Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 44

• Предыдущая
• 44/127
• Следующая

— Що з вами, Василю? У вас щось болить?

Гуро стурбовано глянув на Василя, на Миколу Петровича: ну, от і не вийшло спокійної розмови. Старий академік обов’язково хвилюватиметься, довідавшись про стан Рижка.

— Трохи болить бік, Миколо Петровичу, — відповів Рижко. — Щось пече шкіру, мов вогнем… Почервоніло…

— Це ви забилися, падаючи?

— Ні, Миколо Петровичу, — озвався Гуро, — це зовсім не від того. Я думаю, що то наслідки укусу кліща. Пам’ятаєте, як кліщ укусив Василя за ногу? Мабуть, отрута розійшлась і піднялася вище.

Риндін недовірливо похитав головою.

— Скільки я пам’ятаю, кліщ укусив Василя біля коліна. А болить в нього не там… Друже мій, ідіть сюди. Покажіть мені це місце. Хоч я й не лікар, але нам треба згадати старе морське правило: під час подорожі капітан корабля в разі потреби мусить бути і лікарем. Хіба я не капітан нашого корабля? Ідіть сюди, показуйте.

Рижко насилу виліз із гамака і пошкутильгав до Миколи Петровича, ледве стримуючи стогін. Біль розливався ширше й ширше, немов на боці у юнака лежали жарини.

Старий академік уважно подивився на шкіру. Вона була червона і трохи припухла.

— Нагадує сліди свіжого опіку, — задумливо сказав він. — Ви твердо пам’ятаєте, друже мій, що ви не вдарилися цим боком?

— Твердо.

— А куди вас укусив кліщ?

Василь показав. На тому місці була лише маленька темно-червона цяточка — і більш нічого. Не можна було й думати про зв’язок дивного червоного опуху на боці юнака з цією цяточкою. Це зрозумів і Гуро.

Обличчя Миколи Петровича стало похмурим.

— Ні, здається, я помилився, — сказав Гуро. — Я хочу вас заспокоїти, Миколо Петровичу, — раптом жваво додав він, бажаючи відвернути увагу академіка. — Все це дрібниці. Василь виявив себе дуже мужньою людиною; він не тільки добре дійшов до ракети, але йому навіть на думку не спало позбутись додаткового тягаря, який він ніс із собою. І це все для того, щоб порадувати вас новинами.

— Якими? — зацікавився Риндін.

— Та я все про ті ж таки камінці. Василь набрав їх із собою повну сумку, щоб показати вам і Вадимові. Він сподівається, що зробив якесь відкриття в печері.

— Ви принесли ті камінці, Василю? — жваво спитав Сокіл.

Гуро засміявся:

— Нашого геолога хлібом не годуй, тільки покажи якесь камінюччя!..

Мисливцеві, очевидно, дуже хотілося розважити Риндіна, хоч би з допомогою жартів. Але обличчя академіка не веселішало. Він стурбовано подивився на Гуро, на Василя і спитав:

— Ви несли ці камінці в сумці, Василю?

— Так. У сумці, — відповів юнак.

— І сумка була на лівому боці?

— На лівому.

Риндін повільно підвівся, сів на ковдрі, спираючись на одну руку. Другу він підняв і вказав нею на бік юнака:

— Ваш біль, друже мій, є наслідок різкого впливу якоїсь радіоактивної речовини, очевидно, тих самих камінців, що їх ви несли в сумці. Це було дуже необережно…

Гуро тихо свиснув: мовляв, он як обертається справа! Василь здивовано перевів погляд із свого червоного опуху на Миколу Петровича, на Гуро: значить, він обпікся радіоактивною речовиною?..

Раптом Сокіл підстрибнув і ляснув себе руками по стегнах. Це вийшло так кумедно, що навіть Риндін посміхнувся:

— Вадиме, що трапилося? Чого це ви стрибаєте?

Але Сокіл, забувши про все, кинувся до Василя й Гуро:

— Світло блакитнувате? Камінці невеличкі? Повкраплювані у ґрунт? Кожен окремо?

Гуро, вдаючи, що він перелякався, відступив на крок і простяг до Сокола руки, немов боронячись:

— Блакитнуваті, невеличкі, в ґрунт, кожен окремо. Будь ласка, не підходьте ближче, я людина нервова, можу злякатися. Ви, товаришу геолог, здається, знову потрапили під вплив космічного проміння? Заспокойтесь!

Сокіл схопив сумку, не слухаючи нічого. Він витяг з неї камінці, глянув на них і, здавалося, зовсім збожеволів. Він підбіг до Риндіна:

— Миколо Петровичу, це, мабуть, він! Він! Дивіться!

На його долонях лежали невеличкі зеленувато-сірі камінці неправильної форми, схожі на малесенькі картоплинки. Нічого незвичайного не було в їх вигляді. Відзначалися вони лише порівняно великою вагою.

Дивно, але й Микола Петрович помітно хвилювався. Він через силу сидів на ковдрі, тримаючи обома руками один з камінців, взятий у Сокола. Обдивившись його з усіх боків, він віддав камінець геологові:

— Перевірте, Вадиме. Мені здається, що ви не помиляєтесь. Спробуйте зробити розріз і проаналізувати.

— Друзі мої, — сказав Микола Петрович, звертаючись до Василя й Гуро. — Ви й самі ще не розумієте, яке величезне відкриття ви зробили. Василю, ви постраждали, вам, напевно, дуже боляче, але…

В цей час в каюту повернувся Сокіл. Він ніс один із камінців, що його він встиг розрізати надвоє. Зсередини цей камінець був зовсім інший, ніж ззовні. Темно-синій зріз, здавалося, тремтів і мінився. По ньому виникали й зникали дрібнесенькі золотисті іскорки. Зріз повільно затягався такою самою зеленувато-сірою плівкою, якою був укритий і весь камінець.

Гуро низько нахилився над камінцем: йому дуже сподобалися оті золоті іскорки. Але враз відхилив голову й заплющив очі, потираючи їх рукою. Василь здивовано глянув на нього.

— Не знаю, що воно таке і з чим його їдять, — сказав мисливець, відходячи вбік. — Може, це й надзвичайно цінна знахідка, але впливає вона дуже неприємно. В мене відразу заболіли очі, наче хто перцю насипав.

Микола Петрович не звернув уваги на слова Гуро.

— Бачите? — схвильовано звернувся Сокіл до академіка. — Це безумовно — він!

Микола Петрович урочисто сказав:

— Вітаю вас, друзі мої! Вітаю вас, мої товариші, що знайшли на Венері той самий загадковий інфрарадій, по який ми подорожували сюди!

— Інфрарадій?.. Це він? Оці камінці — інфрарадій?.. — Василь і Гуро розгублено дивилися то на Риндіна, то на Сокола. — Інфрарадій? Не може бути, щоб ці скромні камінці були могутнім і невідомим інфрарадієм, який ховає в собі незліченні запаси енергії.

— Так, це інфрарадій, — продовжував старий вчений. — Друзі мої, я навіть мріяти не дозволяв собі, що ми так швидко знайдемо його, та ще в такій кількості. Ви ж кажете, що там, у печері, чимало такого каміння? — спитав він у Гуро.

— Скільки хочете, — підтвердив мисливець, його люлька погасла, але він не помічав цього.

Василь все ще дивився розгублено на скромний камінець, зріз якого вже затягся зеленувато-сірою плівкою. Зникли золоті іскорки. Камінець знову став цілком звичайним.

Василеві було і радісно і водночас шкода чогось. Чого? Звісно, дуже добре, що інфрарадій знайшовся так швидко і несподівано. Перша частина завдання, що стояло перед ними, виконана, але… Хіба це той інфрарадій, що про нього мріяв Василь?.. Оці непоказні камінці?.. Ах, яким чудесним, красивим і навіть страшним ввижався Василеві цей інфрарадій ще на Землі. Тоді фантазія хлопця малювала чудесні картини.

…Вони довго, цілі місяці копають шахти. Вони пробивають скелі, вони в скафандрах спускаються в підземні озера.

І знов копають ґрунт. Складні прилади показують, що шукачі на певному шляху. Дедалі підвищується в шахті температура. Ось уже не можна працювати через спеку. Мабуть, вони наблизились до центрів підземного вогню, — тільки там можна знайти загадковий інфрарадій, тільки там, у глибині надр Венери, ховається він від наполегливих людей. І спека, спека… Хтось падає, непритомний, його виносять з шахти, а Василь не кидає роботи. Він знає, що саме він мусить вести перед і бути зразком відмінної, ударної роботи. Він умивається потом, у голові в нього невпинно гуде, очі заплющуються від утоми, але він уперто працює. Ще хтось знепритомнів, Василь залишився один. Від нього, і тільки від нього, залежить успіх дальшої роботи. Він знає це — і працює. І ось лунає щось подібне до вибуху. Золота розтоплена рідина, вогненна й блискуча, сліпуча й дорогоцінна, ллється по шахті. Це — інфрарадій, який здобув Василь!..

Або ще не так — інфрарадій може бути і не рідиною. Хай! Тоді перед очима юнака виникає інша картина.

• Предыдущая
• 44/127
• Следующая