймалися в кіно, та й годі. Що ж до решти: дзвіночків, запаху, темно-синього світла довкола молодшого, — я переконав себе, що в усьому винна епілепсія чи наслідки того, що зі мною зробив Барлоу. Чи водночас те й інше. Звісно, щодо Барлоу я не помилявся. Його кров у мені не дрімала. Вона дивилася і бачила.

— Ти не все знаєш, — сказав Роланд.

Каллаген повернувся до нього.

— Ти занурювався в тодеш, отче. Щось із цього світу кликало тебе до себе. Підозрюю, що то була та річ з твоєї церкви, хоча тоді, коли ти дізнався про неї вперше, її ще не було у твоїй церкві.

— Ні, — сказав Каллаген. Він дивився на Роланда зі сторожкою повагою. — Не було. А звідки ти знаєш? Скажи, прошу.

Але Роланд не сказав.

— Продовжуй, — мовив він натомість. — Що з тобою сталося далі?

— Далі стався Лупе, — відповів Каллаген.

Його прізвище було Дельґадо.

На це Роланд лише на мить розширив очі від подиву, але Едді з Сюзанною знали стрільця досить добре, щоб розуміти: навіть така дрібниця в його поведінці мала надзвичайну вагу. Водночас вони вже майже звикли до цих збігів, які насправді могли виявитися не випадковими, до відчуття, що кожен з цих випадків — наче клацання якоїсь велетенської шестірні.

Лупе Дельґадо мав тридцять два роки і був алкоголіком, який уже п'ять років не брав до рота ні краплі спиртного. У «Домівці» він працював з тисяча дев'ятсот сімдесят четвертого. Місце знайшов Маґрудер, але життям і сенсом наповнював цю справу саме Лупе Дельґадо. Удень він працював у обслузі готелю «Плаза» на П'ятій авеню, вночі — в притулку. Він допоміг створити «мокрі» правила «Домівки» й був першою людиною, яка привітала Каллагена, коли той переступив через поріг.

— Тоді, вперше, я вже прожив у Нью-Йорку трохи більше року, — сказав Каллаген. — Але ще до березня сімдесят шостого… — Він замовк, намагаючись промовити те, про що вони втрьох уже й так здогадалися з виразу його обличчя. Воно залилося рожевим рум'янцем, крім того місця, де був шрам. На рожевому тлі він наче світився надприродною білістю.

— Ну добре, ви б, мабуть, сказали, що ще до березня я в нього закохався. Чи це робить з мене гомика? Голубця? Я не знаю. Кажуть, ми, священики, всі такі. Принаймні дехто так вважає. Та й чому б ні? Щомісяця чи що два місяця в газетах з'являлися статті про священиків, які полюбляли мацати хлопчиків-служок. Що ж до мене, то я не маю підстав вважати себе гомиком. Бачить Бог, попри свій сан, я був небайдужий до гарненьких жіночих ніжок і мені ніколи не спадало на думку розбещувати служок. І між мною та Лупе ніколи не було нічого плотського. Але я любив його. Не за його душу, чи відданість, чи служіння «Домівці». Не тому, що він вирішив, що його справжнє покликання — працювати з бідними, достоту як Христос. Мене вабило до нього фізично.

• Предыдущая
• 65/168
• Следующая