Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 51

• Предыдущая
• 51/70
• Следующая

Але то вже у січні?

Ну так. 21 січня увечері почалася моя навколосвітня подорож до Мюнхена через Київ. Бо якщо вона дійсно навколосвітня, то немає різниці, в якому напрямку вирушати — східному чи західному, правда ж? Надворі було мінус двадцять, на небі зоряно. Я вже не знав, добре це чи погано, тільки б коти на душі хоч трохи вгомонились. У купе київського потяга цікавська жіночка-щебетуха сім разів повторила о, цей добродій, з усього видно, далеко вибрався. Літак з Борисполя до Франкфурту стартував по-жорстокому рано, і Марта мусила від’їхати тією самою таксівкою, іншої просто ніде було взяти, тож я залишився сам на сам з промерзлим і півосвітленим летовищем, його котами, своїми валізами, злими ранковими прибиральницями, прикордонними і митними службами та ще одними котами, моїми власними. Дивно, але жодна з цих перешкод не спрацювала, і я чомусь потрапив на літак, причому на правильний. Нічого, що я так докладно?

Та ні — я все одно викреслюватиму зайве.

Але як ти зможеш відрізнити зайве від необхідного? Зрештою, це не мій клопіт, а твій. Так от. На борту я сидів поруч з ученим хлопчиною-казахом, економічним радником президента, щоправда, не знати чийого; він повертався до свого університету після вакацій, ми джаґнули по сто п’ятдесят аерофлотівського віскі, і його понесло ділитися зі мною німецьким досвідом: найсуперовіший супермаркет — Plus, найуніверсальніший універмаг — Woolworth, ні за що не купувати в потягах ні кави, ні сендвічів, а загалом жити можна, джинси він переважно купує в C & A. Тоді на видертому з блокнота папірці він записав мені стовпчиком PLUS WOOLWORTH сендвічі. Йому страшенно кортіло ще що-небудь згадати і він домігся для себе додаткового віскі, але після нього вже нічого не згадав. Капітан повідомив, що під нами Карпати, швидше за все так воно й було. Під нами були швидше за все Карпати, ми майже черконули засніженого Петроса черевом нашого ТУ. Потім була Чехія. Чорт забирай, ну чому завжди ця Чехія? Літак усе більше наповнювався втягненим і випущеним з легень сигаретним димом, його пасма видовжувалися, множилися і повисали у верхніх шарах атмосфери салону, ніби фіміам, віскі діяло, сонце пронизувало наскрізь, до кісток мозку, Суддя давав пограти, я летів правильним літаком у правильному напрямку, шансів, що він розіб’ється — у Борисполі вони виглядали майже стовідсотковими — сильно поменшало, коти попустились.

А потім ти зійшов у Франкфурті і…

…ведучи під лікоть економічного радника президента, дійшов до лінії паспортного контролю. Слухай, може тут і закінчимо? Тобто тут і зараз — посеред іншої планети, цього гігантоманського міжпланетного летовища, де я тиняюся поміж усіх незліченних принад і запахів, поміж вітрин, дзеркал, манекенів, ананасів, індусів? Я не знаю, куди подівся мій друг Фішбейн, він же мав зустріти мене і чого він досі не тут, і куди мені далі йти, але головне — я не знаю, навіщо всього так багато, цих автоматів з напоями, поп-корном і кондомами, цих автоматів з усім на світі, з сигаретами, цих телефонних автоматів, цих банкоматів, навіщо стільки написів, пісуарів, іноземців, дамської білизни? А може це така форма раю, куди мене свого часу знову запроторять, уже назавжди, і так я там блукатиму вічно у пошуках виходу і Фішбейна?..

Те, що ти трохи заголосно пропонуєш назвати десятиліттям романів, я назвав би якось інакше. Для мене це перш усього десятиліття мандрів або, романтичніше — десятиліття блукань. Якщо можеш, вислухай ні про що не запитуючи, добре?

Сьогодні мені здається, ніби увесь той час, усі 90-ті з додатком кількох перших років нового століття, я тільки й робив, що звідкись повертався і знову пакував речі в дорогу. Насправді це далеко не так, на дев’ять десятих я просидів цей час удома, нерухомо і зосереджено, як пересиджують по кухнях різкі арктичні похолодання чи вечірні вимкнення електроструму. Але ти так само, напевно, зауважив, що час у мандрах обов’язково видовжується. Тобто один день зі зміною ландшафтів триває, як правило, довше, ніж тижні домашньої монотонії. І я навіть не знаю, вважати це самообманом чи ні. Якщо нам узагалі дані якісь можливості опору — то це одна з них. Мандрувати.

Отже, протягом того десятиліття я мандрував — автобусами, потягами, автомобілями, і навіть кілька разів морськими й повітряними суднами. Автобусів і потягів було приблизно порівну, причому страшенно різних. Особливо різнилися потяги, настільки між собою цивілізаційно відмінні, що вже не сприймались як представники єдиного технічного підвиду. Вони рухались із абсолютно різними швидкостями крізь абсолютно різні місцевості та географічні зони. Деякі з них мали сріблястий колір і сигарообтічну форму, всередині пахли парфумами, шоколадом та дорогим тютюновим димом, при цьому розтинали простір безгучно і непомітно — для простору теж. Інші повзли з усією повільністю, на яку лише здатна винахідницька фантазія, то були вже навіть не потяги, а швидше музейні позаміські трамваї, склепані з дуже старого заліза, з них можна було безліч разів висісти і потім знову їх наздогнати, їх можна було перегнати. Я не знаю, котрі з них подобалися мені більше — кожен різновид мав суто свої переваги. Наприклад, у приміських незле гралося в карти з незнайомими лісорубами або грибниками, причому карти явно походили ще з тієї колоди, порнографічної мрії дитинства. Я кілька разів перетнув Апеніни, кілька разів Альпи, про Карпати з Татрами ти здогадуєшся сам. Я пожирав очима всі гірські краєвиди, які мені тільки давалися. Але на дев’ять десятих мої подорожі пролягали рівнинами. З жодним із пунктів остаточного призначення я не був пов’язаний напряму. Мої пересування складалися переважно з кількох етапів, дорогою я, ніби фрайгерр фон Гумбольдт, робив зупинки, вимушені й невимушені і, ніби барон Мюнхгаузен, ночував по ліжках знайомих знайомих моїх знаймих. Зрештою, чому доконечно по ліжках? Іноді йшлося лише про дах над головою. До Варшави я їздив через Львів, до Південної Німеччини через Прагу, до Відня через Краків, а до Берліну через Київ. Я їздив не тільки сам, але й з усілякими супутниками, друзями та подругами, які після того робилися настільки по-інтимному відданими, що могло здатися, наче в дорозі нас назавжди поєднали вчинені спільно гріхопадіння. Зрештою, так воно й було. Я їздив з Перфецьким, Індриком, Ірваном (їх часто плутають — і не тому, що вони схожі, а тому, що обидва на «І»), з Лідкою, Іркою, Яркою, Чайкою та Жаданом, з Міськом Барбарою, з усіма мертвими півнями, з кількома іншими Лідками, з Небораком, Ніною, Ліною, Аліною, Уляною, Ілоною, Ленкою, Оленкою, Оленою, з Монікою і Анджеєм, Тарасом і його дітьми, з Йосифом та його братанами.

У квітні 92-го я повернувся з Баварії, на довгі сезони в пеклі забезпечений чорним одягом і відчуттям nevermore. У мене з собою була майже дописана «Московіада», а всередині щеміло те, що невдовзі почало вилазити на світ закохано-наївним «Вступом до географії». Якщо хочеш, можеш вважати його передмовою — скажімо, до «Перверзії». Хоч ти все одно не читав ані першого, ні другого. Так от — я повернувся. І мене почало ламати від передозу батьківщиною — наприклад, нервувала відсутність сигаретних автоматів. Як можна жити в такій країні, де вночі не купиш кондома?

Найгірше склалося з батьком — його мусили прооперувати, звістка про це не встигла застати мене на віллі Вальдберта, тож це була домашня звістка номер один: я думала, він помре. Насправді йому залишалося ще рівно 5 років — тоді був так само кінець квітня, трохи зеленої трави на лікарняному подвір’ї, тепла пилюка в усьому, цвітіння дерев найніжніша пора. Я побіг до лікарні з не надто доречним і вельми водянистим мандариновим соком у слоїку, мені все ще ввижалися мільйони тон цитрусових і мультивітамінові цистерни благословенного Заходу — як таке можливо, щоб їх ніде не було? Що це за країна така, ця батьківщина? Лікарня являла собою далеко просунуту першу стадію розпаду. Ніхто вже не вимагав від гостей накидати на плечі білі халати, ніхто взагалі нічого не вимагав і нічого не пильнував і не знав, коридори повнилися протягами й пилюкою. Я переходив з однієї палати до іншої, поки не знайшов його, блідого і дуже схудлого. Я зміг побачити форму його вилиць, я ніколи не здогадувався, що вони в нього аж такі. Він напружився і спробував зажартувати: Ну, як там баварки — великі цицьки і майже без задниць? Якщо б він цього не зробив, я міг би враз захлипати. Хоч до сорока мені було ще загалом страх як далеко. Але цього разу всього випало просто забагато — розпачу, прощання, зустрічі, його і моєї безнадії. Найгірше, що мені жахливо хотілося негайно погодувати його з ложки. Господи, дай мені донести її — так я мав би молитися. Ми змушені були якось розвеселити один одного. Його ліжко стояло поруч із вікном, на підвіконнику лежав номер «Сучасності» — обкладинка з портретом вельми задоволеного собою пухкого добродія, президента нашої батьківщини. Це означало, що всередині мають бути «Рекреації». Ми потринділи про те і се, я показав йому кілька фоток з вілли, озера і Венеції, він для годиться уважно роздивився кожну з них. Потім ми помовчали і знову потринділи, по другому колу майже про те саме. Коли я підвівся, щоб іти, він кивнув на журнал і сказав подібне до Ремарка. З цього випливало, що він мене сильно похвалив.

• Предыдущая
• 51/70
• Следующая