Вітер у замкову шпарину - Кінг Стівен - Страница 50

• Предыдущая
• 50/64
• Следующая

Тім ще раз глянув на тигра (той саме відновив свою неспішну статечну ходу, неначе Тім не вартий був особливої уваги) і побіг до Доґана. По його окружності на висоті Тімової голови йшли великі круглі шибки зі справжнього скла (судячи з вигляду, дуже товсті). Двері також були металеві. На них не було ні ручки, ні клямки, лише шпарина, схожа на вузенький ротик. Над шпариною, на поіржавілій сталевій пластині, було написано:

Ці слова Тім насилу розібрав, бо то була якась дивна суміш високої та низької мов. Однак нашкрябане під ними було цілком зрозумілим: Тут усі мертві.

Під дверима лежала скринька, схожа на ту, в якій Тімова мати тримала свої дрібнички й пам’ятні речі, тільки ця була не дерев’яна, а металева. Він спробував її відчинити, та скринька була надійно замкнена. Вирізьблені на ній літери Тім прочитати не зміг. Там була замкова шпаринка дивної форми (схожа на літеру

Аж раптом у щоку Тіму врізався мертвий бін-расті. Повз нього пролетіло ще кілька пернатих трупиків, перевертаючись у повітрі, що рухалося все швидше і швидше. Деякі билися об стіну Доґана й опадали на землю довкола.

Тім знову прочитав останні слова на сталевій пластині: СКОРИСТАЙТЕСЯ КАРТКОЮ-КЛЮЧЕМ. І всі сумніви щодо того, що це за річ, відпали, варто було лише глянути на розріз під словами. Тім навіть зрозумів, що знає, яка з себе ця «картка-ключ», бо щойно її бачив, разом з більш упізнаваним ключем, що міг підійти до шпарини у формі літери

Ситуація дедалі більше скидалася на злий жарт, хоча вважати такий жарт смішним могла хіба що дуже жорстока людина. Людина, що, наприклад, могла попросити лиху фею заманити хлопчика в трясовину.

Що ж робити? Чи міг він узагалі щось вдіяти? Тіму дуже хотілося запитати в Дарії, та він дуже боявся, що його подруга з пластини (добра фея на противагу до Збирачевої лихої) загинула, що її вбила Директива Дев’ятнадцять.

Змушений змагатися тепер з вітром, дуже повільно Тім підійшов до клітки. Побачивши його, тигр на м’яких лапах обійшов довкола отвору посередині й став біля дверцят клітки. Він похилив свою розкішну голову і пильно подивився на нього своїми зористими очима. Вітер ворушив його густу шерсть, і смужки на ній неначе колихалися й мінялися місцями.

Бляшане відро мало би покотитися геть на вітрі, але воно чомусь лишилося на місці. Як і сталева скринька, воно здавалося пригвинченим.

Те відро, яке він лишив для мене вдома, щоб я міг побачити його брехні й повірити їм.

Усе це було розіграшем, анекдотом, і під відром Тім міг знайти його сіль, той останній дотепний рядок — наприклад: «Не можу ж я перегортати сіно ложкою!» чи «А тоді я перевернув її й зігрів з іншого боку», — який змусить глядачів надривати животи від сміху. Та яка різниця, все одно наближався кінець, чом би й ні? Можна й посміятися.

Тож Тім узяв відро й підняв його. Він очікував, що під ним виявиться чарівна паличка Збирача, та помилився. Жарт був набагато кращим. Під відром лежав ще один ключ, великий та пишно прикрашений різьбою. І так само, як і Збирачева миска та нашийник у тигра, він був зі срібла. До головки ключа крученою ниткою було прив’язано записку.

Дерева на іншому боці провалля тріщали й бумкали. З прірви велетенськими клубами здіймалася пилюка, і вітер шмагав її та відносив стрічками диму ген-ген за обрій.

Цидулка від Збирача була короткою:

Вітаннячка, хоробрий і винахідливий хлопчику! Ласкаво просимо до Північнолісового Кіннока, що колись був знаний як Брама в Той Світ. Тут я залишив тобі сердитого тигра. Він ДУЖЕ голодний! Але, як ти міг уже здогадатися, Ключ до УКРИТТЯ висить у нього на Шиї. Так само ти міг здогадатися, що цей Ключ відмикає Клітку. Скористайся ним, якщо пороху вистачить! З усіма найкращими побажаннями твоїй Матері (чий Чоловіченько НЕВДОВЗІ її навідає). Залишаюся твоїм вірним Слугою!

РФ/МБ

Людину (якщо то була людина), яка залишила Тімові записку, вже давно ніщо не дивувало, але й вона була б здивована усмішкою на обличчі у хлопчика, коли він звівся на ноги з ключем у руці й відкинув відро ногою. Його миттю підхопив дужий вітер, що вже майже досяг сили урагану. Свою службу воно відслужило, і вся магія його полишила.

Тім подивився на тигра. Тигр подивився на Тіма. Здавалося, він навіть не підозрював про те, що наближається буревій. Він повільно помахував туди-сюди хвостом.

— Він думає, що я радше від холоду загину чи здамся на поталу вітру, ніж з твоїми пазурями й зубами матиму справу. Та він, мабуть, не бачив оцього. — З-за поясу Тім витяг чотиристволку. — Рибу на болоті воно прикінчило, і з тобою впорається, сей Тигр.

І знову Тіма зачудувало те, якою природною здавалася йому зброя в руці. Її призначення було таким простим, таким зрозумілим. Усе, що вона хотіла, — стріляти. А коли Тім її тримав, то й сам хотів лише стріляти, більше нічого.

Але.

— Ой, він побачив, — сказав Тім і всміхнувся ще ширше. Він уже майже не відчував, як піднімаються кутики рота, бо шкіра на обличчі задубіла від холоду. — Атож, дуже добре побачив. Чи думав він, що я так далеко дістануся? Напевно, ні. Чи він думав, що я застрелю тебе, аби вижити? А чому ні? Він би так і зробив. Але навіщо відправляти хлопчика? Навіщо, коли він, мабуть, повісив тисячу людей, перерізав сотню горлянок і бозна-скільки таких нещасних удів, як моя мама, пустив у світ? Ви можете відповісти мені на це, сей Тигр?

Тигр тільки дивився, опустивши голову й повільно махаючи хвостом.

Тім однією рукою засунув чотиристволку назад за пояс, а другою вставив різьблений срібний ключ у замок на вигнутих дверцятах клітки.

— Сей Тигр, пропоную обмін. Ви даєте мені відімкнути укриття ключем, який висить у вас на шиї, і ми обидва виживемо. Та якщо ви порвете мене на клапті, ми обидва загинемо. Ви це розумієте? Дайте знак, якщо розумієте.

Тигр жодного знаку не подав. Він просто дивився на Тіма.

Але Тім знаку не чекав, та й не потребував, напевно. Як на те Божа воля, вода мала бути.

— Мамо, я люблю тебе, — сказав він і повернув ключ. З глухим брязкотом повернувся старезний механізм. Тім узявся за дверцята і потягнув їх на себе. Петлі пронизливо заверещали. Тім відступив назад і взяв руки в боки.

Секунду-дві тигр стояв на місці, неначе підозрював щось недобре. Та потім м’яко вийшов з клітки. Під фіолетовим небом, що все темнішало, під акомпанемент завивання вітру й вибухів вони з Тімом дивилися один одному в очі. Вони дивилися один на одного як стрільці. Тигр рушив уперед. Тім відступив на крок назад, але зрозумів — ще один крок, і він не витримає, накиває п’ятами. Тож він залишався на місці.

— Ну ж бо, підходь. Я Тім, син Великого Роса.

І замість вчепитися Тіму в горло й розірвати його, тигр сів, підняв голову і підставив йому свій нашийник і ключі, що на ньому висіли.

Тім не вагався. Пізніше він дозволить собі розкіш подиву, але не зараз. Вітер дужчав щосекунди, і якби він забарився, його б підняло потоком вітру і жбурнуло на дерева, де, найпевніше, прохромило б гілками. Тигр був важчий, та його б теж рано чи пізно підхопив вітер.

• Предыдущая
• 50/64
• Следующая