Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 7

• Предыдущая
• 7/127
• Следующая

Спокійним рухом Риндін поклав руки на похилий пульт з рукоятками, пересувками й кнопками керування ракетою. Правою рукою він пересунув до себе центральний важіль. Вихідні отвори ракетних труб, дюзи, відповідно пересунулися вниз, скеровані тепер під невеликим кутом до поверхні води.

Потім Микола Петрович поглянув на кнопку, зв’язану з автоматичними механізмами, які подавали до вибухових камер ракети потрібні порції атоміту — потужної атомної вибухової речовини, складеної інститутом атомної енергії спеціально для космічних ракет.

Тепер залишалося тільки натиснути її, оцю червону кнопку з написом «вибух». Микола Петрович підвів від пульта своє зосереджене обличчя. Погляд його спинився на циферблатах, розміщених у простінку між круглими вікнами. Три маленьких циферблати вгорі, вище них — прямокутний екран перископів ракети, що давав навігаторові змогу, коли він схоче, бачити проти себе все, що відбувалося навколо ракети; один великий циферблат посередині і ще три маленькі нижче. Швидким поглядом Риндін перевірив положення стрілок. Все було гаразд. Годинник показував одинадцяту годину п’ятдесят дев’ять хвилин і сорок п’ять секунд.

Рука Миколи Петровича повільно лягла на кнопки. Різкий звук дзвоника в центральній каюті сповістив Сокола й Гуро про старт. Обличчя Риндіна закам’яніло, очі примружилися, губи стиснулись. З цього моменту від нього, від його пильності і самовладання залежала дальша доля ракетного корабля та його пасажирів, його рука, що лягла на пульт і лежала досі нерухомо, ледве помітно здригнулася…

І майже водночас здригнулися тисячі людей на берегах Іван-озера. Крізь біноклі люди побачили тоненькі цівки диму, що з’явилися з обох бокових металевих сигар корабля. Спершу це нагадувало звичайний димок, який виривається з вихлопної труби автомобіля чи мотоцикла. Але це тривало лише одну мить. Суцільні туманні стовпи прозорого диму вирвалися з кінців сигар, завихрюючи спокійну до того поверхню води. Міжпланетний корабель повільно рушив уперед. Тонкі троси натяглися, як струни, і тієї ж секунди порвалися, звившись угору, і впали у воду. Стовпи диму перетворилися на велетенські вихорі. Від них завирувала вода. І, набираючи дедалі більшої швидкості, ракетний корабель помчався поверхнею води на схід.

Лише тепер до людей на берегах озера долинули громохкі звуки вибухів. У цьому громі, що розлігся навколо, змішалися водно: гуркіт, гудіння, тріск. Потім немов знявся ураган і вдарив в обличчя людей. Люди насилу втримали перед собою біноклі; зірвані капелюхи летіли назад. А навкруги, здавалось, розривалося на шматки небо, розпадалася земля, вибухали її надра… Глибокі водяні яри з крутими стінами виростали слідом за ракетою, що мчала на схід.

Ще секунда, дві — і ракетний корабель легко відірвався від водяної поверхні і ковзнув у повітря, як робить це звичайний гідроплан. Стовпи диму перетворилися на повітряні рейки, що ними ракета мчала вище й вище, у безкрає небо, кудись за обрій. Це був чудесний стрибок у невідоме.

Довгі сліди туманного диму ще якийсь час стояли у блакитному повітрі, зникаючи за обрієм і повільно розпливаючись у просторі.

Ракета вже зникла за небокраєм. Але її швидкість перевищувала швидкість звуку, і вона, невидима, ще довго гримотіла вибухами.

Та от, нарешті, завмер відгомін останніх вибухів. І стихло все. Високі хвилі води докочувалися до берегів озера, — і стихали тут. А люди все ще вдивлялися в задимлений обрій, посилаючи востаннє привіт трьом відважним синам Батьківщини….

Права рука академіка Риндіна міцно стиснула ручку регулятора швидкості і пересунула її далі. Микола Петрович відчув, як поважчало його тіло, як втиснулося воно в м’які подушки. Немов важив він зараз не звичайні свої шістдесят п’ять кіло, а принаймні кіло із сто-півтораста. Важка, немов свинцева, рука майже безсило лежала на регуляторі. Напруживши всю свою волю, Микола Петрович опанував себе, його мускули набрякли, руку він прибрав геть: адже так можна було випадково натиснути на інші кнопки керування і згубити все: ракету, товаришів… В голові стояв дивний шум, кров поштовхами ударяла в скроні.

Перед очима пливли фіолетові кола, розходячись, як жмурки на воді.

— Наслідок бурхливого прискорення руху, — прошепотів Микола Петрович. — Нічого не зробиш, скоро вже кінець. Проте як там почувають себе вони?..

Лівою рукою він натиснув крайню кнопку. Засяяла жовта сигнальна лампочка. Микола Петрович голосно запитав:

— Як почуваєте себе?

— Все гаразд, Миколо Петровичу, — відразу ж почув він голос Гуро.

Гучнотелефонна установка, що з’єднувала навігаторську рубку й центральну каюту, працювала бездоганно.

— Лежіть, лежіть, — розпорядився Риндін. — Ще трохи треба потерпіти. Маємо вже швидкість шість тисяч метрів на секунду… ні, тепер уже більше, — додав він, знов поглянувши на вимірник швидкості. — Тепер уже майже сім тисяч метрів.

— Близько до космічної швидкості, — відгукнувся Вадим Сокіл. — То ж то я почуваю, що немов свинцевим зробився…

Замість відповіді, Микола Петрович посунув ще далі ручку правого регулятора. І знов його тіло втиснулося в подушки. Немов хтось велетенською рукою шарпнув ракетний корабель уперед. Стиснувши зуби і напружуючи волю, Риндін стежив за стрілкою покажчика швидкості. Тремтяча стрілка перескочила з сьомого поділу на восьмий. Ще один рух ручкою — автоматичний механізм подавав до камер вибухів дедалі, більші порції атоміту. Нові й нові вибухи штовхали ракету вперед, перемагаючи силу земного тяжіння. Швидкість зростала. І ось стрілка повільно доповзла до цифри «11 000» — і спинилася на ній. Ще один рвучкий поштовх — і рука академіка Риндіна швидким рухом повернула регулятор назад, до вихідного стану. Від цього тіло Риндіна поточилось вперед. М’які подушки його крісла немов відразу розширилися, перетворилися на тугі пружини. Ці пружини раптом відштовхнули Миколу Петровича вгору. Він ледве встиг схопитися обома руками за шкіряні петлі в передній стінці рубки. Але все його тіло, незважаючи на це, вилетіло, відштовхнуте подушками.

Риндін перевернувся в повітрі і завис у неприродній позі. Він тримався руками за петлі і дивився з подивом на свій пульт, що, здавалося, раптом опинився над ним.

— А здорово виходить! — вигукнув він нарешті.

Микола Петрович заздалегідь передбачав усі ці відчування: вони були пов’язані з утратою ваги. Цілком зрозуміло: адже низ у людини буває там, куди скерована вага. Якщо немає ваги — низ завжди буде там, де ноги людини, інших даних нема. І все ж дивно!

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи жодного руху і ні на що не спираючись. Ракета ніби спинилась і завмерла — жодної вібрації, жодного погойдування. Тиша і спокій.

Микола Петрович вперше весело всміхнувся. Пульт керування все так само висів над ним. Це було смішно. Однією рукою Риндін доторкнувся до сигнальної кнопки. І враз пролунав дзвоник. А разом з тим і пульт гойднувся і відплив убік. Власне, це відплив убік сам Микола Петрович, але здавалося, що рушив пульт, а не Риндін.

Начальник експедиції подивився у вікна рубки. За ними була ніч — чорна, глибока ніч, оксамитна ковдра якої була всипана блискучими іскрами сяючих зір. Космос! Всесвіт!..

Микола Петрович ще раз усміхнувся і голосно промовив:

— Можна вилізати з гамаків, товариші. Все гаразд. Ми — у міжпланетному просторі!

Коротка пауза. І лише після неї Микола Петрович почув трохи здивований голос Бориса Гуро, що відповідав йому:

— Не так-то легко вилізти з гамака. Він наче збожеволів, Миколо Петровичу. Підкинув мене вгору та й застиг у такому стані…

— Зараз, зараз, я допоможу вам, — відгукнувся Риндін.

Кинувши ще один погляд на вимірювальні прилади, Микола Петрович почав пересуватися до центральної каюти. Він узявся однією рукою за шкіряну петлю в стіні навігаторської рубки, підтягся до неї. Другою рукою взявся за дальшу петлю, — петлі йшли вздовж усіх стін, — і знов підтягся, ні на мить не випускаючи другої петлі, доки підплив у повітрі до неї так, що міг перехопити першою рукою третю петлю. Це скидалося на рухи плавця, що пливе вздовж берега, тримаючись руками за каміння.

• Предыдущая
• 7/127
• Следующая