Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 46
- Предыдущая
- 46/55
- Следующая
01.09.2009
Не можна нав’язувати людині-письменнику позитив, апелюючи до його відповідальності за читачевий спокій. А як часто це роблять критики і самі читачі. Про мистецтво досягати катарсису ніхто не згадує. Той же «Гамлет» страшенно депресивний, однак ніхто цього не відчуває. Коли письменник створює повнокровний образ, не мають значення сюжет і фінал твору. Позитив чи негатив — це до Дейла Карнегі, який навчив усіх посміхатися. Мені розповідали про одного американця. «Як Ваша дочка?» — питають його. А він шкіриться: «Померла!». «Все гаразд», — ще одна коронна фраза з американських фільмів-жахів.
Не люблю, коли коментують мої тексти з точки зору позитиву чи негативу. У людині є внутрішнє світло, яке повинне проступати в темряві. Це знак її свободи й незалежності.
02.09.2009
Ми переходимо через реальні мости, не розуміючи символіки цього дійства. У пори року, у пори життя. Перехід через міст завжди хвилює, його відсутність викликає розпач. Я мало над цим думала, але вчора чомусь згадала малюнок — проект моста через Берінгову протоку. Цього моста не існує, але його зображення таке реальне. Не існує більше дерев’яного моста в Урожі, але я продовжую ним ходити. І, само собою, виникають асоціації з Кенігсбергом, мостами, які були колись і є тепер. Вони так само дуже реальні. «Якби Г. знав, що в XX сторіччі не існуватиме моста, по якому він їде зараз, він думав би зараз про цей міст, присвятив би йому щонайпильнішу увагу, замість того, щоб думати про речі, які існуватимуть завжди, наприклад масове цвітіння бузини, вкритої шпанськими мушками». Цієї фрази нема в романі. Вона щойно себе створила. А мені час йти.
04.09.2009
Ось і дощі прийшли до нас. Я вчора увечері думала про те, кто кого створює: я своїх персонажів, чи вони мене. Нічого дивного, що вони вже ходять по світі й часом я їх зустрічаю, хоча не завжди вони мене впізнають. А коли пізнають ближче, нічого доброго з того не виходить. Себе мені чомусь більше шкода, ніж їх. Бо я одна, а їх багато. І час втікає, хоч порозбивай усі годинники на світі.
05.09.2009
Так рідко з’являюсь на люди, що на світському прийомі не впізнавала людей, що зі мною віталися. Ніби й своя, та не зовсім. Усі поважні, статечні, підлаштовувалися під інтер’єр і солідність заходу. Нудно було. Як ото Герману. Бракувало лише божевільного, що порушує спокій півоній у вазі. Такі асоціації виникли у мене аж вранці. Відчуття того, що у мене вкрали час, який я могла використати по-іншому, окрім усього.
Вираз обличчя давнього товариша, в якого кілька місяців тому раптово помер брат, був спокійний, але я відчувала, наскільки він глибоко переживає цю втрату. Не було потреби висловлювати своє співчуття — він бачив його. Кожна мить життя прозорою плівкою нашаровується на те, що я пишу, і розчиняється в ньому.
06.09.2009
Пізно увечері, коли вже не було ні на що сили, я розгорнула зошит і увійшла в чужий сон так легко й невимушено, наче у теплу воду ріки. Я почала спостерігати за кінцем світу, в якому падали зорі й розколювалось небо Канта. Це було справді дивовижно, і згодом я наважилась залізти в кишеню до Г. і вийняти у нього вату з вух, про яку він забув. Мені байдуже, чи комусь цікаво читати рефлексії відставного прусського офіцера й новоспеченого прусського поміщика, який уже не той і ще не інший. Прилучення до таїнства творення словами посилає всіх до дідька, як критиків, так і читачів, так і решту світу, в тому числі й жителів Калінінграда, які будуть тикати мене носом у текст і казати: «Що ж це ти написала, усе було не так!». Я, можливо, подумаю про це згодом. А може, й ні.
Єдина свобода на цьому світі — це свобода творця. Але творців катастрофічно бракує. Дехто навіть не здогадується про силу, котра дрімає в ньому, пробиваючись крізь сон життя.
07.09.2009
Осінь прийшла, ще каламутна й сіра, невистояна. Цього разу в моєму романі пори року десь на задвірках, бо війна не дозволяє спостерігати за перемінами неба й землі. Тільки квіти, принесені в дім, чи зламана гілка нагадуватимуть, що усе йде, як було задумано.
З мене поганий збирач інформації: тримаю усе в голові. Зрештою, мій роман не має жодного стосунку до політичної історії. Просто я опинилась в певних історичних епохах, замість того, щоб займатись історичним туризмом. Я всюди почуватимусь комфортно, чи в Кенігсберзі, чи Калінінграді, чи у якомусь вигаданому світі, полишена сама на себе, із загостреним відчуттям небезпеки. Тільки б не тут.
11.09.2009
Роман Канта із зоряним небом почався ще в дитинстві, коли мати вперше звернула його увагу на зорі. Дитячі враження — це та матерія, з якої кожен будує собі Всесвіт. Любов до зоряного неба допомогла Кантові вибудувати не лише власну космогонію, а й систему пізнання світу. Дійсно, per aspera ad astra. Цілих 60 років. Нікому не відомий, бідний, тридцятилітній Кант після кількарічного перебування в пустелі, тобто в провінції домашнім учителем, повертається до Кенігсберга, до Альбертини, і перші його роботи проходять під знаком Ньютона. Закон гравітації замість Бога. І жодного тобі страху, коли він не знаходить Бога в глибинах Всесвіту. Бо все ж таки Бог десь існує. І він знаходить його врештірешт у моральному інстинкті.
13.09.2009
Учора на презентації мене вразило зауваження про те, який важливий простір між словами в моїх текстах. Справді, слова можна полічити, замінити іншими словами, підробити, але простір між ними — це моя особиста творча свобода, куди я пускаю далеко не кожного. Магію слів можна відчути або не відчути. Ця речовина летка, і концентрація її мусить бути високою, аби щось дійсно змінити. Я дуже рідко читаю щось уголос, тому що боюсь завести слухачів туди, звідки вони можуть не повернутись.
15.09.2009
У підземеллях замку Гербуртів, де я була вчора, знаходяться залізні двері, вхід до іншого світу. Як у моєму романі — двері в брудному підвалі, через який потрапляєш у весну. Тривіальний світ XIX століття, розквіт фантазій Гофмана і Де Ліль Адана, й фантастичний світ середини XX століття, коли війна безжально здирає всю позолоту із випещеної моралі. А у XXI столітті розкриття таємниці — вгамування людської жадоби наживи чи марнославства. Коли за залізними дверима скарб, а не визволення.
16.09.2009
Дедалі глибше занурюючись в осінній туман, згадуватиму чужі літо й весну. Вічні мої мандри по інших життях — куди від них дітися. Ніде не зупинятися, завжди поспішати, розуміючи, що і це не твоє призначення.
21.09.2009
Коли пишеш велику річ, вона наповнює твої дні думками про себе, а ночі — снами. Ти думаєш про неї з теплом наче про близьку істоту, і тоді твоє життя набуває сенсу. Люди, які цього не пережили, не розуміють тебе, твоєї внутрішньої гармонії, спокою, врешті, твого пильного інтересу до певних явищ. У якийсь момент я відчула, що потрібно щось змінити. Мені стало нестерпно в підвалі, схожому на склеп, під зруйнованим будинком, і вихід з нього мені захотілось зробити святковим, наче вихід Попелюшки з будинку батька. Уява і свобода — це два крила, на яких Іммануїл Кант здійнявся над заскорузлим мисленням своєї епохи, і він у моїй книзі стає тим ангелом-охоронцем, що допомагає звичайним людям вистояти.
Через мій пильний інтерес до Канта чимало хто думає, що я пишу роман про нього. Книг про Канта написано безліч, але хто напише про бідного Йорика?…
22.09.2009
Рядки, що їх я пишу від руки в зошиті, нагадують ланцюжок пташиних слідів. Коли дійде до передруку, як я лаятиму поганий папір, бліде чорнило і власний почерк. Але цей сповільнений набір спонукає мене до думки, і текст починає змінюватись. Так би мовити, вторинна магія. Я могла би написати роман за три місяці, але то був би провал. Мені треба потримати в руках кожне слово. Як і кожна людина, я піддаюся спокусі, але тільки не тоді, коли йдеться про моїх персонажів. Вони для мене живі люди.
- Предыдущая
- 46/55
- Следующая
