Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 19
- Предыдущая
- 19/68
- Следующая
Вже вранці, тільки-но почало світати, я вийшов на палубу і побачив матросів, які жваво розмовляли з кимсь у морі. І справді, поблизу корабля, на величезній льодовій брилі, стояли сани, схожі на ті, які щойно вчора ми бачили і які, ймовірно, вночі дрейфували на льодовій брилі попереду нас. Лише один собака з усіх залишився живим; а ще був чоловік, якого моряки вмовляли зійти на борт судна. Він не був схожий на дикуна, мешканця безлюдного острова, за своєю зовнішністю він радше нагадував європейця. Тієї миті, коли я з’явився на палубі, шкіпер промовив: «Ось наш капітан, і він у жодному разі не дозволить вам загинути у відкритому морі».
Після цих слів незнайомець звернувся до мене англійською, проте з іноземним акцентом:
— Перш ніж я зійду на борт вашого корабля, чи можу я дізнатися, куди він прямує?
Можеш уявити, яким було моє здивування, коли я почув таке питання від особи, яка була за крок від загибелі й повинна була вважати мій корабель тією соломинкою, яка може врятувати її життя — найдорожче, що може бути на землі. Я відповів, що ми дослідники і прямуємо на Північний полюс.
Така відповідь, гадаю, задовольнила незнайомця, і він погодився піднятися на борт судна. Святий Боже! Якби ж ти тільки бачила, Маргарет, цю людину, яку ще й доводилося вмовляти врятуватись, тоді б твій подив не мав меж. Руки й ноги незнайомця були страшенно обморожені, і до того ж він був цілком виснажений. Ніколи ще в житті я не бачив людини в такому жахливому стані. Ми спробували провести його до каюти, але йому одразу ж забракло свіжого повітря, і він втратив свідомість. Тому ми винесли його на палубу та привели до тями, розтираючи коньяком; нам вдалося влити йому в рот зігріваючого напою, і він зробив декілька ковтків. Тільки-но проявилися перші ознаки життя, ми загорнули його в найтеплішу ковдру, яку тільки змогли знайти на кораблі, та поклали поруч із гарячою трубою, що вела з камбуза. Потихеньку він оговтувався, з’їв маленьку порцію супу, і його тіло одразу ж наповнилося силою.
Минуло два дні, перш ніж він достатньо зміцнів і зміг заговорити до нас. Але я хвилювався, що всі випробування, яких він зазнав, могли позбавити його здорового глузду, і коли він потроху прийшов до тями, я звелів, щоб його перенесли до мене в каюту, аби я міг особисто доглядати за ним.
Ще ніколи я не зустрічав такої цікавої людини; зазвичай погляд незнайомця видавався мені диким і практично безтямним, але достатньо було комусь до нього лагідно звернутися або із чимось трошки допомогти, як одразу його обличчя осявала така мила, добра усмішка, якої я ні в кого не зустрічав. Здебільшого він був похмурим і пригніченим, а подеколи гучно скреготав зубами, наче від нестерпного болю та страждань, які перетривав.
Коли мій гість трохи відновив сили, я наразився на проблему: більшість матросів на борту вмирали від бажання розпитати його, але я не міг допустити цього, не міг дозволити, щоб йому надокучали своєю цікавістю саме тоді, коли його дух та тіло найбільше потребували спокою. Але одного разу старпом все ж таки запитав, як могла людина подолати такий довгий льодовий шлях, та ще й із таким незвичним екіпажем.
Обличчя незнайомця одразу ж перемінилося та стало похмурим, і він лаконічно відповів:
— Я наздоганяв утікача.
— А той чоловік, він пересувається так само в санях, як і ви?
— Так.
— У такому разі, мені здається, що і його ми вже бачили. Саме напередодні, коли ми натрапили на вас і ви піднялися на корабель, ми помітили на льоду сани, запряжені собаками, а в них — людину.
Це так зацікавило незнайомця, що він сам почав розпитувати про напрямок, який обрав демон — так він його називав. Трохи згодом, залишившись зі мною наодинці, він сказав:
— Я, либонь, зацікавив вас не менше, ніж тих приємних людей, але ви настільки делікатний, що навіть не стали мене розпитувати.
— Звісно, — відповів я, — було б грубо та нетактовно надокучати вам зі своїми запитаннями.
— Але ви врятували мене з критичної ситуації, в якій я опинився, та з такою добротою піклувалися про мене і врешті-решт виходили.
Потому він запитав, чи не могли ті сани, які ми бачили здалеку, потонути, коли льодова брила розкололася. Я відповів, що напевне це взнати неможливо, та тоді, коли вона тріснула — а це трапилося близько півночі, — мандрівник, імовірно, вже міг дістатися якогось безпечнішого місця.
Тим часом вимучене тіло незнайомця дедалі набиралося сили. Він би цілісінькими днями стояв на палубі та весь час стежив за тим, чи не з’явилися на обрії знайомі нам сани. Проте я все ж таки вмовив його залишатися в каюті, оскільки він був ще досить слабким для того, щоб з колишньою легкістю витримувати мороз. Я запевнив його, що тільки-но матроси помітять щось незвичайне, ми одразу ж сповістимо йому.
Ось що я записав у щоденник як про цю пригоду, так і про самого незнайомця.
Самопочуття його дедалі поліпшується, проте він і надалі залишається мовчазним і виказує хвилювання лише тоді, коли в каюту входить будь-хто, крім мене. Проте він настільки лагідний, сором’язливий та чемний у спілкуванні, що навіть матроси співчувають йому, незважаючи на те, що вони приділяють йому мало часу та небагато спілкуються з ним. Що ж до мене, то я полюбив його, майже як власного брата; його постійна глибока печаль передається й мені. В свої кращі часи він був шляхетною людиною, якщо навіть зараз, коли його дух зламаний, він так приваблює до себе.
В одному зі своїх листів, я пригадую, писав тобі, що ніколи не знайду справжнього друга в льодових просторах океану, але все ж таки доля звела мене з людиною, з якою мені за щастя потоваришувати, якби ж тільки мого нового друга не зламало горе.
Я продовжу свої записи про незнайомця, якщо трапиться щось цікавеньке.
13 серпня 17…
Моє захоплення незнайомцем день у день зростає. Він надихає мене та пробуджує печаль у глибинах моєї душі. І взагалі, як я можу не бути великодушним до людини, яка так багато вистраждала? Він напрочуд мудрий, але поряд із цим чемний та сором’язливий; він досить освічений, а коли спілкуєшся з ним, то його манера бесідувати зачаровує своєю легкістю, незважаючи на те, що він старанно добирає слова. Зараз він практично повністю одужав і постійно сидить на палубі, можливо, очікуючи на появу тих саней, що колись випередили його. І хоча він глибоко нещасливий, проте він не настільки занурений у свою печаль, щоб не приділяти хоч крихту своєї уваги нашим справам.
Він, буває, обговорює їх зі мною, і я повністю довірився йому. Він уважно вислуховує всі мої доводи і розуміє кожну деталь, яка пояснює моє рішення. Його манери, його участь в ухваленні рішень швидко й беззаперечно привернули мене, і ми почали спілкування мовою наших душ, що, правду кажучи, було настільки приємним, аж наче огортало мене теплом, і я дозволив собі поділитися з ним, що віддав би все: свої статки, життя та надії — аби моя справа завершилася успішно. Людське життя і смерть — ось та мізерна ціна, яку б я заплатив за ті знання, які так прагну осягнути, за перемогу людини над її ворогами. Тільки-но я це сказав, похмура тінь хвилювання промайнула по обличчю мого співрозмовника. Спершу я помітив, що він намагався приховати своє сум’яття: він затулив очі руками, щоб ніхто не побачив їхнього виразу, та коли між його пальців заблищали сльози, а з грудей вихопився стогін, я вже не міг вести далі. Я притих — а він заговорив тремтливим голосом:
— Бідолашний! І ви також у полоні пристрасті? І ви скуштували того напою, що затуманює розум? Вислухайте мене, дозвольте розповісти свою історію, і ви пожбурите геть цей згубний келих!
Можеш собі уявити, як ці слова роз’ятрили мою цікавість; проте хвилювання, що заволоділо незнайомцем, виявилося занадто сильним для його ще слабкого тіла, і йому знадобилися довгі години відпочинку і легких розмов, аби відновити сили. Згодом, взявши себе в руки, він, здавалося, зненавидів себе за те, що не зміг стриматися; подолавши тяжкий відчай, він дозволив мені продовжити розповідь. Він поцікавився, як минали мої ранні роки. Моя розповідь швидко добігла кінця, проте навела нас обох на хвилю роздумів. Я розповів йому, як сильно бажаю мати друга, як прагну близького спілкування зі спорідненою душею, а також заявив, що жодна людина не може бути щасливою, якщо залишиться без такого дарунка долі.
- Предыдущая
- 19/68
- Следующая
