Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 27

• Предыдущая
• 27/55
• Следующая

Юлія якось забула про мертвих. Що й казати, вона вже звикла до них в Кенігсберзі, і кожен постріл, який вона чула в підвалі свого будинку, додавав до міста мертвих ще одного мешканця.

Вона все зробила як слід. І може пишатись собою. Навіть зекономила кілька сухарів й цілу жменю солодких крихт від них. Юлія з’їла все до решти, запила водою і вирушила в напрямку, який вказували їй хмарини. Під ногами в неї була дорога, якою возили мертвих. Іншої не було. Юлія зітхнула й сказала:

— Візьми мене за руку, Паулю!

Сон Юлії

Гості на тітчині уродини почали з'їжджатися після полудня, і Юлія могла спостерігати за цим дійством із вікна своєї кімнати. Вона дивилась, як пані та панни виходять з карет й квапливо зникають у кімнатах, призначених для дам, щоб привести себе до ладу й освіжитися після подорожі. Панянки, що їх бачила дівчинка, були старші від неї років на два, і вона могла б з ними заприязнитись за інших обставин. Внизу чувся брязкіт скла й порцеляни, а музиканти в саду налаштовували інструменти.

Сьогодні Юлія не могла потрапити в сад, доведеться сидіти увесь день і вечір в своїй кімнаті. Серце солодко завмирає від запахів парфумів, млосних і терпкуватих, які розносили по будинку протяги. Сонце пустує між листям, розриваючи тінь на клапті. Від важких штор тхне вчорашнім днем. Сукня в Юлії теж учорашня: бузково-сіра, перешита з материної, але фартушок вона зняла, бо не буде сьогодні нічого робити. Нічогісінько. Бо сьогодні свято.

Вона подарувала тітці букет квітів: по квітці кожного виду, що цвіли на той час у саду. Тітка дуже втішилась і подарувала їй у відповідь браслет з білого бурштину. Мама подарувала тітці замшеві рукавички для їзди верхи, а тато обіцяв приїхати надвечір. За сніданком обидві сестри жартували й сміялися наче дівчатка. Але коли лакей зібрав посуд зі столу, здавалось, змінилося саме повітря. Почався рух, до невеликої їдальні увірвалися звуки меблів, що пересовували, уривчасті голоси прислуги, а потім вступив гучний голос дядька, що заходив у дім. І Юлія просковзнула через терасу в сад, на своє улюблене місце, на лаву від кущем жимолості. Там було ще досить вогко й холодно. Поступово дівчинці передався трепет листя, з якого скапувала роса, і вона почала тремтіти. Стиснувши кулачки, щоб вгамувати незрозуміле хвилювання, вона почала пригадувати, сама не знаючи, що ж таке намагається достукатись до неї.

Так, минулого року, саме в цей час чи трохи раніше, вона стояла в саду й дивилась на квітучу жимолость, осяяну сонцем. А потім враз відчула, що її кличе тато. Щось заважає їй відізватися, Юлія відступає все далі й далі, в густішу тінь. Голос стає все більш чужим і роздратованим, й вона розуміє, що тато не міг так її кликати. Потім голос віддаляється, сад стає меншим, вона росте…

Увечері в саду буде феєрверк. Минулого разу Юлія мала вітрянку й була в місті. Вона зможе вийти в сад через кухню, бо на той час всі про неї забудуть. Слуги теж підуть дивитися на феєрверк.

Юлію поки що ховають від гостей, а через рік-два її виштовхають у вітальню і тоді кожен зможе дивитись на неї, оцінювати її вроду і статок батьків. І вона має почувати себе від цього щасливою. Передчуття змін живе у дівчинці, й часом їй сниться прикрий сон. Ніби вона в буденній сукенці, отакій як зараз, відчиняє якісь двері й бачить за ними десятки людей — пишно вбраних дам і кавалерів, величезну кришталеву люстру посеред зали. І тут двері зачиняються за нею, вона чує, як ключ повертається в замку. Її охоплює сором, несправедливість того, що вчинили з нею. Вона бачить, що ноги в неї босі, а сукня подерта.

Юлія не може нікому розповісти свій сон. У неї нема ні сестри, ні товаришок. І через це сон продовжує снитися. Якби в неї був би хоча б хтось, який би порадив, як повестися в цьому сні… Наче принцеса в замурованій вежі Юлія сидить у своїй кімнаті. Вона могла б просидіти отак цілий день, але з власної волі. Так вона робила в себе вдома, коли була напружена атмосфера, бо батькові не щастило на Біржі. Уява вимальовує жалюгідний вигляд вчительки, розгубленість, а потім скам’янілість. Може, колись їй доведеться піти гувернанткою чи вчителькою. А вона так мало знає. Не треба витріщатися на карети у дворі, то правда, але гамір долинає навіть через зачинене вікно, а в коридорі шурхіт, тупіт, сміх. Про неї забули, добре, що не замкнули двері на ключ. Мама не дозволяє виходити до гостей.

— Потерпи трохи! — каже вона й зітхає, і в очах з’являються одночасно сум і гордість.

Музика. Полька, мазурка. Юлія танцює в сутінках, крутиться все швидше й швидше, вдаючи з себе то даму, то кавалера. Збудження проникає в кімнату крізь усі шпаринки, аж іскрить в очах Вона відчиняє вікно, але свіжості мало.

Дівчинка танцює, заплющивши очі. На подвір’ї з’являється слуга Веллерів, Петер, який ще зовсім недавно возив Юльхен на плечах. Бідний старий Петер найняв візника із самого Кеніга, а від брами йшов пішки. Лице його спітніле й червоне, одежа в пилюці. Він підходить до дворецького, який стоїть на сходах. Але вже перед словами, що вимовить Петер, дворецький розуміє, що той приніс важливу звістку, яка зовсім не пасує до цього бучного родинного свята.

У Кенігсберзі в невеликому будинку, у кабінеті, за столом сидить мертвий чоловік. У нього трапився серцевий напад.

Юлія кружляє, підспівуючи, по кімнаті. Вона схожа на сірого нічного метелика. Кавалер, дама, кавалер… Незграбні худенькі руки підлітка зачіпають комод: біль змушує Юлію отямитися. Вона падає на килим і знесилено завмирає, прислухаючись, як гупає кров у скронях. Кров її матері й батька.

У кабінеті її батька на столі недопитий келих з вином.

ГЕРМАН:

У своїй нездатності прилучитися до стану землевласників Герман міг звинувачувати лише себе, бо так, зрештою, й завжди виходило. Та насправді жодної вини за ним не було: господарями не стають за день, місяць чи навіть рік. Ці всі такі потрібні коло землі знання здебільшого передаються від батька до сина, і жодні книжки неспроможні пробудити в чоловікові інстинкт хлібороба. Якби хтось пояснив Герману, в чому річ, він би, безперечно, виявив терпіння та розважливість. І можливо, йому не снилися б оті понурі сни про зруйноване місто — не то Карфаген, не то Кенігсберг. Але пан Богуш внаслідок душевної сліпоти, а чи через те, що Герман провів у маєтку дитячі літа й мусив отримати бодай якийсь досвід, лише закочував очі, помітивши за новоспеченим поміщиком помилкове судження, і скупився на поради. У монотонному сільському побуті Богушеві найбільше бракувало інтелектуальних бесід. Математичний розум давав змогу панові управителю аналізувати ту чи іншу ситуацію й приймати на її основі вірне рішення. Проте він так само дуже уважно прислухався до селян, бо вони знали цю землю. Вони не розкладали ґрунти на хімічні елементи, не мали уявлення, що таке азот, калій чи магній, а просто розтерши пальцями грудку землі, могли сказати, чого вона потребує, чого в ній мало, а чого забагато. Не всі, далеко не всі. Наприклад, коли з якогось лану зникали змії, вони не раділи, а журились, бо це означало, що з тієї землі не буде користі. Але чому — не могли пояснити. Або, що теж видавалось дуже дивним з огляду на технічний прогрес, вважали, ніби плугом орати недобре. І хоча Богуш був чоловіком надзвичайно освіченим, він остерігався всіляких технічних нововведень у маєтку. Молоді поміщики гадали, що це старечий консерватизм і часом дозволяли собі покепкувати над дивакуватим поляком.

Звичайно, Герман губився і малів перед цим чоловіком, який, щоправда, теж не був на своєму місці, але чесно заробляв хліб. Він не міг стати для Богуша рівнею і в інших розмовах: ніяковів через свою невченість. Була в Богуша і таємниця. Він плекав надії повернутись колись на Батьківщину, хоча й відчував страх перед нею. І не міг розповісти комусь про свої вагання, адже серед його приятелів не було жодного поляка.

• Предыдущая
• 27/55
• Следующая