Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 28

• Предыдущая
• 28/119
• Следующая

Біля входу  стояли сторожові. Один з них,  вклонившись Алакові, відкинув полог.

У юрті  було  прохолодно. Крізь відкритий верх  вривався жмут  яскравого світла, що  вихоплював з напівтемряви барвисті  килими на  стінах  та  на  долівці. Прямо  проти входу, під  протилежною стіною, на  подушці сидів  Коб’як, сухорлявий чоловік середніх літ,  з вузькими чорними очима під важкими верхніми повіками, у червоному шепкені, підперезаному зеленим шерстяним поясом. Голова його  і борода були  голені, а чорні вуса,  мов  п’явки, підковою охоплювали міцно стулений рот.  По  праву  і по  ліву  руку  від  нього півколом сиділи хани. Перед ними на  великій бронзовій мисі лежали недоїдки тушкованої баранини, в дерев’яних чашках та ковшиках сивів кумис.

— Великий хане, я  з  роз’їздом натрапив на  тому  боці Орелі на уруського купця Самуїла з валкою товару, — вклонившись,  сказав Алак. — Він  мав  намір їхати   на  Тор  до Кончака, але  я завернув його  сюди.

— Ти  добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Самуїл не пошкодує, що  завітав до  нас, бо  і нам, як  і Кончаку, потрібні і жіночі прикраси, і зброя, і одяг.  А наше золото та срібло нічим не  відрізняється від Кончакового, — і Коб’як широким жестом показав на  цупкі подушки. — Сідай, Алаку! Сідайте, уруси, будете  бажаними гістьми! — Він  плеснув у долоні і, поки гості  всідалися, наказав охоронцю: — Хай ще принесуть м’яса  та кумису!  — А коли той вийшов, глянув у вічі  Самуїлові. — Я слухаю  тебе,  урусе!

Самуїлові не вперше зустрічатися з ханами та беями половецькими, знав їхню   пожадливість, хіть  до  подарунків. Тому  й  розпочав з  цього. Ждан розв’язав торбу, і  Самуїл дістав  звідти шмат сукна, кілька разків янтарного намиста для  ханських жон, гарно оздоблений ніж  у шкіряному чохлі — передав усе це  по  колу.

Хани захоплено цокали язиками.

— Тсе-тсе! Вай-уляй, які  гарні подарунки, вай-уляй! Коб’якові очиці забігали, радісно заблищали.

— Бею  Самуїле, ти дуже добре  зробив, що завернув у мій стан. До Кончака ще встигнеш. А тим  часом поїдеш по моїх стійбищах, і,  я  певен, твої  вози скоро стануть легкими, а кишені наповняться половецьким золотом та сріблом. Ти  і від мене одержиш тамгу  на  вільну торгівлю у моїх  володіннях.  Сміливо можеш їхати, куди  тобі  забажається, — ніхто тебе  і пальцем не  зачепить!

— Дякую, хане, — вклонився  Самуїл підводячись. Але Коб’як спинив його.

— Зачекай, Самуїле. Зараз принесуть кумис — вип’єш за моє  здоров’я... Окрім того,  хочу  поговорити з тобою.

— Прошу, хане.  Запитуй — я відповім на  всі  твої  запитання.

Коб’як наморщив лоба, а вузькі, гострі, мов  списи, очиці пронизали купця наскрізь.

— Скажи мені, Самуїле, що робиться в землі  урусів,  — чи й  там  зима була  така  люта, як  у нас?  Чи  був  падіж  скоту?

— Зима була  люта, але  скот  уцілів, бо тримаємо його  не в полі, а в хлівах,  і годуємо сіном та зерном, заготовленим улітку.

Коб’як похитав головою.

— Пай-пай! У вас,  урусів, багато скоту... Це  добре!  Ми раді,  що  сусіди  такі  багаті. Ми  теж  зберегли свій  скот, хоча зима була  люта... А скажи мені, Самуїле, чи не було  в землі урусів  мору, пошесті якої? Чи  живі-здорові князі Рюрик та Святослав? Як ведеться князеві переяславському Володимиру?  Чи  добре почуває себе  Ярослав, князь чернігівський? А наш  родич — князь Ігор? Як  йому  ведеться? Питаю про нього, бо його  бабуся — то ж половецька князівна! О! Пай-пай!  І диво  мені, що  він  поклав гнів  на  родичів своїх, на свояків і погромив цієї  весни хана  Туглія...

Ця  розмова насторожила Самуїла, і відповідав він  обережно:

— Я рідко  бачу князів київських. Хіба що на вулиці, коли їдуть  куди-небудь. А переяславського та  чернігівського і в очі не бачив. Однак не чув, щоб  хто з них захворів чи помер. Усі живі  й здорові... А про  князя Ігоря і зовсім нічого сказати, бо далеко його  земля Сіверська...

— Пай-пай, а скажи мені, урусе,  яка  весна була  у вашій землі? Чи  багато снігу  було  і чи  й досі  повінь держиться на ріках?  Мабуть, нелегко тобі  було  добиратися сюди? Броди ще  не  обміліли?

Самуїл внутрішньо здригнувся. Так  ось які  наміри виношує  Коб’як! Вичікує слушного часу,  щоб  напасти на  Русь! І здоров’я князів, і як  перезимувала худоба, і броди на  ріках  — усе це  його  цікавить тому, що  хоче  знати, коли розпочати похід  і яка  здобич там чекає на нього!  І хто і з якими силами може  виступити проти степовиків.

Не  подаючи виду,  що  проник у таємні задуми хана, Самуїл  спокійно відповів:

— Ріки у нас  і  влітку повноводі,  а  зараз усі  вийшли з берегів. Я  не  знайшов жодного броду. Переправлялися на плотах. Тому  й  добиралися в Половецьку землю цілий місяць. А звичайно ж тут ходу  два  тижні.

— А може, вода  вже  спала?

— Не  думаю. Ворскла розлилася, як  море. А на  ній  ми були  всього три-чотири дні  тому...

— Ойє, ойє,  дякую тобі, Самуїле, за  приємну розмову,  — сказав поважно Коб’як.— Тепер я хочу  познайомити тебе з моїми родичами — ханами половецьких племен. Вони пригодяться тобі, коли ти  поїдеш по  наших улусах, щоб продати свої  товари... Ось  по  праву руку  від  мене сидять хани  — мій  тесть  хан Турундай, далі хан Осалук, хан Барак, хан  Тетія, хан  Ізай Белюкович, хан  Тарг... По  ліву  руку  — хан Бокмиш, хан Данило, хан Содвак Кулобицький, Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Єксна, Алак...

Хани по черзі, коли Коб’як називав їх, кивали головами і приязно усміхалися. Самуїл теж усміхався, а самого гризла досада: скільки їх тут  зібралося! Чи  не  на  військову раду? І кожен жде  подарунка! Чи  й  залишиться що  на  продаж?

І чи  здобудуть вони зі  Жданом для  князя Святослава таку вістку, яка  б по  значенню переважила ці витрати?

Він  прикидав у думці, коли їх обдаровувати — зараз чи тоді,   як  навідається в  улус  кожного з  них? І вирішив не поспішати. А може, не  до кожного доведеться заїхати?..

— Я  радий зазнайомитися  з  такими поважними ханами,  — сказав він  уголос. — Ваші  славні імена давно відомі на  Русі.  Бо  хто  ж  не  знає хоробрих воїнів, які  не  раз  копитами своїх   бойових коней  топтали ниви  під   Києвом, Переяславом та  Черніговом! Але  чи  не  краще нам  жити  у мирі, у дружбі? Ось  зараз мир  — і я привіз вам  багато різних  товарів. А коли б війна була  — чи  посмів би,  чи  привіз  би?

— Ойє, ойє, — погоджувалися хани. — Мир — добре, дружба — добре, торгівля — добре...

Ждан швидко переклав, а сам  думав  про  інше. Пригадувалося, як палала його  рідна  Вербівка, як накинули йому  на шию зашморг і потягли у неволю, як у холоді  й голоді  нидів він  у половецьких степах, як  палали села  довкола Дмитрова і лилася кров  безвинних людей... Він дивився в хитрі ханські очі  і розумів, що  всі  ці  облесливі слова, приязні усмішки, кивання головами — то все облуда, обман. Насправді за всім цим приховується жорстокість, ненаситність здобичника, кровожерність завойовника.

Позад нього відхилився полог, і в юрту вступило дві жінки  — стара   і молода. Це  були  чаги, рабині. Молода йшла попереду, несучи на  витягнутих руках  блюдо з тушкованим м’ясом. Старша тримала в руках  жбан з кумисом.

Поставивши блюдо на  килим, молодша посторонилася, і наперед виступила старша. Жмут  світла впав  на її обличчя, на  худі,  загрубілі від безкінечної праці руки.

Ждан здригнувся і мало  не  скрикнув від  несподіванки: перед ним стояла мати. Змарніла, постаріла, з  потухлими, виплаканими очима. Але це  була,  без  сумніву, мати...

Так  ось де вона!  В неволі у хана  Коб’яка! Нещасна ханова чага!

Чи  то  якийсь його  ледь  помітний рух,  чи  погляд, яким він  прикипів до  її обличчя, привернули її увагу.  Вона теж глянула на  хлопця. А глянувши, остовпіла, змертвіла, руки її здригнулися, розціпилися — і жбан з гуркотом покотився по  килиму. Кумис розлився, забризкуючи все  довкола.

Хани  схопилися  на   ноги,  почали  обтрушувати одяг. Коб’як вибухнув лайкою:

• Предыдущая
• 28/119
• Следующая