Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 32

• Предыдущая
• 32/42
• Следующая

— Що з тобою? — спитала Ірина.

У неї добрі, темно-сірі очі. Вона дуже жіночна. Була одружена, розлучилася. Старша від мене на чотири роки. Квартира забита книгами. Якось я прийшов, вона відчинила двері.

— Вибач, я не сама, — сказала.

— Хто там, Ірочко? — почулося за дверима.

— Сусідка питає, котра година, — відповіла вона і зачинила двері.

«Ось і все», — подумав я, але помилився. Наступного дня ми знову вчотирьох пили каву. Ірина посміхалася, весело балакала. Коли ми вийшли з кав'ярні, Віталик з Борисом пішли вперед.

Я пригадав, що тоді теж ішов дощ, але дрібний, в'їдливий. Я плентався поруч з Іриною.

Ні, спогад треба спинити. Краще подумати про Ірину іншу. Інша Ірина… їх дві? Та, що сидить, веде інтелектуальні балачки, та, що знає достобіса художників, що може годину балакати про особливості світобачення кожного з них, що знає напам'ять цілі сторінки із складних романів, чи відьма, дуже вправна у коханні, насолодившись якою, знову починаєш прагнути її — яка тобі більше до вподоби?

Автобус зупиняється. Виходять дві жінки, хряпають дверцята. Знову рух, миготіння дерев. Лише тепер мені в дорозі заболіло все, пов'язане з Іриною. Природні почуття ревнощів? Тварюка, лаю я себе. Міг би лаяти й Ірину. Міг би лаяти цілий світ. Ось він — за вікнами автобуса. А я?

Ми йдемо з Іриною, мрячить дрібний дощ, вона каже про вчорашній вечір — при-їжджав добрий знайомий, з яким пов'язана романтична історія. У них вчора був начеб дорахунок за минуле.

— То чому б тобі… — белькочу я і вмовкаю, її відчужене обличчя переді мною.

Напіввідчинені двері.

«Хто там, Ірочко?»

«Сусідка, питає, котра година».

«Чому б тобі було не запросити й мене?» — ледве не бовкнув я. Ми б сиділи й розмовляли, я б, напевне, дізнався для себе щось нове.

Краще подумати про Любу. Вона не вродлива, але й не потворна.

— Ця твоя… — каже вона зі злістю про Ірину.

Каже до Віталика. Невимовлене слово — лярва, прости Господи, повійниця. Віталик і мене познайомив з Іриною.

— Тобі треба познайомитися з однією жінкою, — зауважив він якось.

Усе ж Люба йде з нами пити каву. Коли ми п'ємо, вона завжди мовчить, дивиться кудись повз наші голови.

— Ця твоя…

Віталик тепер зиркнув на неї докірливо. Люба червоніє, але очей не відводить. «Шльондра», — хотіла сказати вона, а може, якось інакше. «Шльондра», — я прочитав по губах. Чи сам подумав. Ірину вона ненавидить — це точно. Ревнує до Віталика? Можливо. Ми сидимо у кабінеті вчотирьох — четвертій, Альбіні Іванівні, лишилося два місяці до пенсії. Вона постійно щось в'яже, щось вибиває для дачі. Вона жде, не діждеться пенсії.

— Ця твоя…

— Вона набагато краща, ніж ти думаєш, каже Віталик.

— Авжеж, вона свята, — кепкує Люба. ЧИ знає Віталик про наші стосунки з Іриною? Ось кому потрібне духовне спілкування — це йому. Довгому, худому очкарикові, якому наплювати на все, крім власних знань. Щодо цього в нього є ціла теорія. Згідно з нею, акумуляція знань, інтелекту в окремих індивідуумах суспільству просто необхідна. Ірина називає ці думки «теорією виправдання».

…Ми йдемо з Іриною, і мрячить дощ. Зимовий набридливий дощ. Ірина тре рукою у світло-шоколадного кольору рукавичці шкіру, скидає додолу кілька крапель, що затрималися на щоці.

— Розумієш, у того хлопця була ілюзія, що наша зустріч, наші спогади — це щось святе, — каже вона. — І я підтримувала цю ілюзію. Тому й зачинила двері, а не тому, що ти вже мені не потрібен.

— Отже, я тобі потрібен?

— Авжеж. Ви всі мені потрібні.

— Всі? — спиняюся я.

— Звичайно. І ти, і Віталик, і Борис. Ти — по-особливому.

— І як же це?

— Ну потрібен і все. Не будь наївним…

— Але ти сказала — по-особливому.

— Не здогадуєшся?

Я несподівано червонію. Бо я здогадався. Але сил гніватися на Ірину в мене немае. Хоча міг би.

Вулиця так само мокра. Я виглядаю за вікно автобуса. Тут теж іде дощ. Ми під'їжджаємо до Ясенівки.

«Невже я для Ірини справді настільки добрий коханець?» — думаю я.

Згадую її пестощі, її тіло. Вона вміла, дуже вміла пестити. Але ж була до всього з біса розумною, могла підтримати розмову на будь-яку тему.

«Родимка, родимка між грудей», — пригадую я. До чого тут родимка? Згадалася, от і все. Але видиво родимки мене не відпускає. Заплющені очі, біле-біле обличчя, часте дихання.

«Ір'инко», — шепочу я.

І здригаюся. Автобус зупиняється. Мені виходити… Ні, ще сходить хтось на початку селища. Мені далі, мені ще їхати. Але незабаром я теж зійду, бо приїхав до дочки. Теж Іринки. Густа фарба заливає мені щоки. Але причому одне до іншого? Я ж не винен, що Магда мене покинула…

Мокрі дерева, мокрі будинки за вікном. Я міг би попросити зупинитися автобус, зійти, піти навпрошки через луг, через городи. Але там, напевно, грузько. Тому їду далі.

Коли я зійшов на зупинці, дощ не переставав, під ногами чавкала грязюка, а тротуар у Ясенівці тільки звався тротуаром, визяюючи величезними дірками між плитами, вщерть наповненими багном. Але я йшов і думав, що до домівки зовсім близько, що я здивую всіх своїм приїздом, що Іринка напевне ж зрадіє. Я відчував, що мені навіть приємно буде слухати докори, чому так довго не їхав. Справді, чому? Робота не перешкоджала, можна було вже десяток разів навідатися. Але я боявся… Так, боявся, що, коли приїду, не застану Іринку, що Магда вже забрала її, що доведеться довго й нудно пояснювати, витримувати докірливі мамині погляди. Зрештою, доведеться визнати, либонь, востаннє, поразку, яка вже начеб і відболіла, і я вже мовби готувався до чогось нового у своєму житті. Це, звісно, не більше, як чергова ілюзія, але я не знаю, що мені лишається натомість… Мусив триматися хоч цього, мусив сподіватися, не знаючи навіщо. З цього сподівання виростали мої розповіді про доньку дорослій Ірині, яка начеб слухала, але й не слухала, яка співчувала, щось мені казала, але я забував це, ледве переставав говорити. Якось я подумав, що краще розповісти про Іринку Любі, що Люба зрозуміла б і поспівчувала, але не розповів, хоч можливість розповісти мене потішила.

«Ця твоя…» — Люба дивиться на Віталика, дивиться так, мовби знає про нього щось страшне, я ж знаю, що він телепень, якому не потрібне ніщо, крім обміну інтелектуальною інформацією — зі мною, Борисом, Іриною, будь-ким.

Темно-сірі Любині очі, невродливе обличчя з червонуватими прожилками.

Ми йдемо з Любою після роботи. Якось удвох ідемо, і вона несподівано каже, що я не такий.

— Ти не такий, Андрію.

— Не такий, як хто?

— Як вони.

— Вони? — кепкую я. — Вони — ворони на деревах?

Люба спиняється. Сумно всміхається. Я жду докорів, доки ми самі. Вона мусить розкрити мені очі — чи не заради цього два дні тому і перейшла на «ти»? Я розумію — все, що почую, нудне, як і вона сама, і все ж я чекаю.

— Ти знаєш, кого я маю на увазі. Але нічого не скажу, бо ти ще цього не сприймеш.

Ця дівчина, стара діва, синя панчоха, пара Віталику, якщо розібратися, виявилася складнішою, ніж я гадав. А втім, я не гадав, у цьому не було потреби, я не почував до Люби нічогісінького — працює, то й хай, наївна — можливо, хитрує уміліше, ніж ми, — можливо, імітує роботу чи таки працює — можливо. Що зі мною трапиться, як я її розгадаю? Так само, нічогісінького. Мені байдуже, яка вона насправді, я захищений Георгієм, є ж якась доцільність і в тому, що я йому потрібен…

Чавк — чавк, скрип… Болото під ногами, черевики по болоті. «Я йду по собі», — зринає химерна думка. Химерні думки, отже, вертаються до мене.

«Друже мій, — кажу я собі. — Ти сприймаєш життя таким, як воно є. Є. Ти вже навчився цьому — ура! — криза минула, розладу не буде, переставляй ноги».

— Здрастуй, Андрію.

Я підвожу голову. Нарешті на нашій вулиці, за кілька будинків од нашого, бачу живу людину. Тітка Настя Плутішова, наша далека родичка, йде з глибини свого двору, запнута жовтою хусткою, і зовсім не зважає на дощ.

• Предыдущая
• 32/42
• Следующая