Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 61

• Предыдущая
• 61/64
• Следующая

Лука плюнув Анґу в приголомшене обличчя й розвернувся до мене та Джеймі, показуючи нам руку з годинником.

— Сказав, що найшов його в ямі коло старої шахти! Сказав, що це, мабуть, лишили по собі розбійники з банди Ворон, а ми, дурні, повірили йому! Ще й ходили самі шукали у вихідні, чи, бува, чогось такого не лишилося!

Він розвернувся лицем до причмеленого Оллі Анґа. Хоча це нам він здавався причмеленим, але хтозна, що діялося за тими очима.

— А ти хихотів собі потайки, глузував з нас. Ти його в ямі знайшов, ще б пак, але не в старій шахті. Ти заходив у тріщину! У зелене світло! То був ти! То був ти! То був…

Раптом усе, що було в Анґа вище підборіддя, змінило форму. Він якось викривився, і я не маю на увазі гримасу. Уся його голова скрутилася, немовби чиїсь невидимі руки викручували ганчірку. Його очі піднімалися, аж поки одне не опинилося вище іншого, і з синіх стали чорні, мов сажа. Шкіра зблідла, а тоді зробилася зеленою. Вона піднялася, наче зсередині її виштовхували кулаками, й розтріскалася на луску. Одяг спав з тіла, бо тіло втратило людські обриси. Та це не був ні ведмідь, ні вовк, ні лев. До цих істот ми загалом приготувалися. Ми навіть були готові побачити аллігатора, такого, як той, що напав на безталанну Фортуну в Безтурботності. Хоча до аллігатора воно виявилося ближчим, ніж інші тварини.

За лічені секунди Оллі Анґ перетворився на змію заввишки з людину. На пукі.

Лука, котрий досі тримався за руку, яка стискалася і вростала в жирне зелене тіло, пронизливо закричав, та одразу ж і замовк, бо видовжена голова змії (навколо неї досі майоріла тонзура людського волосся) стрімко вчепилася йому в рот. Нижня щелепа старого з мокрим ляском відірвалася від суглобів і сухожиль, що її тримали. Я бачив, як роздувається і стає гладенькою його стареча шия, бо істота — вона все ще змінювалася, все ще стояла на залишках людських ніг, що дедалі меншали, — буром вгризлася йому в горло.

На початку коридору залунали крики жаху й паніки — решта сільчаників кинулися врозтіч. Я на них не зважав. Я побачив, що Джеймі обхопив роздуте тіло змії, марно намагаючись відтягти її від горла вже майже мертвого Стеґа Луки, і побачив голову велетенської рептилії, коли вона пробила своїй жертві потилицю. Мигтів червоний язик, луската голова була забарвлена бризками крові й шматками плоті.

Веґ ударив її мідним кастетом. Змія легко викрутилася і кинулася вперед, оголивши здоровенні ікла, які все ще росли: два вгорі й два внизу, і з усіх чотирьох крапала прозора рідина. Істота вчепилася у руку Веґу, і той закричав.

— Пече! О боги, ПЕЧЕ!

Лука, прохромлений у голову, неначе танцював, поки змія все глибше вгризалася в руку констеблю, який усе ще стрепехався. Навсібіч летіли краплини крові й кавалки плоті.

Джеймі подивився на мене нестямним поглядом. Револьвери він витяг, але куди стріляти? Пукі вигинався між двома майже мертвими чоловіками. Нижня половина його тіла, вже безнога, вирвалася з купи одягу, товстими кільцями обвилася довкола тіла Луки, стиснула його в поясі. Верхня половина виповзала у широкий отвір на потилиці у Луки.

Я виступив уперед, ухопив Веґа і потягнув його назад за комір жилета. Його вкушена рука вже почорніла і розпухла, ставши вдвічі більшою за свій звичайний розмір. Він дивився на мене, й очі вилазили з орбіт, а з рота потекла біла піна.

Десь пронизливо кричав Біллі Стрітер.

Ікла відірвалися від плоті жертви.

— Пече, — тихо промовив Веґ і більше вже нічого сказати не міг. Горло в нього розпухло, і язик вивалився з рота. Він упав на підлогу й засмикався у передсмертних конвульсіях. Тепер змія дивилася просто на мене, роздвоєний язик з’являвся і зникав у роті. То були чорні очі змії, проте сповнені людського розуміння. Я підняв револьвер з особливим зарядом. Срібна куля була в мене тільки одна, а голова смикалася туди-сюди, але я ні на мить не засумнівався, що мій постріл буде влучним, бо для цього такі, як я, народилися. Спалахнули холодні очі, змія кинулася на мене, і я натиснув на гачок. Постріл влучив у ціль — срібна куля потрапила в роззявлену пащеку. Голова вибухнула фонтаном червоних бризок, які ставали білими, ще не долетівши до ґрат і підлоги коридору. Я вже бачив таку мучнисто-білу речовину. То був мозок. Людський мозок.

Зненацька крізь діру з нерівними краями на потилиці у Луки на мене прозирнуло лице Оллі Анґа. Його голова сиділа на верхівці зміїного тіла. Між лускою на тілі вилізло кошлате чорне волосся, бо сила, що контролювала зміїну форму, вже гинула. За мить до того, як тіло впало на підлогу, одне блакитне око стало жовтим і перетворилося на вовче. А тоді змія впала і потягла нещасного Стеґа Луку за собою. Тіло шкуряка на підлозі коридору мерехтіло й спалахувало, дрижало й змінювалося. Я чув, як хрускочуть суглоби і труться одна об одну кістки. Ось з’явилася гола ступня, перетворилася на волохату лапу і знову стала людською ступнею. Враз рештки Оллі Анґа задрижали, а тоді знерухоміли.

А хлопчик усе кричав.

— Іди ляж на матрац, — сказав я йому (не надто твердим голосом). — Заплющ очі й скажи собі, що все скінчено, бо це справді так.

— Ти мені потрібен. — Біллі йшов до матраца і схлипував. Щоки в нього були всі в бризках крові. Я сам був нею аж просякнутий, але він цього не бачив. Очі в нього вже були заплющені. — Прийди до мене сюди. Будь ласка, сей, прошу!

— Я зайду одразу ж, як зможу, — пообіцяв я. І слова дотримав.

Ми втрьох провели ніч на покладених поряд матрацах у камері для п’яниць і хуліганів: Джеймі ліворуч, я праворуч, а Юний Білл Стрітер посередині. Самум потроху вщухав, і допізна лунали на головній вулиці радісні звуки народних гулянь — Дебарія святкувала смерть шкуряка.

— Сей, а що буде зі мною? — спитав Біллі перед тим, як заснути.

— Усе буде чудово, — сказав я, сподіваючись, що Еверлін з Безтурботності не підведе мене в цьому.

— А він мертвий? Правда мертвий, сей Дескейн?

— Правда.

Але щодо цього я вважав за краще не ризикувати. Після опівночі, коли вітер влігся і став легеньким вітерцем, а змучений Білл Стрітер забувся таким міцним сном, що до нього не могли пробитися навіть кошмари, ми з Джеймі приєдналися до шерифа Піві на пустищі за тюрмою. Там ми полили тіло Оллі Анґа вугільною олією. Перш ніж піднести до нього сірника, я спитав, чи нікому не потрібен наручний годинник на згадку. Якимось дивовижним чином він не розбився в боротьбі, й хитра маленька секундна стрілка досі бігала.

Джеймі похитав головою.

— Я ні, — сказав Піві. — У ньому може сидіти дух. Підпалюйте, Роланде. Якщо я можу так вас називати.

— Буду радий. — Я запалив сірника і кинув на тіло. Ми стояли й дивилися, як тіло дебарійського шкуряка пожирає вогонь, аж поки воно не перетворилося на обвуглений кістяк. Наручний годинник став лише горбком у попелі.

Наступного ранку ми з Джеймі зібрали бригаду чоловіків (усі вони були більш ніж охочі допомогти), яка вирушила на залізницю. Вони за дві години поставили Пердунчика на рейки. Керував операцією машиніст Тревіс, а я надбав собі багатьох друзів, коли сказав, що вся бригада зможе безплатно пообідати у Рейсі й пізніше випити в «Угробленому щасті».

Того вечора мало відбутися міське святкування, на яке нас із Джеймі запросили як почесних гостей. Без цього я міг би цілком і повністю обійтися (мені хотілося якнайшвидше вирушити додому, та й не товариська я людина), але такі події зазвичай належать до службових обов’язків. Одне було добре: там мали бути жінки, може, навіть гарненькі. Проти цього я не заперечував і підозрював, що Джеймі теж. Про жінок він ще багато мав дізнатися, і Дебарія була нічим не гірша за інші місця, щоб узятися за науку.

Ми з ним спостерігали, як Пердунчик повільно пахкає до розвороту і повертається до нас, уже розвернутий у правильному керунку: в бік Ґілеаду.

— А дорогою назад ми заїдемо в Безтурботність? — поцікавився Джеймі. — Запитати, чи приймуть вони хлопчика?

• Предыдущая
• 61/64
• Следующая