Выбери любимый жанр

АМтм - Іздрик Юрій Романович - Страница 31


Изменить размер шрифта:

31

Ми не знаємо, як пояснити таку ґвалтовну зміну ситуації, але тепер у пісочниці сиділо двоє озброєних чоловіків, та ще один лежав із бойовою гранатою в роті замість кляпу. Однак так само лагідно світило сонце і сардини хмар плили на південь, а високо в небі кружляв незідентифікований птах, якого за бажання й справді можна було назвати орлом.

Уся ця мальовнича група, якщо вірити заяві Кранца, збиралася провести на гостинних пісках ПІСОЧНИЦІ щонайменше півгодини, але розверзлася непевна твердь і Мурашиний Лев пожер їх усіх.

Ідіоти

Автобус поламався посеред поля. З тією ж мірою правдивості можна сказати, що він поламався посеред лісу. Бо з одного боку дороги й справді темнів ліс, а з іншого розкинулося безконечне поле. Ну і вже зовсім зайвим буде уточнювати, що поламався він посеред ночі.

Пасажири висипали надвір і оточили шофера, котрий копирсався в двигуні, але той навіть нічого не говорив, а тільки мляво відмугикувався і відмахувався лівою рукою, в якій мав затиснутий розвідний чомусь ключ. Праву натомість по лікоть запхав у тельбухи мотора. Схоже було на те, що виїхати, принаймні до світанку, не вдасться.

Розбрелися хто куди: хто в кущі (шукати ожину), хто в хащі (на полювання), хто в придорожню канаву (збирати колоски). Я ж рушив у напрямку заграви, що пломеніла над полем, не так уже й далеко, зрештою. Йти довелося переораною ріллею, що в темряві зовсім не просто. Але чим ближче я підходив до світла, тим гладшою робилася поверхня, тим зрозуміліше було, що заграва — це подоба алгебраїчної суми безлічі вогнів, які освітлювали щось на кшталт великої річкової пристані, дарма, що до найближчої водойми було, певно, з кількадесят кілометрів.

Підійшовши ближче, я побачив, що будова й справді нагадує річковий вокзал, принаймні його макет: дерев'яний, фарбований на біло будинок, дерев'яний нефарбований причал, фігурні стовпці балюстради, лавки, стенди, рятівні шлюпки і світла, світла, світла — ліхтарі вздовж причалу, фантом маяка на краю поля, рекламні пломені білбордів, підморгування гральних автоматів, люмінесценція, неони, фреони і тисячі гірлянд: ними обвиті були штучні ялинки й нештучні берези, вони звисали, здавалося би, просто з неба, були порозтягувані поміж стовпами ліхтарів і наче павутина обвивали будинок. Усе це мигтіло, блимало, іскрилося, мінилося різнобарвними вогнями і досконало відтворювало концентровану атмосферу несподіваного свята, хоча ніби яке могло бути свято — тут, серед світу, серед ночі, серед степу широкого[31]

Загальний настрій підсилювався через чималу, пістряво й різнобарвно — ніби для карнавалу — вбрану юрбу, що заполонила увесь позначений столярними й світляними мітками цивілізації простір.

Важко було зрозуміти, хто саме переді мною, — не тому, що обличчя ховалися за масками, а вбрання прикривали справжню сутність персонажів: якраз масок і костюмів було не так уже й багато, а може, їх і зовсім не було, просто строкатість тканин, замалим не ритуальна експресивність рухів, та ще кокаїновий сливе полиск очей досконало маскували справжню сутність справ, якщо така існувала. Хоча зазвичай завжди буває якась там сутність — а вже справжня вона чи не справжня — не нам судити.

Чоловіки й жінки, здебільшого молоді, хоч іноді — за гримом — невизначеного віку; тінейджери й студенти, квітникарки й пожежники, гусари й феміністки, свинарки й пастухи, модельки й альфонси, бездомні й бюрократи, яппі, хіппі, зрідка діти, а передовсім — працівники соціальної служби — таким, здається, був соціальний же зріз усієї компанії.

Не те, щоби мені хотілося відразу включитися в загальні веселощі (хтозна, чи то були веселощі), але триматися осторонь загального дійства тут було просто неможливо: як тільки я ступив на причал, мені одразу хтось всучив у руки величезну запалену петарду, і я хоч і переживав, що вона може от-от вибухнути, та позбутися її мені не дозволяли, причому роблено це було без примусу і натиску, просто ситуація постійно викомбіновувалася в такий спосіб, що мені насправді ніде було приткнути кляту петарду і ніяк було її викинути.

Отож я тримав у руках смугастий, готовий розірватися циліндр, а приязні, але й заповзятливі господарі не давали мені його здихатися, та навіть і залишити де-небудь я його не міг з огляду на гіпотетичну присутність дітей, тому, коли запал вже майже догорів до кінця, я просто схопив зі стенду сокиру, що висіла обабіч вогнегасника, і рубанув петардин хвіст коло самого крупа.

За якоюсь невловимою зміною у блищанні зіниць (воно змістилося з кокаїнової в амфетамінну частину спектра), я зрозумів, що це саме те, чого від мене чекали — і йшлося передовсім не про ампутаційні порахунки з петардою, а про те, аби в моїх руках опинилася сокира.

Ну і найголовніше: я зрозумів, що так буде й надалі — від мене очікуватимуть правильної, відповідної, адекватної (на думку загалу) реакції на кожну ситуацію — соціальне замовлення, чи радше б сказати, суспільне очікування складало квінтесенцію карнавалу, крізь призму мого суб'єктивного бачення, річ ясна.

Поточна ж хвиля вимагала віднайти призначення сокирі.

Я був далекий від думки, що в цьому приязному товаристві хтось виношує щодо мене раскольниковські плани, а все ж топір у руках непокоїв куди більше за петарду. Тим більше, що один раз я його вже використав не за прямим призначенням. А навряд чи стилістика цього вишуканого карнавалу допускала повтори.

На пробу я кинувся в бік неосвітленого поля — там під покровом темряви було б простіше будь-що розрубати. Однак мене м'яко підштовхнули до центру — довкола заґелґотало циганське кодло, а від циган відбитися — відомо, як непросто. Я спробував зрубати одну із штучних ялинок, та мені прозоро натякнули, що новорічна пора ще не надійшла.

Довкола мене постійно вертілися люди, тож зі зброєю в руках я почувався не надто комфортно, а коли в якийсь момент довкола мене закружляли у фольклорному танку дітлахи, я визнав ситуацію за драстичну.

Треба було якнайшвидше збутитися сокири.

А потім після неодноразових, але марних спроб використати інструмент для декоративно-оздоблювальних робіт (обтесати стовпці візерунками, скажімо), в нападі раптового гніву я замахнувся на — як мені зненацька видалося — режисера всього цього хепенінґу, і… не знаю, що сталося: чи то він використав якийсь блискавичний прийом кунґ-фу, і мене на хвилю було знейтралізовано, а відтак я знову опинився озброєний посеред тлуму; чи то просто кінематографічний час повернувся назад… словом, мені недвозначно дали зрозуміти, що імпровізація тут недоречна і що я змушений буду шукати правильної відповіді.

Довший час я вештався, ніби перебраний Робін Ґудом невдаха, який прийшов на костюмований бал для «просунутих», зодягнутий настільки невлад, що відразу виказав у собі «лоха» й «рагуля». Він радісно вітається, намагається жартувати, береться до танцю, але загальні іґнорація й погорда підказують йому, що щось негаразд, щось не грає, та годі зрозуміти, що саме, і він тиняється з тим своїм дурнуватим топірцем поміж тлумами танцюючих, непотрібний, зневажений, осміяний. Усе це дедалі більше дратувало.

Нагло щось замкнуло в мене в голові, і червоне руків'я пожежної сокири — власне, не саме руків'я, а призначення сокири як протипожежного знаряддя, — засоціювалося мені із замиканням електричного кола, тому я рубанув найближчу гірлянду, порснули іскри, на щитку вибило пробки, світло довкола заблимало, частина лампочок погасла, зате вся братія з полегшенням видихнула «Ом-м-м!».

«Отже далі доведеться діяти в півтемряві», — лишень подумав я, як тут же дістав добрячого стусана під бік і замалим не полетів додолу, але в останній момент схопився за сукенку дівчини, яка стояла поруч, і мимоволі відірвав цілий рукав такого ж кривавого кольору, що і держак сокири. І що би я мав робити з тим рукавом? Найлогічнішим було би пришити назад, та це навряд чи можливо у загальній товкотнечі. Тому, діючи, може, дещо імпульсивно, я наздогнав дівчину і рвонув на ній і другий рукав, аби бути принаймні послідовним. На мить запала тиша, я навіть встиг подумати, що мене, мабуть, битимуть, можливо навіть ногами, та карнавал раптово вибухнув аплодисментами — вочевидь ніхто не сподівався вже від мене подібної кмітливості. Я й сам не сподівався, тим більше, що мені тепер доведеться думати, що робити відразу з двома рукавами — адже відривати ще щось було б ознакою явного несмаку.

вернуться

31

і Дніпро і кручі…

31
Перейти на страницу:

Вы читаете книгу


Іздрик Юрій Романович - АМтм АМтм
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело