Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 6

• Предыдущая
• 6/127
• Следующая

Академік Риндін зачекав, поки спиниться викликаний його жартом сміх, і закінчив:

— Всі ми, пасажири нашого ракетного корабля, знаємо, любимо й поважаємо один одного. Наша велика ракета вмістить у собі все, потрібне нам під час подорожі. За сто сорок шість днів ми будемо вже на Венері, на цій молодій і невідомій ще нам планеті. Ми вивчимо її, ми дістанемо там потрібні нам дорогоцінні елементи і привеземо їх для нашої радянської Батьківщини. Я не хочу затримувати вашу увагу переліком наших спеціальних наукових завдань, як-от вивчення умов міжпланетної подорожі, впливу космічного проміння, вивчення фауни і флори Венери. Але я хочу підкреслити: ми щасливі довір’ям до нас Батьківщини і певні, що виконаємо всі наші завдання. До побачення, мої друзі і товариші, до побачення! Завтра старт нашої ракети. Завтра ми вилітаємо у всесвіт. До побачення, друзі й товариші!

І знов оплески розляглися по цілому Радянському Союзу. Академік Риндін сходив з трибуни, його гігантський силует сходив з ним разом, повільно розпливаючись у повітрі. Велетенська зала гула.

І так само гули всі радіоаудиторії світу, де щойно лунав голос академіка Риндіна, де його промову перекладали на чужоземні мови. Вже згасли екрани телевізорів, уже замовкли приймачі, а люди сиділи й сиділи, дивлячись на екрани, і немов чекали ще чогось.

Двадцять три години відокремлювали людство від великої, неймовірної події — виряджання радянської космічної ракети з трьома пасажирами на планету Венеру, на боротьбу з невідомими небезпеками, на здобування загадкових дорогоцінних елементів — ультразолота та інфрарадію.

Двадцять три години!

Тримаючись руками за краї верхнього люка, що виходив на дах ракети, Микола Петрович дивився на обрій. Легенький вітерець розвівав пасма його сивого волосся. З далекого берега до нього долинули приглушені звуки — немов там рокотав прибій. Микола Петрович подивився туди. Звуки трохи посилились. Десятки тисяч людей в біноклі і підзорні труби побачили сиву голову академіка Риндіна і гаряче вітали вигуками відважного командира ракетного корабля. Проте Микола Петрович не чув жодного слова: до берега було дуже далеко, все злилося в невиразний гомін.

Так! Микола Петрович розумів хвилювання Вадима Сокола, про яке йому вчора розповідав Борис Гуро. Справді, дивне почуття охопило і його зараз, коли він вийшов на дах ракети. Звісно, він був цілком певний в успіху подорожі, цієї великої мети свого наукового життя. Він знав, що летить разом із сміливими, відважними товаришами. І проте він почував якийсь неспокій, прощаючися з людьми, що вітали його. Тисячі друзів, тисячі товаришів! За кілька хвилин він із своїми супутниками мчатиме в космосі!.. Ракетний корабель понесе їх, відрізаних від життя Землі, в невідомі простори всесвіту, далі й далі в безкраї ефірні океани. Хвилювання? Сокола було цілком зрозуміле. Риндін залишав на Землі друзів, товаришів. А Сокіл, крім усього, залишав ще й наречену…

Неясне рокотання, що долинало з берегів, посилилося. Риндін підвів руку, відповідаючи на привітання. Погляд його впав на годинник-браслет на піднесеній руці. І враз зникли всі інші почуття, крім почуття відповідальності, почуття командира експедиції.

— Одинадцять сорок п’ять… через п’ятнадцять хвилин — старт, — мовив він і, кинувши останній погляд на берег, спустився всередину, зачиняючи за собою люк. Автоматичний механізм притиснув кришку люка до стіни, криві важелі вистрибнули з стіни і, впавши в свої гнізда, герметично замкнули верхній люк. Микола Петрович усміхнувся: автоматичне устаткування ракети почало діяти. Так, так! Якнайбільше автоматизації, якнайбільше вигод пасажирам — це було лозунгом академіка Риндіна при конструюванні й будуванні ракетного корабля…

Східці вели нижче, проходили ще через один люк. Микола Петрович, поминувши його, повернув рукоятку. Другий люк зачинився, як і перший, кривими важелями. Тепер ракета була справді закрита, ізольована від усього. Жоден струмок повітря не міг вийти з неї, жоден звук не долітав у середину корабля, до його великої центральної каюти, де чекали Миколу Петровича Вадим Сокіл і Борис Гуро.

— Через десять хвилин рушаємо, — звернувся до них Риндін, увіходячи в каюту, і спинився. Пильні очі його помітили стривоженість на обличчі в Сокола і похмурість у Гуро. Обидва стояли один проти одного; поява Риндіна, очевидно, спинила їхню розмову.

— Що трапилося, друзі мої? — підкреслено спокійно запитав Риндін, уважно оглядаючи, обох.

Помічники мовчали. Нарешті, Гуро заговорив:

— Я не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Саме про це ми й говорили з Соколом. Але… але мені здається, що це досить важлива річ. Я мушу сказати вам про неї. Дивіться!

Він простяг уперед руку. На його долоні лежав звичайний чорний ґудзик, відірваний від одягу разом із клаптем тканини захисного кольору. Риндін здивовано подивився на цю річ.

— Що це означає? — запитав він.

— Миколо Петровичу, цієї ночі в нашій ракеті хтось був, — підкреслено сказав Гуро. — Цього ґудзика я знайшов на підлозі. Ні в мене, ні в кого з нас немає такого костюма. Ґудзик залишив невідомий відвідувач, який, очевидно, за щось зачепився і обірвав його.

— Чи не могло це лишитися після кого-небудь з прибиральників? Адже вчора ввечері тут прибирали, — нерішуче висловив думку Сокіл.

Микола Петрович похитав головою. Похмуре обличчя академіка свідчило, що несподівана новина вразила його. Кілька секунд він мовчав, обмірковуючи становище. Нарешті він повільно, але рішуче сказав:

— Не буду приховувати від вас, що все це мені мало подобається. Проте у нас, друзі мої, зараз немає часу обговорювати подію. Поговоримо потім. Прошу на місця! Через дві хвилини старт. Адже ви знаєте, що час нашого старту точно обумовлений взаємним розташуванням планет, яке не повториться кілька років. Хвилина запізнення означатиме для нас потім важкі ускладнення і зрив розрахунків, зрив маршруту. Земля і Венера не чекають, дзвоник повідомить вас про перший вибух.

Він із задоволенням побачив, як слухняно виконали його наказ помічники, як спокійно вони підійшли до пневматичних гамаків, лягли в них, закріпилися широкими пасами. Пружини й гумові амортизатори гамаків натяглися.

— Ми готові! — пролунали водночас голоси Сокола й Гуро.

— Гаразд, — відгукнувся Риндін і вийшов до навігаторської рубки, що містилася в носовій частині ракетного корабля.

Десятки тисяч біноклів і підзорних труб з далеких берегів Іван-озера стежили за ракетою. Люди схвильовано чекали на перший рух міжпланетного корабля. Але ракета спокійно погойдувалась під подувами вітру на сріблястій поверхні води. Її довге блискуче металеве тіло фіксували в сталому напрямі на схід тонкі троси, закріплені на якорях. Міцності тросів вистачало тільки на це: перший раптовий і сильний рух ракети міг би обірвати їх, як нитки.

І знов, як напередодні, хвилинна стрілка нестерпно поволі повзла до дванадцятої. І знов люди схвильовано чекали першого вибуху… А хвилинна стрілка мов глузувала — вона, здавалося, втратила всю свою здатність рухатися… Час застиг, час ніби спинився…

Академік Риндін спокійно-зосередженим поглядом оглянув Ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Просто перед ним крізь двоє широких округлих вікон з товстелезного скла, яке не поступалося міцністю перед сталлю, — праворуч і ліворуч було видно чисте блакитне небо. Риндін підійшов до вікон, подивився на безкраю поверхню озера, що зливалася з далеким обрієм.

— Так, — мимоволі проговорив він, відходячи од вікна.

Широке, зручне пневматичне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного виступу, жодної твердої частини. Опуклі, надуті повітрям м’які подушки оточували вченого з усіх боків. Створювалось враження, що Микола Петрович просто висить у повітрі, ні на що не спираючись. Це теж було передбачено академіком: хоч під час польоту у міжпланетному просторі непотрібні будуть не тільки подушки, а й взагалі речі для сидіння, — проте відчуватимуться поштовхи від прискорення руху, аж доки цей рух стане рівним. Сокіл і Гуро лежали, прив’язані пасами, у м’яких пневматичних гамаках, що приймали на себе всі поштовхи. Крісло мусило замінити Миколі Петровичу гамак і дати можливість вільно керувати апаратами.

• Предыдущая
• 6/127
• Следующая