Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/119
• Следующая

Славута і Самуїл переглянулися і причинили двері, даючи  молодятам змогу  побути на  самоті.

— Я думала, ти  забув  про  мене, — сказала з легким докором у голосі дівчина. — А мені  було  так  важко, що  й не знала, чи  живу, чи  вмираю. Вже  й попа ладилися покликати,  щоб  соборував...

— Бідненька моя!  Я  рвався до  тебе, та  не  міг  приїхати. — Ждан не хотів розповідати про  свої  митарства, щоб  не хвилювати дівчину. — Душа моя ніби відчувала, що  тобі важко. Я  кожного дня  і кожної ночі  думав  про  тебе,  люба моя... І знову думатиму, бо  завтра від’їжджаю з  Самуїлом в Половеччину...

— Знову від’їжджаєш, — Любавин голос  здригнувся, темні очі  зволожилися.

— Але за місяць чи за два я повернуся і вже назавжди буду з тобою. Ми  поберемося і поїдемо до мене на  Сейм, у Вербівку.  Збудуємо там  хатку  і вже  ніколи не  розлучатимемося.

Любава пригорнулася до нього, схилила юнакові на груди голівку. Але очі  її були  пройняті смутком.

— Не  скоро ми  поберемося, Жданку, — сказала сумно.

— Чому?

— Як  же  можна? Ще  двох  місяців не  минуло, як  убили мого  дідуся... Має рік  минути — тоді  хіба...  А раніше — ні...

— Я  ждатиму скільки  треба... Та  все  одно ми  будемо разом... От тільки з’їжджу в Половеччину...

Вони ще  довго  шепотілися, мріючи про  своє   наступне спільне життя. І здавалося воно їм,  як  здається всім  молодим, і нескінченно довгим, і таємничим, і привабливим. Ну й,  звичайно ж,  хотілося, щоб  було  воно щасливим... Їх уже не хвилювали пережиті небезпеки, хвороби, пригоди, бо всі їхні  помисли були  в  майбутньому, в  тому  далекому прийдешньому часові, який манить молоду людину своєю таємничістю.

Крізь вікно до хоромини непомітно вкралися сині  сутінки,  і тільки тоді Ждан спохватився. Наступає вечір, а йому  ж іще  збиратися в далеку дорогу!  Він  востаннє обняв дівчину, попрощався, обіцяючи якнайскоріше повернутися, і рушив до дверей...

Залозний шлях починався в  Києві і  колись з’єднував його  з Тмутороканню, а після захоплення її половцями — з Половецькою  землею. Правим  берегом він  тягнувся до Заруба, де подорожні переправлялися бродом через  Дніпро, і прямував на південний схід уже лівим, низинним, берегом, густо  порослим очеретами, вільшняком і найбільше — лозою.  Тому  й прозвали його  Залозним, тобто  шляхом за лозами.

Через притоки Дніпра — Сулу,  Псел  і Ворсклу — виводив він  у Половецьку землю, що  починалася на  схід від Дніпра по річці  Орелі, або  Углу,  як  називали її наші предки — давні  русичі. Шлях був  нелегкий, небезпечний. Нерідко по ньому гасали половецькі орди. А  у весняний час,   коли  у ріках  піднімалася вода і затоплювала броди, доводилося споруджувати громіздкі плоти. Це  забирало багато сил  і часу.

Самуїлова купецька валка щасливо подолала цей  шлях  і в середині травня стала  табором під Оріллю. Вози  поставили  в коло — для  захисту від несподіваного нападу.

— Даю  два  дні  відпочинку, — сказав Самуїл. — А потім поїдемо далі  — до  Кончака на  Тор... Розкладайте багаття, варіть куліш, коней потриножте і пустіть на  попас...

Молоді київські кмети, що  вміли в однаковій мірі  й біля коней ходити, і з лука  стріляти, і мечем орудувати, миттю кинулися виконувати цей  наказ, бо  за  довгу  дорогу  стомилися і тепер наперед тішилися дводенним відпочинком.

Попоївши, простелили тут же,  на березі, проти сонечка, попони та  свитки і повкладалися спати. Лише один Ждан залишився на чатах:  виліз на стару  вербу, зручно вмостився в розлогій розкаряці й уважно роззирнувся на  всі  боки.

Ген-ген на  видноколі, в  тій  стороні, де  сходить сонце, стоїть  Голубий ліс, що  тягнеться аж до річки Самари. Здалеку  він  справді здається голубим. З  півночі, заходу  і півдня розкинулися безмежні степи, вкриті буйними весняними травами: ковилою, буркуном, будяками. А посеред них — Оріль. Виблискує проти сонця сріблястими плесами, шумить очеретами, поволі котить свої  тихі  води  до  гомінкого Дніпра.

Всюди тихо,  ані душі.  Однак тривога не полишає Ждана. Чужа  земля! Половецька! Скільки люду  з  Русі  — з  Києва, Переяслава, Чернігова, Путивля — поглинула вона!  Скільки сліз  тут виплакано темними ночами, скільки крові пролито і  нелюдських мук  зазнано! Десь  тут і він  поневірявся, десь тут,  у глибині степу, а може, й зовсім недалеко, і досі  знемагають у неволі мати  й  сестриця! А скільки їх,  безвісних жінок, дівчат, чоловіків, дідів і дітей, розкидано злою  волею половчина по  безмежному просторі між  Дунаєм і Дніпром, між  Дніпром і Доном, між  Доном і Волгою, а в інший бік, на південь, — аж до Тмуторокані, аж до Обезів!  І не злічити! Він добре  пам’ятає, що в кожному половецькому роді  полонеників було  стільки ж,  скільки і самих половців, а  після розбійницьких нападів на  Русь  — і більше. І кожен з  тих нещасних мріяв про  визволення, про  повернення на  рідну землю. Та рідко кому  щастило в цьому...

Потім Жданові думки шугнули в Київ, у хоромину доброго  благодійника Славути, де залишилася Любава. Як вона там?  Видужала? Чи  знову хворіє? А якщо видужала, то чим займається? Що  поробляє?

Він  задумався і не  зразу  помітив, як  з Голубого лісу  виїхав загін  вершників і попрямував до табору.  А коли  помітив, то враз  скотився з дерева і почав будити сплячих:

— Вставайте! Вставайте! Гей,  Самуїле, половці наближаються!

Табір  миттю ожив, заворушився. Люди  стривожено загули,  вхопилися за зброю.

Самуїл вискочив на  воза, глянув на  вершників, що  наближалися, підняв руки.

— Спокійно,  хлопці! Спокійно! Не  для  того  ми  їхали сюди, щоб  воювати зі степовиками, а для  того,  щоб  торгувати  з  ними. Тому  зброю держіть напоготові,  а  в  діло  не пускайте! Зав’яжемо переговори!

Половці зупинилися на  пригірку.

— Хто  ви?  І куди  путь  держите? — спитав старший.

— Я купець Самуїл з Києва і держу  путь на Тор, до стійбища хана  Кончака.

— Що  везете?

— Жіночі прикраси із золота, срібла, янтаря, скла, а також  полотна, мед,  віск, взуття, одяг, ножі, блюда... Все,  що вам  потрібно.

— Гм,  і справді все  це  нам  потрібно... А чому  саме  до Кончака, а не  до Коб’яка, приміром?

— У мене тамга  від Кончака.

— Покажи! — Половець під’їхав ближче. — Гм,  справжня... І все  ж  таки ти  поїдеш не  до  Кончака, а  в  стійбище Коб’яка!

— Але ж...  Хто  ти такий, що  наказуєш мені?

— Я  хан  Алак!  — випростався той  гордовито в сідлі.  — І ти не в землі  урусів, а в Половецькій землі! І мусиш слухатися!  Поїдеш до  хана  Коб’яка, а там  — як  уже  він  скаже...

Довелося підкоритися.

Переправившись бродом через  Оріль, валка того  ж дня прибула в кочовище Коб’яка. І Самуїл, і Ждан відразу помітили, що  між  юртами зеленіла трава, яку  ще  не  встигла витоптати людська нога, ще  не  видно куп  сміття, як  це  буває,  коли орда  стоїть на  одному місці довгий час,  і стежки до річки не вичовгані до блиску, а ледь  намічені в траві.  Це могло означати лише одно: половці отаборилися тут зовсім недавно. Отже, прибули десь  з  півдня, з  пониззя Дніпра? Яка  ж  причина того?  Адже  паші для  коней і худоби  зараз усюди вдосталь......

Валка зупинилася недалеко від річки. Її відразу оточила галаслива юрба. Десятки рук простягнулися до возів, до коней, до  попон, якими були   накриті товари. Воїнам хана Алака, який супроводив валку з  Орелі, довелося пустити в хід нагайки, щоб  відігнати занадто цікавих.

— Не   покрадуть? —  затурбувався Самуїл, відбираючи подарунки для  Коб’яка.

— Немає підстав хвилюватися, — відповів Алак.  — Мої люди  стерегтимуть... Ходімо!

Він  повів Самуїла і Ждана до ханської юрти, що  відрізнялася від інших розміром і кольором, — вона була  не темно-сіра, а  біла.  Коло неї,  на  високій тичці, розвівався під вітром довгий кінський  хвіст-бунчук, а  поряд з  ним, на другій тичці, майоріла золотиста корогва із  зображенням змія-дракона з трьома головами. Трохи далі  вишикувалися в ряд  менші юрти  — для  ханських жон  та дітей, а ще далі — для  обслуги.

• Предыдущая
• 27/119
• Следующая