Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 18

• Предыдущая
• 18/68
• Следующая

Старпом на моєму кораблі — на диво відважна та винахідлива особистість; він відчайдушно прагне прославитися, або краще сказати — бажає досягти успіху в сфері, яку обрав. Він англієць і, незважаючи на деякі національні та професійні упередження, не пом’якшені культурою, наділений справжніми людськими чеснотами. Вперше я зустрів його на борту китобійного судна; як потім з’ясувалося, він залишився без роботи, і я з легкістю переконав його приєднатися до моєї справи.

А шкіпер — людина виняткових особистих якостей і вирізняється своєю добросердістю та лагідністю. Все це, в поєднанні з чесністю та неабиякою мужністю, прихилило мене до нього. Молодість моя промайнула на самоті; мої найкращі роки були наповнені твоєю ніжністю та жіночим вихованням, тож відбились на становленні мого характеру більше, ніж я міг уявити, і це призвело до того, що зараз я не можу терпіти грубість, яка зазвичай присутня на суднах. Я ніколи не вважав, що грубість необхідна, і, почувши, що він, моряк, зміг здобути повагу до себе своєю добротою, я остаточно вирішив, що мені випадає чудова нагода запросити таку людину на своє судно. Спершу я почув, як у романтичній манері про нього відзивалася одна леді, яка зобов’язана йому своїм щасливим життям. Коротенько розповім тобі цю історію. Декілька років тому він закохався в молоду і привабливу росіянку із незаможної родини і, накопичивши достатню суму грошей, постав перед її батьком із пропозицією взяти з дівчиною шлюб. Звісно, той погодився на об’єднання молодих у священному союзі. Парубок побачив свою наречену за день до церемонії, але вона кинулася йому до ніг, заливаючись слізьми, благаючи пощадити її, і одночасно зізналася, що покохала іншого, який був настільки бідний, що її батько ніколи б не погодився на їхній шлюб. Мій великодушний друг так перейнявся розповіддю дівчини, що, дізнавшись ім’я її коханого, вирішив не заважати їхньому щастю. До цього часу він уже придбав на накопичені гроші ферму, яку обладнав на власний смак; але і її, і решту невитрачених грошей він вирішив віддати своєму недавньому супернику і сам звернувся до батька дівчини з проханням благословити шлюб, але вже не з ним. Проте поважний батько відмовив йому, оскільки вважав себе пов’язаним із ним обіцянкою, і парубок вирішив не повертатися в їхні краї, аж доки не довідається, що його колишня наречена вийшла заміж за свого коханого. «Який же він шляхетний!» — вигукнеш ти. Так, він такий; але зовсім не освічений: він без’язикий, як турок, і часом поводиться безвідповідально, тож на цьому тлі його вчинок здається ще дивовижнішим, проте інтерес і симпатії, які б він міг викликати при зустрічі в людині, на ділі значно менші.

Не думай, що я маю сумніви щодо правильності свого рішення через легкодушні скарги на відсутність друга, якого, може, і не судилося мені взагалі. Воно викарбуване навіки, немовби фатум, що не може бути змінений за жодних обставин, а початок моєї подорожі затримується лише через погодні умови, які не дозволяють вирушити в море. Цьогорічна зима видалася на рідкість суворою, але весна, що от-от увійде в свої володіння, обіцяє гарну погоду та видається ранньою, а це означає, що, можливо, я відпливу раніше, ніж задумав. Я вже не поспішатиму із прийняттям рішень — тобі добре відома моя натура, — бо коли від мене залежить безпека інших людей, я вмію чинити обачно.

У мене бракує слів, щоб передати тобі свій захват від того, що очікує мене в найближчому майбутньому. Неможливо описати тобі почуття, що переповнюють мене: і радість, і разом із тим певне хвилювання, що передує моєму відплиттю. Я планую відпливати в невідомі землі, в край туманів та снігу, проте, звичайно, я не стану вбивати альбатросів; тому не турбуйся за мене, я не повернуся хворим та розбитим, як давній мореплавець[6]. Ти всміхнешся на це порівняння, але хочу розкрити тобі маленький секрет: я відчуваю пристрасний потяг до небезпечних таємниць океану, який приписую впливу автора цього твору — одного з найкращих сучасних поетів. У глибині душі живе щось, досі не зрозуміле мені. Я працьовитий і практичний, терплячий та старанний робітник, але поруч із цим усі мої задуми пронизані любов’ю до прекрасного і вірою в чудеса, які манять мене далеко від прокладених доріг, у ті невідомі простори, в незвідані краї, які я бажаю дослідити. Але, повертаючись до земних роздумів, я весь час гадаю, чи зустрінемось ми знову, потому як я подолаю безкраї моря і повернуся через південну протоку між Африкою та Америкою? Не смію навіть сподіватися на такий успіх, але і не хочу думати про щось інше. Пиши мені, як матимеш нагоду, і, можливо, я отримаю листи тоді, коли вони мені знадобляться, щоб підбадьорити. Я ніжно люблю тебе. Згадуй про мене з любов’ю, навіть якщо жодної звістки більше не буде про мене.

Твій люблячий брат

Роберт Волтон

7 липня 17…

Місіс Савіль, Англія

Люба сестро,

Я пишу поспіхом, тож ти отримаєш усього декілька слів, бо хочу сказати, що зі мною все гаразд і я просуваюся далі в своїй подорожі. Цей лист дістанеться Англії із торговим судном, яке вирушає з Архангельська; ті люди щасливіші за мене, бо я ще, напевно, протягом декількох років не побачу рідної землі. Та, незважаючи ні на що, я в гарному гуморі: мої моряки такі відважні та рішучі в досягненні поставленої перед ними мети, що не лякаються льодових брил, які пропливають за бортом судна, — цих передвісників небезпек, які чатують у краях, куди ми так відчайдушно прагнемо. Ми вже досягли верхніх широт; і хоча за календарем уже середина літа, але, звісно, воно тут не таке тепле, як в Англії, проте я відчуваю його, на що, правду кажучи, навіть і не сподівався тут.

За весь час нашої мандрівки нічого такого, що заслуговувало б на твою увагу, не сталося. Один або двоє шквальних вітрів, пробоїна в судні — ті незначні події, які навіть не закарбовуються в пам’яті досвідчених моряків, і я сподіваюся, що нічого серйознішого не трапиться за решту мандрівки.

До побачення, люба Маргарет. Хочу запевнити тебе і себе також, що я не стрибатиму в обійми небезпеки. Я залишатимусь холоднокровним, наполегливим та розсудливим.

Передчуваю, що успіх винагородить мене. А чому б ні? Я вже зайшов так далеко, проклавши шлях через моря, де лише зірки були свідками мого тріумфу! Чому б мені не пройти далі, далі до неприручених досі, але покірних просторів? Що може зупинити відважного і вольового чоловіка?

Моє серце переповнюють почуття. Але я мушу закінчувати. Нехай Господь благословить тебе, люба сестро!

Р. В.

5 серпня 17…

Місіс Савіль, Англія

Нещодавно стався випадок, який видається мені настільки дивним, що я не можу змовчати про нього, хоча не виключено, що видасться нагода побачитися нам раніше, ніж ти прочитаєш цього листа.

Минулого понеділка (31 липня) ми практично повністю були оточені кригою, яка взяла нас у полон, залишаючи незначний просвіт для подальшого ходу. Ситуація, що склалася, була не просто небезпечною, а по-справжньому лякала, оскільки туман повністю огорнув усе навкруги. З цієї ж причини ми лягли у дрейф, сподіваючись на зміни в атмосфері та кращі погодні умови.

Близько другої години туман наче розсіявся, і ми побачили захопливу картину: засніжені простори нерівного льоду розкинулися навсібіч, і здавалось, їм не було ні кінця, ні краю. Деякі мої супутники скрикнули від подиву, та і я, правду кажучи, був охоплений страхом, аж зненацька ми забули про все — перед нашими очима постала дивна картина. На відстані приблизно півмилі ми побачили низькі запряжені собаками сани, що прямували на північ; в санях сиділо створіння, схоже на людину, але неймовірно велику, і керувало собаками. Ми спостерігали за цим створінням у підзорну трубу, допоки його слід не пропав у безкраїх льодових засніжених просторах. Побачене видовище безмірно здивувало нас. Ми були, як нам здавалося, на відстані багатьох миль від найближчої землі, але така неочікувана поява людини, скоріш за все, вказувала на те, що не так уже й далеко ми запливли. Заковані льодом, ми не мали змоги попрямувати за тим, кого ще хвилину тому роздивлялися з такою цікавістю. А приблизно за дві години ми почули шум моря; поночі вода проламала кригу й вивільнила з полону наш корабель. Але, побоюючись зіштовхнутися з величезними брилами льоду, які зазвичай з’являлися потому, як лід проламувався, ми пролежали у дрейфі аж до ранку. Весь цей час я вирішив присвятити відпочинку.

• Предыдущая
• 18/68
• Следующая