Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен - Страница 64

• Предыдущая
• 64/168
• Следующая

— Не буянити, — нагадує водій. — Якщо зчините галас, я висаджу вас посеред траси Крос-Бронкс. Богом клянуся.

На той час, коли автобус заїжджає на автовокзал Порт-Оториті, Дон Каллаген уже п'яний. Але він не бешкетує. Він просто тихо сидить і чекає, коли можна буде зійти з автобуса і злитися з людським потоком, що пливе о шостій ранку під холодними лампами денного світла: наркоманів, таксистів, чистильників взуття, дівчат, що зроблять тобі мінет за десять доларів, хлопців, зодягнених під дівчат, які зроблять тобі мінет за п'ять доларів, копів, що крутять у руках свої жезли, торговців наркотою, які всюди тягають за собою свої транзисторні радіоприймачі, чорноробів щойно з Нью-Джерсі. Каллаген змішується з натовпом, п'яний, але тихий. Копи з жезлами лише кидають на нього побіжні погляди. Повітря в Порт-Оториті смердить сигаретним димом, анашею і помиями. Буркочуть припарковані автобуси. Усі люди тут якісь відірвані. Під холодним денним освітленням вони всі якісь мертві.

Ні, думає він, проходячи під знаком «ВИХІД НА ВУЛИЦЮ». Не мертві. Живі мерці.

— Ого, — сказав Едді. — Добряче ж тобі перепало. Як на війні. Грецькій, римській чи в'єтнамській.

Коли Старий почав розповідати, Едді сподівався, що він швиденько все переповість і вони підуть до церкви дивитися на річ, яка була там захована. Він навіть не думав, що розповідь його зачепить, не кажучи вже про те, що вона може його вразити. Але так сталося. Каллаген знав про такі речі, що про них Едді не сподівався почути ні від кого: про смуток від паперових стаканчиків, які несе тротуаром вітер, про іржаву безнадію того знака на бензоколонках, про людський погляд за годину до світанку.

А понад усе про те, що часом цього не уникнути.

— На війнах? Я не знаю, — сказав Каллаген. Потім зітхнув і кивнув. — Так, мабуть. Весь той день я провів у кінотеатрах, а ніч — у парку Вашингтон-сквер. Я помітив, що інші бездомні вкриваються газетами, тож зробив так само. І це приклад того, як змінилося для мене життя — його якість і текстура, — починаючи з того дня, коли поховали Денні Ґліка. Так одразу ви цього не збагнете, але майте терпіння. — Глянувши на Едді, він усміхнувся. — Не бійся, синку, я не збираюся пробазікати весь день. Чи навіть ранок.

— Продовжуй, як тобі заманеться, як ти не від того, — сказав Едді.

Ці слова викликали в Каллагена вибух сміху.

— Кажу спасибі! Еге ж, кажу спасибі велике-превелике! Так от, я вкрив горішню половину свого тіла «Дейлі Ньюс», у якій був заголовок «Брати Гітлера чинять погром у Квінзі».

— Господи, ті Брати Гітлера, — скривився Едді. — Я їх пам'ятаю. Двоє відморозків. Вони били… кого? Євреїв? Чорних?

— Тих і тих, — сказав Каллаген. — І вирізали свастики на їхніх лобах. Мою вони закінчити не встигли. Та воно й добре, бо після вирізання вони збиралися не просто відлупцювати мене. Але то було за багато років після того, як я приїхав до Нью-Йорка.

— Свастика, — промовив Роланд. — Сіґул на літаку, якого ми знайшли біля Річкового Перехрестя? На тому, де сидів Давид Спритний?

— Угу, — кивнув Едді й намалював носком чобота на траві знак. Трава піднялася практично миттєво, але Роланд устиг побачити, що тавро на лобі в Каллагена цілком могло бути недовикарбуваною свастикою.

— Того дня наприкінці жовтня сімдесят п'ятого року, — вів далі Каллаген, — Брати Гітлера були для мене лише заголовком у газеті, під якою я спав. Другий свій день у Нью-Йорку я просто вештався містом, придушуючи в собі бажання перехилити чарчину. Якась частина мого «я» хотіла боротися замість пити. Спробувати спокутувати провину. Але водночас я відчував, як кров Барлоу дедалі глибше проникає в моє тіло й душу. Світ тепер мав інший запах, і я б не сказав, що він пахнув краще. Речі навколо виглядали інакше і теж змінилися не в ліпший бік. А його смак весь час тримався у мене в роті, як присмак гнилої риби чи зіпсутого вина.

Надії на порятунок я не мав. Навіть не думайте. Але спокута не означає спасіння. Не означає, що ти потрапиш до раю. Спокута допомагає очистити совість тут, на землі. А зробити це п'яним неможливо. Навіть тоді я не вважав себе алкоголіком, але часто міркував над тим, чи перетворив він мене на вампіра. Чи моя шкіра почне горіти на сонці, чи стану я задивлятися на жіночі шиї. — Він стенув плечима й засміявся. — Чи, може, чоловічі. Ви ж знаєте, що говорять про священиків: ми лише зграя прихованих голубих, які бігають і тицяють хрестами людям у писки.

— Але ти не став вампіром, — констатував Едді.

— Ні, не став, навіть вампіром третього типу. Не було нічого, крім відчуття опоганеності. Перебування за межами всього. Вигнання. Приреченості завжди відчувати нюхом його сморід і бачити світ таким, яким його бачать істоти його штибу, у сіро-червоних відтінках. Червоний був єдиним яскравим кольором, який мені дозволено було бачити багато років. Усе решта було лише натяком на колір.

Здається, я шукав офіс компанії «Менпавер», ну знаєте, тієї, яка наймає на поденну роботу? Тоді я ще був досить міцним парубком і, звісно, набагато молодшим.

«Менпавера» я не знайшов. Але натомість натрапив на місце, що називалося «Домівкою». На перетині Першої авеню й Сорок сьомої вулиці, неподалік будівлі ООН.

Роланд, Едді й Сюзанна перезирнулися. Хай чим була та «Домівка», розташовувалася вона лише за два квартали від пустиря. «Тільки тоді він ще не був пустирем, — подумав Едді. — У сімдесят п'ятому там ще були „Делікатеси від Тома і Джері, ми знаємося на закусках для вечірок!“» Раптом йому схотілося, щоб Джейк був з ними. Малий би зараз уже, напевне, стрибав від хвилювання.

— Та «Домівка»… Що то була за крамниця? — спитав Роланд.

— Не крамниця. Притулок. «Мокрий»[39] притулок. Не скажу точно, чи він був єдиний такий на Мангеттені, але закладаюся, що один з небагатьох. Тоді я мало знав про притулки — хіба що зі своєї першої парафії, та й то трішки, — але з часом дізнався чимало. Я бачив систему з обох боків. Були часи, коли я розливав суп черпаком о шостій вечора і роздавав ковдри о дев'ятій. А були й такі часи, коли я їв той суп і спав під тими ковдрами. Звісно, після того, як мені перевіряли голову на вошей.

Є притулки, куди тебе не пустять, якщо відчують, що від тебе тхне спиртним. Є такі, куди пустять, але тільки коли ти скажеш, що востаннє пив щонайменше дві години тому. Є ще місця — їх декілька, — куди пускають п'яним у дим, але біля входу тебе обшукують і забирають усе бухло. По тому тебе запихають у окрему замкнену кімнату з рештою п'яниць. Якщо передумаєш, ти не зможеш вийти й знову нажлуктитися. І якщо в тебе почнеться біла гарячка й ти бачитимеш, що зі стін повзуть зграї жуків, то менш п'яних сусідів по кімнаті ти цим не налякаєш. Жінок у карцер не допускали, бо їх могли зґвалтувати. Мабуть, це одна з причин, чому на вулиці помирає більше безпритульних жінок, ніж чоловіків. Так казав Лyпe.

— Лyпe? — перепитав Едді.

— До нього я ще дійду, а поки що скажу тільки, що він придумав правила «Домівки» щодо алкоголю. У «Домівці» під замком тримали не п'яниць, а саму випивку. Якщо комусь до зарізу треба було випити й цей хтось обіцяв сидіти тихо, йому давали ковток. Плюс заспокійливе. У медичній практиці ця процедура небажана — я навіть не впевнений, чи вона законна, бо ні Лупе, ні Ровен Маґрудер лікарями не були — але вона діяла. Одного напруженого вечора я прийшов тверезим, і Лупе одразу поставив мене до роботи. Перші кілька днів я працював безоплатно, а тоді Ровен покликав мене до свого кабінету, завбільшки з комірчину прибиральниці. Він спитав, чи я алкоголік. Я відповів заперечно. Тоді він спитав, чи мене розшукує поліція. Я знову сказав «ні». Він спитав, чи я від чогось тікаю. Я відповів; так, від себе. Він спитав, чи я хочу працювати, і я розплакався. Він зрозумів це як ствердну відповідь.

Наступні кілька місяців, до червня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого я працював у «Домівці». Застеляв ліжка, куховарив, ходив збирати кошти з Лупе, а часом із Ровеном, водив п'яниць на збори анонімних алкоголіків, які відбувалися в фургоні, що належав «Домівці», давав ковтнути спиртного хлопцям, у котрих занадто трусилися руки, щоб вони могли самі тримати склянку. Я взявся порядкувати бухгалтерією, бо я в цьому тямив більше, ніж Маґрудер, Лупе чи будь-хто з працівників. Ті дні не були найщасливішими в моєму житті, цього я так і не дочекався, і смак крові Барлоу в роті весь час нагадував про себе, але ті дні були благодатними. Думав я мало. Я просто тримав голову схиленою і робив те, що мені загадували. Потроху я став зцілюватися.

• Предыдущая
• 64/168
• Следующая