Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 51
- Предыдущая
- 51/64
- Следующая
Ключ, схожий на картку, і ключ, що виглядав як літера
Біля дверей узяв картку-ключ і вставив у отвір. Але нічого не відбулося. Тім перевернув картку і вставив іншим боком. Все одно нічого. Вітер холодною мертвою рукою жбурнув його на двері, з носа ринула кров. Він відштовхнувся руками, перевернув картку і спробував знову. Жодного результату. Та зненацька Тім згадав слова Дарії — невже це було лише три дні тому? Північнолісовий Кіннок вимкнено. Тепер Тім здогадувався, що це означає. Блимавка на вежі з металевих брусів ще працювала, та внизу сила іскри, що урухомлювала все на вежі, згасла. Він кинув виклик тигру, і тигр його не з’їв, але Доґан було замкнено. Так чи інак, їм судилося загинути.
Ото й була кінцівка анекдоту, і десь там чоловік у чорному зараз реготав.
Тім розвернувся й побачив, що тигр тицяє носом у металеву скриньку з гравіюванням. Звір підвів погляд і знову тицьнувся у скриньку.
— Ну добре, — сказав Тім. — Чом би й ні?
Він став навколішки біля похиленої голови тигра і відчув, як теплий віддих торкається його холодної щоки. Спробував відімкнути скриньку ключем у формі літери
Та натомість побачив три предмети, що, здавалося, не могли принести йому ні найменшої користі: велике біле перо, маленьку коричневу пляшечку і просту бавовняну серветку — такі клали на довгих столах позаду зали зібрань у Лісовому, коли накривали для Жнив’яної вечері.
Вітер став дужчим за ураганний, верещав, мов примара, у павутинні металевої вежі. Зі скриньки здійнялося перо, та полетіти геть не встигло — тигр витягнув шию і вхопив його в зуби. Обернувся до хлопця і простягнув йому перо. А Тім, особливо не замислюючись, запхав його за пояс до батькової сокири. На руках і колінах він поповз від Доґана геть. Врізатися в дерево і настромитися на гілляку було б не найприємнішим способом померти, та то могло би бути ліпше (принаймні швидше), ніж бути розчавленим об Доґан і відчувати, як смертоносний вітер пробирається під шкіру, і дістається нутрощів, і заморожує його.
Тигр заричав — з таким звуком повільно рветься шовк. Тім хотів було повернути голову, та його схопив вітер і вдарив об Доґан. Він щосили намагався вдихнути повітря, однак перешкоджав вітер, виривав кожен вдих йому з рота й носа.
Тепер тигр простягав йому серветку, і коли Тім нарешті судомно вдихнув повітря в легені (горло одразу ж обпалило морозом), він побачив те, що його здивувало. Сей Тигр підняв серветку за кутик, і вона, розгорнувшись у довжину, стала вчетверо більшою.
Але це неможливо.
Та тільки він бачив це на власні очі. Якщо очі (з яких текли сльози й замерзали на щоках) не обманювали його, серветка у зубах у тигра збільшилася до розмірів рушника. Тім простягнув по неї руку. Тигр тримав її, поки не побачив, що Тім міцно тримає її в задубілому кулачку, і вже тоді відпустив. Навколо них нетямився вітер. Він став такий сильний, що навіть тигр вагою шістсот фунтів ледве тримався на землі, але серветка, яка стала рушником, висіла собі мляво в Тімовій руці, неначе був повний штиль.
Тім подивився в очі тигру. Той відповів таким самим поглядом, наче був цілковито спокійний і його нітрохи не обходила буремність світу навколо. Хлопчик упіймав себе на думці про бляшане відро, у якому все було видно так само добре, як і в срібній мисці Збирача. «У вмілих руках, — сказав він, — будь-яка річ може бути магічною».
Може, навіть скромний шмат бавовни.
Серветка вже збільшилася вдвічі — щонайменше. Тім розгорнув її ще раз, і рушник став скатертиною. Він підняв її догори перед собою, і хоча навколо нього бушувала буря, повітря між рядниною і його обличчям було спокійне.
І тепле.
Тім узяв скатертину, що була серветкою, обома руками, трусонув нею, і вона розгорнулася ще раз. Тепер це було простирадло, яке просто лежало на землі, хоча над ним пролітала буря пилу, хмизу і мертвих бін-расті. Усі ці ґунна вдарялися об стіну Доґана, і це нагадувало град. Тім хотів було залізти під простирадло, та завагався і глянув у блискучі зелені очі тигра. Подивився ще й на гострі шпичаки його зубів, що не ховалися в пащі, а тоді підняв край чарівної ряднини.
— Ходи. Залазь. Там нема ні вітру, ні холоднечі.
Але ж ти знав про це, сей Тигр. Адже так?
Тигр притисся до землі, витягнув свої розкішні лапи й поповз на животі, аж поки не опинився під рядниною. Тім відчув, як по руці тернулося щось схоже на дротяну щітку: вуса, коли тигр вмощувався зручніше. Тім здригнувся. А тоді довге пухнасте тіло звіра розтягнулося поряд з його тілом.
Тигр був дуже великий, тож половина його тіла лежала поза тонким білим накриттям. Тім припіднявся, змагаючись із вітром, що бив його по голові й плечах, коли вони опинилися на відкритому просторі, й знову стріпнув рядном. Воно розгорнулося з характерним звуком і стало завбільшки з вітрило човна. Тепер його край лежав майже біля тигрової клітки.
Світ навколо ревів, повітря лютувало, але під рядниною панувало повне затишшя. Тільки серце у Тіма шалено калатало. А коли почало заспокоюватися, він відчув, що біля його грудної клітки повільно б’ється ще одне. І почув тихе басовите бурчання. Тигр хурчав.
— Ми в безпеці, правда? — спитав у нього Тім.
Тигр подивився на нього секунду-дві й заплющив очі. Тіма ця відповідь цілком задовольнила.
Настала ніч, а з нею розгорнулася й повна лють старкбласту. Під зачаклованою річчю, що спершу здавалася простою серветкою, теж наростала холоднеча, бо вітер розгулявся і віяв уже зі швидкістю понад сотню коліс за годину. Вікна Доґана заросли катарактами інею з дюйм завтовшки. Залізні дерева позаду нього стискалися, вибухали всередину, а тоді летіли на південь смертоносними хмарами гілок, уламків і цілих стовбурів. Поряд із Тімом безтурботно дрімав його новий друг. Він засинав усе міцніше, і його тіло розслаблялося і розтягувалося в різні боки, підштовхуючи Тіма до краю їхнього укриття. Настала така мить, коли йому довелося штурхонути тигра ліктем, так, як штурхають сусіда в ліжку, коли той тягне на себе простирадло. Тигр трохи забурчав і випустив пазурі, але посунувся.
— Дякую-сей, — прошепотів Тім.
Через годину після того, як сонце сіло (а може, й через дві: у Тіма притупилося відчуття часу), до завивання вітру приєднався кошмарний скрегіт, що різав вуха. Тигр розплющив очі. Тім обережно відтягнув край ряднини й визирнув назовні. Вежа над Доґаном почала хилитися. Тім зачаровано дивився, як вона хилиться і гнеться. А потім (це сталося в лічені секунди, майже непомітно для ока) вежа розвалилася. Щойно була на місці, а вже наступної миті розлетілася на гострі уламки сталі, що помчали, гнані вітром, широченної смугою, яка ще вдень була лісом залізних дерев.
«Наступним буде Доґан», — подумав Тім. Але цього не сталося.
Доґан вистояв, як і попередні тисячу років.
То була найнезабутніша ніч у його житті, і водночас ніч така казково дивна, що він не зміг би її до пуття й описати… чи навіть згадати у певній послідовності, як пригадуємо ми звичайні події свого життя. Повне розуміння поверталося до нього лише у снах, а сни про старкбласт переслідували його до кінця життя. Та не те щоб то були кошмари. Навпаки — то були хороші сни. Сни про захищеність.
Під простирадлом було тепло, а тіло його сусіда, занурене в сон, зігрівало повітря ще більше. Одного разу він припідняв простирадло і побачив трильйон зірок, що розсипалися по куполу неба. Стільки зірок він ще не бачив ніколи в житті. Здавалося, буревій попробивав крихітні дірочки у світі над світом і перетворив його на сито, крізь яке просвічувала осяйна загадка творіння. Можливо, таке не призначалося для людських очей, проте Тім відчував, що йому надали особливий дозвіл на те, щоб подивитися, бо ж лежав він під магічною ковдрою, поряд з істотою, яку навіть найбільш довірливі селяни Лісового назвали б вигадкою.
- Предыдущая
- 51/64
- Следующая
