Камінь посеред саду - Лис Володимир Савович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/42
• Следующая

Дзенькіт скла й різкий біль у пальцях привів мене до тями. Я стояв біля розбитого вікна. Вітер трохи остудив моє розпашіле лице, і я згадав, що вже приречений. Я стояв коло розбитого вікна, пальці поранені од удару в скло все більше червоніли. Знову дивився на порожню вулицю. У голові дедалі більше туманилося. Розпливалися дерева, будинок навпроти. І раптом я побачив, що коло того будинку хтось з'явився. Хтось ішов нашою вулицею. Я струсонув головою і побачив, що це жінка. На якусь мить мені здалося — щось знайоме є в поставі цієї жінки, яка пройшла якраз під ліхтарем. Ка… Катя… Невже Катя?..

— Катю! — крикнув я щосили.

Коли я закричав, то подався вперед. Обличчя торкнулося розбитого скла. Тоненька цівка стала збігати підборіддям.

І все ж я помітив — жінка на протилежному боці вулиці спинилася. Вона стояла і дивилася на наш будинок.

Наче підштовхнутий кимось, не тямлячи себе, я кинувся до дверей. Уже на сходах згадав, що я геть закривавлений, але не став спинятися. Я біг, ударявся об поручні на схо¬дах, об стіни, але біг таки далі. Єдина думка свердлила мій мозок: «Хоч би вона не пішла. Хоч би вона не пішла…»

Унизу мусив спинитися і вдихнути свіжого повітря. Я хапнув його, мов риба, вкинута до порожньої ванни, задихнувся, поборов опір холодного повітряного потоку, і пішов доріжкою, потім повернув через клумбу навпростець.

Щоб не впасти, я вчепився за ріг нашого будинку. Шалено калатало серце. Я мусив знову трохи передихнути.

Тримаючись за стіну, рушив далі, я вже мусив йти, мусив знову бігти, мені було куди бігти. Тільки б вона не… не… так, була…

Коли я вибіг, а точніше, вийшов, хитаючись, на вулицю, жінка все ще стояла там, на пішому боці, трохи збоку від ліхтаря.

Я перейшов якось через вулицю, але зачепився об зависокий бордюр і впав на край тротуару. Упав доволі вдало — боляче вдарився лівим плечем, тому голова постраждала менше. Я побачив над собою вогні, обриси якогось дерева. Потім уже власну, піднесену до очей закривавлену руку. І далі… далі жіноче обличчя.

— Боже мій! — скрикнула ця незнайома мені жінка. — Боже мій!.. Що з вами?

Це була не Катя. Обличчя вона мала кругловиде, а втім, воно розпливалося з кожною секундою чимраз більше.

— Н-не…

Я хотів сказати: «Не бійтеся», але в мене нічого не вийшло. Коли спробував підвестися, жіноче обличчя зникло. А може, я хотів сказати — «Не покидайте мене?»

І все ж я спробував підвестися. Мене вже досить сильно нудило. Пекло в горлі, у стравоході. Я сперся на лікоть. Та зі спроби підвестися нічого не вийшло. Я впав на спину і вирішив трохи перепочити, щоб знову спробувати підвестися. Так я лежав, доки не почув тихі кроки і десь, наче крізь стіну, жіночий напівголос-напівшепіт:

— Потерпіть трохи… Я викликала «швидку допомогу». «Швидка» зараз приїде.

За вікном автобуса, яким їду до рідної Ясенівки, йде дощ. Холодний березневий дощ після теплої безсніжної зими. Тугі скошені струмені б'ють по склу, брудні патьоки, здається, ось-ось затечуть до салону. Монотонне гурчання двигуна, рівномірний рух, шум дощу заколисують мене, і все ж я не сплю, бо десь на останній межі мій мозок зупиняє гальмування свідомості. Переконавшись, що поки що не заснути, я думаю, видовбую з хаосу, що виникає, здається, десь за стінами автобуса, спогади і фрази. У перерві між цими картинами я зиркаю за вікно, мов хочу впевнитися, що дощ досі не перестав.

«Чому дощ, а не сніг?» — зненацька зринає думка. Сама по собі безглузда, як і сьогоднішня погода. З таким же успіхом я міг би запитати, чому я не вилікувався. Тобто вилікувався фізично, мене відкачали, врятували від отруєння, але від цього майже нічого не змінилося.

При згадці про це мене перестає заколисувати. І все ж я заплющую очі. Вертаюся хтозна в який час, чую чийсь шепіт.

«Ось так», — думаю я.

Розплющую очі, рахую дерева за вікном. Дощ посилюється. Мій сусід у кріслі поруч спить. Губа одвисла, на обличчі — блаженство. Років йому за п'ятдесят, невисокий, такий собі колобок, їде до внука, як мені одразу повідомив. Я їду до дочки. Вирішив її забрати до себе. Судячи з усього, Магда не поспішає це зробити. Коли три дні тому я подзвонив, то довідався, що Магда приїжджала позаминулої неділі. Приїжджала, й судячи з усього, приховала, що ми вже майже півроку живемо окремо. Я теж мусив брехати. Навіщо це зробила Магда, не знаю. Швидше всього, іі молоденький чоловік чи поки що коханець (адже ми досі офіційно не розлучені) не бажає стати названим батьком, а може, Магда й сама цього не хоче. Щоб не думати про це, починаю думати про інше. Інше — це вчорашній день, наш похід на каву, примирення з Любою, несподіваний прихід Віталика, незакінчена розмова… Але думки мої хаотичні, я не годен вловити нитки, щось важливе вперто вислизує від мене. Я починаю думати про моє життя взагалі. Я згадую… Згадувати можна багато. І згадувати нема чого. Іноді я згадую жінку, котра врятувала мене. Хто вона? Чому я тоді побіг униз їй назустріч? Інстинкт самозбереження? Вона здалася схожою на Катю. Згадка закінчується теж думкою — чому вона не Катя? Утім, з Катею за цей час я не зустрічався жодного разу. Навіщо? Може, її взагалі не існувало, моєї Каті? Химерна вигадка — і все. Та ледве я думав про це, як переді мною поставало її обличчя. Тепер воно пригадувалося вродливим. Іноді виникало бажання навідатися до Лариси. «Навіщо?» — так само питав я себе наступної хвилини. З Георгієм ми майже друзі, я йому не заважаю, я лише неодухотворений предмет механізму, який він створив.

Механізм діє добре, фірма працює, я пишу звіти про її добру роботу, про мою міфічну допомогу йому. Хтось вигадав посаду інженера-куратора, я виправдовую цю вигадку. Я міг би повстати, але що це дасть? Швидше всього скоротили б мене. І де той поштовх, який спонукав би мене до цього? «Самоцільне обурення нічого не варте», — кажу я собі.

Іноді, повертаючись додому, коли на душі особливо кепсько, я роздивляюся мою давню таємницю — аркуш білого ватману, моє перше, моє найталановитіше креслення. Я дивлюся на ламані, вже досить затерті, лінії, і дивуюся, що то я міг це вигадати. Часом думаю, що це хвороба. Дивна річ, але коли дивлюся на цей білий, правильніше, вже сірий аркуш, то відчуваю трохи бентежне, та лагідне занепокоєння. Я вже не боюся цього аркуша, не уникаю його, а навпаки — прагну. Я щось шукаю на цьому аркуші, свідкові мого тріумфу і моєї ганьби, але не можу збагнути — що? Якщо це хвороба, то для мене вона приємна. Вона нікому не заважає, отже, не шкідлива. Іноді мені здається, що вона чимось виправдовує моє теперішнє існування. Утім, так існують багато, їх даремно закликати до чогось іншого. Заклики проходять крізь них, наче вода крізь сито. І все ж енергія акумулюється, хай словесна, але таки енергія. Після роботи ми йдемо з колегами по роботі пити каву. П'ємо каву і балакаємо. Мої нові колеги до біса інтелектуальні. Особливо Віталик. Пруст, Кафка, Джойс, Роб-Грійє, Бютор — його боги. Останніх, як і Пруста, читав в оригіналі. Віталик познайомив мене з Іриною. Віталик, Люба, моя колега, теж інженер-куратор, стара діва, теж інтелектуалка, Ірина, Віталиків друг Борис — тепер наша постійна компанія. Потім ми йдемо вулицею. Знову й знову балакаємо. Хармс, Платонов, Оруелл, Павич, Памук. Під час тих балачок я відкриваю, що ні в чому не поступаюся моїм новим друзям. Честь і слава Віталикові, високому, худому, як Кощій Безсмертний, Чахлик Невми¬рущий, хлопцю в окулярах із сильними лінзами (зір — мінус п'ять чи шість), вічно заглибленому в читання.

Я тепер не самотній. Коли мені потрібно, приходжу до Ірини. Ми п'ємо каву, балакаємо. Я обнімаю її. Ірина дуже вміє пестити. Магда так ніколи не вміла. Усе відбувається дуже просто. Я забув Катю. Я бачив її лише раз у житті. Може, я просто її вигадав? Яка нудна річ життя, розумію я. Мене виселили з «малосімейки». Я не став опиратися, судитися. Георгій вибив іншу «малосімейку». Якось я запитав, як здоров'я Лариси. Добре, відповів Георгій. От і все. Якось я привів Ірину до себе. Я показав їй білий аркуш ватману. «То й що?» — сказала вона. Я посміхнувся. Усмішка була жалюгідна, я це відчував.

• Предыдущая
• 31/42
• Следующая