Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 28

• Предыдущая
• 28/55
• Следующая

Як не дивно, але нагла смерть ординарця Ганса дещо вгамувала неспокій Германа, бо він зрозумів, що це колишнє життя вирішило розлучитися з ним на шпитальному цвинтарі, й про нього краще забути. Він більше не супроводив Богуша, а виїжджав щоранку верхи, спостерігаючи, як формуються головки капусти, міняє колір колосся й квітне картопля білими та синіми квітками. Іноді заходив дивитися, як доять корів, проціджують молоко, як збивають масло. Часом йому щастило порозмовляти з кимось із орендарів про військо, про те, скільки разів йому доводилось бачити короля. Завжди спокійний на виду Герман тягнувся до тих, кого знав ще з дитинства, і кивав, коли господиня згадувала його матір, коли та була ще дівчам.

Часом, оцінюючи свою поведінку, був навіть потішений. Як-не-як, але ті прості люди не сприймали його як зайду. Тут була могила його матері. У кишені носив тепер цукерки для дітлахів. І якщо їхні з Богушем дороги перетинались, Герман трохи ніяковів, почуваючи себе узурпатором і побоюючись, щоб управитель не запідозрив його в нещирості.

Герман довгий час пробув серед чоловіків і звик до їхнього товариства, натомість Богуш жив під перехресним вогнем двох старших дратівливих жінок, і коли Бог звільнив його від однієї, вже не бажав собі свободи. Грубі забави тутешніх поміщиків — карти й полювання — не вельми приваблювали управителя. Герман потай сподівався, що довгі зимові вечори змусять Богуша шукати його товариства і їхні стосунки зможуть стати більш щирими.

Пори року для Германа раніше асоціювалися зі зміною літнього мундира на зимовий, а тепер їх стало аж чотири: оранка, сівба, косовиця, жнива.

Він тепер багато читав вечорами, доки очі не стомлювались. Книги з ботаніки, зоології, географії, а після них Шекспір — усього кілька сторінок. Близько до півночі Герман зачиняв вікно, щоб не чути кумкання жаб, і засинав, щоб стати іншою людиною в зруйнованому війною місті.

Сон Германа

Складалось враження, що вибухом розкидало якийсь велетенський механізм, і тепер ці люди намагаються позбирати те, що залишилось, і задля цього не покинули зруйнованого міста. Шансів знайти усі деталі було небагато, адже вогонь міг знищити дерев’яні частини. Відновити їх можна, якщо є креслення. Навряд чи хтось з тих людей тримав у руках рубанок чи пилку. Навіть якщо знайдуться всі металеві частини, в що важко повірити, бо у тому пекельному вогні плавився й метал, їм потрібен буде столяр. У садибі був один, Йоханнес, але його ще треба сюди привести. Йоханнес би впорався. Він умів робити з дерева маленькі моделі млинів і птахів, що махали на вітрі крилами.

Утім, Герман не був певен, що в реальності, куди він потрапив, існує маєток і він господар в ньому. Він згадав про них щойно, замислившись над долею Машини. Що ж інше могли означати ці гайки, пружини, бляшки та коліщата?

Герман розумів, що навряд чи отримає відповідь на таке важливе питання. Люди тут не розмовляли між собою. Здавалось, що вони втратили майже всю пам’ять, після того, як Літаючі Машини Для Вбивства зруйнували справу їхнього життя. І тепер намагаються зібрати її з уламків, щоб заново завести механізм цього світу. Наче годинник.

Ні, то не міг бути годинник. Коли гине місто, чи варто думати про годинник, якщо вежа, призначена для нього, зруйнована вщент?

Можливо, то був дивовижний механізм, щось на зразок перпетуум мобіле, здатний воскресити суспільний організм Кенігсберга, покараного так несправедливо, бо торговці, рибалки, професори, веселі студенти, поважні матрони й гарненькі панянки, актори й жебраки направду не мають жодного стосунку до цього гнізда прусських орлів і не заслуговують бути спаленими живцем чи загинути під обваленими стінами своїх будинків.

Місто поволі западало в тишу, яку створювали мовчання людей і сніг, що все падав і падав. У небі вже три дні не з’являлися Літаючі Машини Для Вбивства, і згарища поволі вдягались у білі савани. Війна наближалась до кінця. Мала настати розв’язка, і Герман мусив її дочекатись. Він підозрював, що встиг уже стати добровільним заручником цього товариства мовчальників і не зможе піти звідси. Коли не знаєш, звідки ти прийшов, тобі нема куди повертатись. Його непокоїло, що більшість людей кашляло, мало обморожені руки й ноги, і їжі майже не залишилось. Напевно, по той бік ріки залишився якийсь провіант, і можна було б піти туди вночі. Герман упіймав себе на тому, що міркує надто прагматично як на колишнього офіцера Його Величності, й відігнав думку як набридливу муху. Війна вивільнює в людині цілком несподівані якості, які за мирного часу надійно сховані. Те, чого нема, звісно, не з’являється. Наприклад, злість. У Германа не було ненависті до тих, хто перетворив місто на руїни. Почасти тому, що батько в нього також був офіцером, і від нього передалася розсудливість і розуміння того, що війна це гра, якій злість чи гнів лише шкодять. Офіцер мусить бути шляхетним, яку перемозі, так і в поразці.

Якось на ранок знялася хуртовина і вони залишилися в підземеллі. Після сніданку, що складався з рідкої юшки-бовтанки, усі знову полягали, прислухаючись до завивання вітру, економили сили. Чи навіть намагались відновити їх у снах. Але кепські сни на голодний шлунок і в холоді. Сни тепер лише звільнювали притлумлені бажання, і тоді чулися стогін, скрик, і навіть схлипування. Це могло свідчити, що одержимість проникла в свідомість цих людей не настільки глибоко, раз душевна слабкість може зраджувати в стані глибокого сну. Герман подумав, що у нього є нагода дещо дізнатись, і він, напруживши слух, ловив окремі слова «ретроспекція», «детермінізм», «дискретність». Тарабарська мова вчених, але ж існують словники, і якщо він запам’ятає ці слова, то зможе довідатись, що вони означають. Утім, було одне слово, яке він зрозумів одразу і яке викликало в нього жваву емоційну реакцію. Вовк.

Сірі плями на білому снігу, сталеві зуби, зграя.

Так, зграя, до якої пристав і він, Герман, пішовши на запах життя, на свій страх і ризик у цій дикій пустелі, що колись була славним багатолюдним містом. І його прийняли, бо потребували його м’язів і мовчазного прийняття того, що тут відбувалось.

Поступово Герман почав дрімати, повторюючи слова, що їх запам’ятав, і з короткого плиткого сну його вирвав запах — запах поту людини, чиє тіло ослаблене. Він розплющив очі й побачив перед собою тінь, яка затуляла тьмяне світло лампи. Чоловік, що стояв перед ним, повільно звільняв своє обличчя від вовняних шарфів та хусток, наче розмотував кокон, й очі його були напівприкриті повіками. Відвівши погляд убік, Герман зауважив, що інші люди лежать нерухомо, і тільки в невеликому багатті, що майже не давало тепла, потріскують дрова. З поведінки чоловіка, чиє нерівне дихання свідчило про задавнену легеневу хворобу, Герман зрозумів, що той прийшов, аби щось йому повідомити. Не на словах, очевидно, що члени цього товариства прийняли обітницю мовчання. Він широко розплющив очі, щоб не пропустити ні найменшого знаку, аж у скронях заламало від напруження. І коли чоловік нарешті позбувся всіх шарфів, він упізнав у схудлому, аж чорному лиці, свого ординарця Ганса, єдину людину, що була йому по-справжньому віддана.

Герман намагався вимовити його ім’я, але Ганс заперечно похитав головою, відступив крок назад, відвернувся й почовгав через підземелля до чорного отвору, звідки тхнуло затхлістю. Тепер, навіть якби Герман захотів крикнути, то вже не зміг би, бо горло йому щось стиснуло, а серце рвонулось з грудей і впало.

Упало.

«Він мертвий, — промайнуло в голові Германа. — Ганс мертвий, і мені не можна з ним йти.»

…Наступного дня, коли вони вийшли зі свого сховку, все було засипане снігом. Зрівняло навіть ями, а найвищі руїни вкривала товста шапка снігу. Всі вогні погасли. Небо було сіре, низьке й безмовне. Чорніла лише незамерзла вода Прегеля, а міст обривався за кілька кроків від берега.

• Предыдущая
• 28/55
• Следующая