Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 52
- Предыдущая
- 52/70
- Следующая
Ремарк належав до авторів, яких його покоління читало найбільше. Усі його друзі читали Ремарка, Джека Лондона і Драйзера. На Ремаркових «Трьох товаришів» записувалися в чергу по бібліотеках. Вони з мамою мусили тягнути жереб, хто читатиме перший.
До чого я про все це тут кажу?
Мій батько був першою на світі людиною, яка показала мені дерево ґінкґо. Це стало для мене потрясінням — уявити собі, що воно може пам’ятати динозаврів і що воно китайське. Але передусім це слово, слово як таке — ґінкґо! Крім того, він показав мені катальпу і розповів, що вона з Мексики. У нашому місті катальпи ростуть у кількох місцях, просто так, на вулиці. Дерева були його справою, він жив деревами, точніше, дуже багатьма деревами, сукупністю дерев, лісом. Наприкінці літа починалася пора гербаріїв. Насправді ми повинні були збирати листки протягом усього літа — з тим, щоб на вересень вони виглядали достатньо засушеними. Це було літнє завдання з ботаніки. Проте, як усі нормальні школярі, я відкладав цю справу до останніх днів серпня. Батько повертався з чергового службового виїзду лісовими господарствами і витрушував переді мною на стіл повну торбу всілякої духмяної зелені. Це було наче злий ботанічний жарт: засипати мене з головою цими незліченними листками, з якими я вже так чи інакше не встигав собі порадити. І все ж завдяки йому я принаймні радив собі з розпізнаванням — осика, граб, крушина.
Навіть у снах він бачив себе моїм провідником у світі дерев. Одного разу ми ледь не поздихали від ржачки: йому приснилося, що ми ходимо якимось лісопарком і він, вказуючи на черговий екземпляр, повідомляє мені, що то дуб канцелярський. Уві сні це не було жартом. Уві сні він часто забирав мене з собою на всілякі природознавчі прогулянки. Якось йому снилося, що ми удвох виходимо на залиту сяйвом галявину і там пасеться абсолютно дивне створіння — з цілком гіллястими оленячими рогами, але завбільшки з кімнатного песика. «Якийсь недороблений олень», — каже він до мене уві сні.
Другою його справою було розповідати історії. У цьому сенсі він став для мене з моїх дитячих років посланцем самого що не є Навколишнього Світу — в тих історіях зосереджувалося все, що я хотів знати про людей, тварин і рослини. Його життя було сповнене пригод, особливо замолоду, коли він їздив лісами на коні і наповал відстрілював з карабіна браконьєрів — так мені принаймні все це уявлялося. З роками наші ролі майже цілком помінялися місцями: в його житті відбувалося все менше подій, аж поки не перестало відбуватися взагалі будь-що. У моєму їх відбувалося все більше, і тепер оповідачем випадало бути мені. Себто посланцем навколишнього світу, дедалі більшого, дедалі більш зовнішнього, все частіше бував я. Того разу в лікарні я намагався описувати Вальдберту, розташування кімнат, балконів, оглядової вежі, характер містечка, мої спроби домовлятися з місцевими мешканцями шкільною німецькою, береги озера, нерухомих лебедів на воді, перспективу протилежного берега, таємничу смерть Людвиґа Другого і, звичайно, парк, у якому начебто переважала альпійська сосна. Я кажу начебто, бо насправді я зовсім не був упевнений, що ті сосни справді альпійські, але я вдавав, ніби переконаний, що там росли саме вони. Він уточнював: pinus halepensis, сосна альпійська, в нас іноді кажуть жереп. Безумовно, він згадав би будь-яку з латинських, а потім і місцевих назв — проблема полягала не в ньому, а в мені: я не надто запам’ятовував усю ту рослинність, я ж не збирався писати звіту чи готувати наукову доповідь на тему «Реґіональні особливості перехідної флори у передальпійських умовах Верхньої Баварії», мені вистачало, що вона, рослинність, вічнозелена. Одна з фоток була зроблена з порослого вічнозеленою дрібнолистяною масою паркового муру і він відразу сказав ну, звичайно — hedera helix. Мені залишалося відіграватися на історії культури. Я багато розповідав йому про привидів — начебто на віллі та в околицях їх водилося відразу декілька, з різних епох та ареалів. Дехто з нас вигадував на них усілякі пастки, комбінуючи системи взаємно відображуваних малих люстерок, найтоншими нитками сполучених із вирізаними з білого паперу зіркоподібними символами. Йшлося про те, аби на ранок застати сліди їхніх нічних пересувань з поверха на поверх, з підвалів у вежу й назад. Батько розвінчував мої розповіді, вказуючи на мою ж необізнаність: привиди не дуже терплять близькість один одного, привиди жахливо еґоцентричні, відразу кілька привидів на одній віллі — це нечувана рідкість на межі абсурду. Я виправлявся й казав, що так, що дійсно, що я жодного разу жодного з них так і не побачив, от хіба що увесь той нічний гармидер навколо пральних машин у підвалі, який раз на три тижні зчиняла Брудна Прачка. Крім того, я намагався розповідати йому про Венецію, але в мене це погано виходило — за великим рахунком він і без мене знав, що то місто на воді. Проте справжніх своїх історій я не зміг би розповісти навіть йому. Зараз уже так, а тоді ні.
Дещо я йому все-таки розповідав.
Якось улітку 93-го ми з Індриком пустилися в кількаденну подорож до Чернігова з незнайомим шофером Николою. Йшлося про те, аби перевезти цілу купу речей, передусім якісь меблеві залишки, від батьків Ніни у наше нове порожнє помешкання на Об’їздній. То була суто приватна домовленість — Никола працював у вантажній автоколоні, цього разу він відвозив до Чернігова шість контейнерів з фарбою, назад мав повертатися порожняком, тож я домовився, що ми напакуємо ті його контейнери нашими столами, шафами і стільцями. Я платив за все, на мене саме впала товста пачка інфляційних купоно-карбованців, з яких кожна тисяча щохвилини тратила на вазі, їх слід було чимшвидше позбуватися, тож варіант із винайнятим до Чернігова й назад ЗИЛом видавався не таким уже й дурнуватим. Індрик і без того мусив колись потрапити до Чернігова, у нього там починалися власні проекти з театром, тому він зголосився скласти мені товариство. Це була справжня виправа на Схід — сповнена всілякими ще середньовічними небезпеками. Никола виявився лопухом, попри пару десятиліть, проведених за кермом на далеких перевезеннях, він поводився, ніби цілковитий чайник. Щойно ми від’їхали кілометрів на 30 від Франика, як з’ясувалося, що в його причепі не фуричать гальма. Він часто збивався з дороги, раз у раз вигадував якісь абсурдні причини для непередбачуваних зупинок, молов усякі несосвітенні географічні дурниці, загрозливо клював носом і блискавично засинав за кермом. Його вантажівка періодично глохла з невідомих для нього причин. На «рено» він казав ренаулт, а на «пежо» — пеуґеот. Крім того, він більше дбав не про те, як доїхати до кінцевої мети, а про те, як продати за валюту дві бочки краденої солярки комусь із принагідних іноземних дальнобійників. У Тернополі він примудрився звабити нею молодого грека, той заплатив йому 70 німецьких марок за першу 50-літрову бочку, Никола почувся щасливим, але ненадовго — за перебігом оборудки з греком, як виявилося, пильно стежили зі свого жигуля місцеві хлопці. Ідіот Никола влаштував акт купівлі-продажу на самій що не є видноті — серед білого дня на автостанції. Щойно грек від’їхав, щойно ідіот почав утретє перелічувати і роздивлятися на світло свої різнокольорові німецькі Geldscheine, як до нього підійшли двоє і повідомили, що то їхня територія. Вони мотивували свою вимогу поділитися цілком просто і зрозуміло: це тернопільський рекет, збираємо на чай для зони. Після чого відібрали в Николи 30 марок, сіли назад у свій жигуль і поїхали геть, усі в чорних окулярах і китайських штанах. Ми з Індриком увесь той епізод просиділи в кабіні. Я запитав у Николи, чого ми тепер чекаємо. Він відповів, що вони зараз повернуться, бо винні йому 5 марок — у них не виявилося здачі. Ми з Індриком нервово розреготалися. Найдивніше, що через годину ті хлопці справді повернулися і справді віддали йому 5 марок — люди слова, нічого не скажеш. Протягом кількох подальших годин їзди Никола запекло сперечався вголос із самим собою — 45 дойчмарок за 50 літрів соляри — нормально це чи мало? Другу бочку він збагрив англійцеві вже на зворотному шляху, десь за Житомиром. Цього разу Никола був обережний і хитрий, задля безпечного перебігу справи він, як завжди, мовою жестів, зажадав від свого іноземного клієнта з’їхати з шосе на польову дорогу і допер нас, а заодно й довготелесого зарізяку-англійця з правобічним кермом, аж під якийсь, зовні цілком партизанський, ліс. Англієць купив солярку за 50 доларів, Никола міг бути задоволеним, але не подавав вигляду, стріляний горобець. Усього ми проїхали понад тисячу кілометрів і провели в його кабіні півсотні годин. Я вже казав про те, що він невиправдано часто зупинявся і кудись зникав, лишаючи нас подивитися за машиною. Під Києвом він ледь не купив у постового гаїшника новенького з голочки калаша, щойно з Придністров’я, засічки на прикладі свідчили, що гаїшник таки встиг трохи відвести душу на йобаних молдаванах. Николі він казав купи, слиш, дорого не візьму, це тобі нєобходімєйша вещ, ти ж постоянно в дорозі, мало лі шо. Тодішня країна і справді залишала враження чогось абсолютно невлаштованого, пущеного на самопас і тривожного. Назад ми поверталися верхньою дорогою, від Рівного взяли на південь, і десь в околицях Буська чи Олеська, коли Никола вкотре на пару годин заглох посеред безлюдного надвечірнього шосе, нас накрив ще один рекет. Ці були на дуже погаратаному форді, добряче вмазані і, на відміну від тої шпани з Тернополя, російськомовні. Одному з них ішлося виключно про спілкування, ми з ним присіли навпочіпки над кюветом і викурили по кілька сигарет, я назвався Іваном. Я завжди так роблю, коли новий товариш мені не дуже подобається. Він запитав мене ти чьо, Ваня, бізнесмен? Другий усе пхав носа до контейнерів, тобто хотів, щоб йому показали, чи справді вони порожні. Цікаво, що б нам було, якби він домігся свого і Никола мусив би їх повідкривати? Як зреаґували б вони на ті столи і стільці з Чернігова? Никола спазматично відсмоктував бензин — ротом через шланґ, це їх сильно веселило. А Індрик їм уперто не подобався: підозрілий тип, не хоче базару, дується. Діло пахло гівном і кров’ю, нас урятувало тільки те, що вони все-таки були п’яні, неуважні і взагалі-то їхали в Буськ на танці. Вони дали нам годину, щоб звідти забратися, поки вони нам тих контейнерів не покурочили. Їхній форд ошаліло рвонув з місця і погнав уперед, відносячи їх подалі від нас. Никола на радощах завівся, але потім ще з дві години плювався бензином. Коли о другій ночі я переступив поріг дому, батько розкладав на кухні пасьянс. Не пригадую, чи я розповідав йому про все в деталях, чи тільки в загальних рисах, але пригадую, що ми довго сиділи над чаєм з горілкою.
- Предыдущая
- 52/70
- Следующая
