Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 47
- Предыдущая
- 47/55
- Следующая
23.09.2009
Знайшла вчора статтю про евакуацію німців із Кенігсберга. Спогади тоді 14-річного хлопчика. Ніхто не запам’ятовує краще деталі, ніж дитина. Він розповідає, як після довгих поневірянь сів на поїзд, але потім той поїзд повернули назад, до Кенігсберга. Тоді йому вдалося сісти на корабель у Пілау. Інші пішли по кризі й потонули. Виявляється, за евакуацію треба було платити викуп: десяток душ на зґвалтування і розстріл. Це продовжилося потім у Боснії і Дартфурі.
Потім той уже старим приїхав шукати заховані його дідом речі.
Революційна заява Канта про те, що війни — не спосіб розв’язання конфліктів, народилася в Кенігсберзі.
24.09.2009
Я звикла писати увечері, коли темно. За півгодини сила фокусується в пучок думок і спрямовується в потрібному напрямку. Я відчула порух персонажів, а потім вони самі змусили підійти до вікна. На вулиці тричі проїхав на коні не надто вродливий і не надто молодий пруський офіцер. Потім підемо купувати разом з вчителькою капелюшок, але офіцера вже не буде. У нього обов’язок перед батьківщиною. У мене також обов’язок: треба поїхати на цілий день. Звичайно, це недобре, коли творчість на останньому місці серед справ, але така вже доля всіх малозабезпечених письменників.
25.09.2009
Цілий день в чужому місті. Три зустрічі з читачами, і як нагорода — трохи містики. Виявляється, неподалік від Стрия було місто, від якого нині залишилась тільки розфарбована статуя мадонни серед зораного поля. У містечку мешкало 800 людей: євреї та поляки. Мені так і не сказали, що ж таке трапилось у 1946 році. Тільки натякнули. Місто, що зникає в середині XX сторіччі, без згадки в історії, це дуже дивно. СОКОЛІВ — місто називалося СОКОЛІВ.
26.09.2009
Осінь постійна, статечна, респектабельна. Вона впорядковує землю, обіцяє відпочинок й гарний теплий сон. Як сказав Шевченко: «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий».
А нині вона вдалася теплою й світлою, тільки я так мало нею втішаюся. Вже пізно, майже вночі сіла писати роман, і раптом чуже життя заговорило несподівано за себе, сколихнулось відчаєм нездійснених бажань, не захотіло бути просто статистом. Всі годинники Кенігсберга саме пробили полудень, і повітря порушило мирний плин буденної свідомості. Для того, щоб щось трапилося, потрібна тиша.
Можна звичайно робити стилізацію під XIX століття, заповнити простір антикварними речами, зниклими словами, досипати більше прянощів, зав’язнути, як муха в меду, в вітальнях пруських бюргерів, але для мене важливі саме такі моменти, коли людина починає себе усвідомлювати і бачить, який світ насправді, бачить зв’язки, що пронизують його, бачить тканину буття. Недаремно мене так завжди приваблювала екзистенційна проза.
27.09.2009
З кожним новим великим твором у мене змінюється манера писати, навіть словниковий склад. Зрештою, нічого дивного, бо пишу про різні епохи. Однак гадаю, справа в тому, що я мушу змінюватись сама, щоб вийти з лабіринту інформації й вражень про неї. А всілякі довколалітературні розмови, вони приємні для початківця. Чим менше говориш про літературу, тим спокійніше на душі. Тут головне — вижити до кінця роману, бо ж, виявляється, вижити треба і в мирному Кенігсберзі середини XIX століття. Я помітила, що мене чомусь тягне до теми станової та майнової нерівності, утім, лише в моральному аспекті. Якісь вперті ремінісценції з Джона Фаулза. Не знаю чому. Подивлюся, що буде далі. Вибору не існує, просто інтуїція підказує, куди звернути, щоб вижити.
28.09.2009
Чужий голос продовжує говорити про свою звичайну людську надію. Ми знаємо, що після першого удару дзиґаря проб’є другий, і що життя наповнить пустеля відчаю. Чи вдасться уникнути цього? Ні. Це розгалуження долі, й туди потрібно обов’язково звернути. Інший шлях уже зник в темряві минулого. Так ніби це — жертва майбутньому. Ось так розбита тарілка призводить в майбутньому до розбитого серця. За півкроку до можливого щастя світ відвертається від тебе, щоб у майбутньому звільнити від страждань когось іншого, немає значення кого. Так Всесвіт віднаходить рівновагу й сенс. Ціною щастя і надії однієї людини. У цьому полягає зв’язок часів.
29.09.2009
Раніше я так не відчувала енергетику місця. Район вулиці Мечникова, яка веде вниз до Личаківського цвинтаря, дуже погане місце. Завжди порожнє. І це не пов’язане з цвинтарем. Тут мене завжди охоплює відчай, почуття незрозумілої втрати. І хтось намагається тобі щось сказати.
Щось подібне відчуваєш, коли прокидаєшся від буденності. Розумієш, що вона ось-ось розпадеться, а змінити нічого не можеш. Спробую описати це почуття в романі, і цей епізод для мене не другорядний. Та й другорядних епізодів не повинно бути, як і другорядних персонажів. Злиття вигадки й реальності у мене було завжди. Це якась форма творчого аутизму.
30.09.2009
За тих кілька місяців я вже призвичаїлася до Кенігсберга, і коли чую це слово — перед очима міст на тлі будинків й вода. Так ніби я дивлюся на нього з іншого мосту. Важко визначити час: це ніби щось середнє. Я дуже легко уявляю собі ніч, міст і людину, яка дивиться на палаюче місто. З цим все гаразд. І з будинком, де живе родина. Принаймні, я вже орієнтуюся в просторі настільки, щоб не загубитися в Кенігсберзі. Це ніби сцена чи кадр з кінофільму. Важливо те, що потрапляє в поле зору. Отаким видається романний простір, який викликає в читача ілюзію безмежності. Немає жодної проблеми з декораціями чи спецефектами — ти створюєш їх за допомогою слів і намагаєшся додати якнайбільше реальності. Одне слово, ошукуєш імітацією життя. Мабуть, тому Бог такий немилосердний до митців, відбирає у них людське щастя і зводить з розуму.
Але розширення свідомості, але свобода — вони компенсують твою іншість з надлишком.
07.10.2009
На моєму робочому столі дивовижна фотографія сучасного Калінінграда. Висотні будинки над водою, збоку старовинний будинок. Об’єктив захопив частину бетонних перил мосту. Десь між будинками проглядає зелень, але така перевага холодних тонів вказує більше на ранню весну. Не хочеться навіть уявляти собі людей, які мешкають у тих білих вежах, і вулиці, либонь, імені якогось генерала чи Строїтєлєй. Це той випадок, коли слова можуть усе зіпсувати. Розмови людей, назви вулиць і сама назва міста. Добре тому, хто не розуміє цієї мови, хто чужинець, десь з Данії чи Гонолулу. Немає нічого облуднішого, ніж слова, реалій для яких уже давно не існує.
Я ж пишу про час, коли їх ще не було, і цих будинків також. Але фото все одно накладається на свідомість тонкою прозорою плівкою, що відсвічує блакитним і білим.
08.10.2009
Історія продовжує залишатись місцем бійки, де розмахують політичними прапорами різних країн і навіть партій. Але можна поставити питання по-іншому: чи має право окрема людина на власну думку щодо тих чи інших подій? Особливо, письменник. Навряд чи його думка може похитнути мури офіційної історіографії чи історичної школи. Має він рацію чи не має, проте ксенофобія й політична неприязнь не повинні ніколи використовуватись його опонентами. І він так само не повинен їх використовувати.
11.10.2009
Тихе божевілля жовтневої грози. Жовте світло серед ночі не давало заснути. Подібне явище в минулому вважали б знаменням, карою за гріхи. Світ намагалися зрозуміти, а не змінити. Зміни потягнули за собою ще гірші катастрофи.
І ось що дивує. Потік псевдомістичних знань призвів до того, що люди перестали думати про кінець світу. Вони думають про злочинні наміри людини проти людини і про Землю як пропаще місце, де виживе сильніший, а не праведний.
- Предыдущая
- 47/55
- Следующая
