Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 29

• Предыдущая
• 29/127
• Следующая

Велетенські очі — зеленуваті, блискучі очі невідомої потвори тупо дивилися у вікно. Не видно було ні носа, нічого, крім тих очей та зморшкуватого великого рота, вкритого твердими наростами. Блакитнувате сяйво розливалося саме від рота. Широко розходилися й загрозливо змикалися криві зубчасті щелепи, схожі на дві гострі шаблі.

Це тривало одну лише мить. Потім за вікном знову стало порожньо. Страшна потвора зникла в глибокій фіолетовій пітьмі, що загадково ховала в собі таємниці цього невідомого світу.

Двоє людей у скафандрах з круглими металевими шоломами вийшли з отвору ракетного корабля. Люк зачинився за ними. Перша людина несла в руках якусь згорнуту річ; друга тримала в руці коротку автоматичну гвинтівку. Це були Риндін і Гуро.

Микола Петрович легко зіскочив на ґрунт, озирнувся навколо себе. Розкішний вологий і теплий ранок зустрічав їх. Вони стояли в урвищі. Гострі скелі, вкриті буйною рослинністю, підносилися вгору праворуч і ліворуч від них. Високо над скелями повільно пливли важкі хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, ніколи не пробивало їх своїм промінням. Але світла було досить навіть тут, у цьому глибокому міжгір’ї, де лежав ракетний корабель.

Гуро пильно оглядав скелі. Після нічних пригод він не довіряв Венері. Хто знає, може, отут, за найближчою скелею, ховається ще якась потвора? Треба бути напоготові. І міцна рука Гуро тримала гвинтівку.

Риндін дивився на вершини скель. Гуро почув його голос:

— Здрастуй, невідома країно, дивна плането! — урочисто казав старий академік, простягаючи вперед руки. — Здрастуй, плането несподіванок та таємниць, на яку ще ніколи не ступала людська нога! Ми перші прийшли до тебе — і ми відкриємо твої таємниці!.. Ходімо, Борисе. Ота висока скеля — найбільш придатна для нашої мети.

Швидкими кроками він попростував уперед, до вказаної скелі. Гуро йшов за ним, пильний і напружений. Він зиркав в усі боки, придивляючись до всіх підозрілих місць. Так, академіка Риндіна було кому захистити!..

Вадим Сокіл і Василь Рижко стежили за товаришами через ілюмінатори каюти. Вони заздрили Риндіну й Гуро, бо їм теж хотілося вийти на ґрунт Венери. Але покидаючи ракету, Микола Петрович сказав:

— Вадиме, ми не можемо залишати ракету без догляду. Зате обіцяю вам, що наступного разу залишусь я сам, а ви втрьох підете.

Що залишалося робити Соколові й Рижкові, як не виконати це розпорядження? Що залишалося їм тепер, як не стежити за кожним рухом людей у скафандрах, що йшли схилом міжгір’я!..

Ось Риндін спинився. Він нахилився і уважно глянув собі під ноги.

— Чи бачили ви коли-небудь таке? — спитав він у Гуро.

— Ні, — відповів той, переступаючи з ноги на ногу.

Весь ґрунт під ногами мандрівників у цьому місці вкритий був міріадами комах. Найрізноманітніших форм — різної величини, довгі, короткі, округлі, довгасті, з шістьма, десятьма, з сотнями ніг, завбільшки з муху і завбільшки з великого жука-рогача, — комахи швидко пересувалися одним суцільним потоком. Цей потік спускався з одного схилу, перетинав міжгір’я і піднімався на другий схил. Комахи бігли одна за одною, немов хтось їх гнав. Жодна не відхилялася вбік, ніби це було постійне річище потоку живих істот.

Гуро обережно поставив ногу в гумовому чоботі в цей потік. Він відчув, як хрустять і розчавлюються комахи під його чоботом. Але це не зупиняло потоку, що посувався далі й далі.

— Дивна річ, — промовив мисливець. — Втім, це не перепона для нас.

І він кількома кроками перейшов через цю живу річку, майже по коліна вгрузаючи в неї. Микола Петрович ішов слідом за ним.

Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими віялами довгого зеленого листя, перетяла їм шлях. Микола Петрович показав на них Гуро:

— Здається, Сокіл мав рацію, коли запевняв нас, що на Венері ми зустрінемося з чимось подібним до нашого земного юрського періоду. Бачите, Борисе? Це типові для юрського періоду дерева.

— Не можу сперечатися щодо рослинності, — відповів мисливець. — А от тварини тутешні щось не зовсім такі, як змальовував нам Вадим… Подивіться на це чарівне створіння!

Рука Гуро показувала кудись між стовбурами дерев. На товстих блискучих нитках велетенського павутиння, що суцільною ковдрою заснувало весь просвіт між двома деревами, сидів великий, ситий, волохатий павук. Він був завбільшки з людську голову, з довгими кривими лапами. Маленькі оченята його дивилися на мандрівників. Павук перебирав лапами павутиння — і не знати було, чи хоче він втекти, зляканий, чи навпаки, готується стрибнути на людей.

— Як він вам подобається? — спитав Гуро Риндіна, на всякий випадок тримаючи напоготові рушницю.

— Огидна тварина… — відповів Микола Петрович. — Але існування такої тварини зовсім не спростовує тверджень Вадима. Цілком можливо, що павуки існували і серед земних юрських тварин.

— А отаке страховище, що заглядало сьогодні вночі до нашого вікна?

Микола Петрович не відповів. Справді, нічна потвора нічим не нагадувала жодної тварини юрського періоду. Це змушений був визнати й Сокіл…

— А це що? — вигукнув Гуро, відступаючи на крок назад.

З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара комах. Комахи з дзижчанням обліпили шоломи й скафандри. Гуро бачив, як вони звивалися, як вигинали свої довгі тіла, намагаючись ужалити товсте скло шолома, бачив, як вигиналися їхні гострі жала, сковзаючись по склу, як витікали з жала малесенькі краплинки прозорої жовтуватої рідини. На щастя, навіть найміцніші жала комах не спроможні були проштрикнути скафандри з гуми, вкритої зверху ще тонкою металевою сіткою щільного плетіння.

Відбиваючись рукою і гвинтівкою, Гуро відступив з тіні від скелі на світло. І зразу ж комахи зникли. Зацікавлений Гуро підійшов знов до скелі, у глибоку її тінь. І комахи знов обліпили його.

— Миколо Петровичу, — гукнув мисливець Риндіну, який все ще відбивався від комах, не зрушивши з місця, — ідіть сюди! Вони дуже не люблять світла. Вони нападають лише в тіні!

Він продемонстрував Миколі Петровичу ще раз, як комахи обліплюють його в тіні і як негайно зникають з освітленого місця.

— Добре, — відповів Риндін. — Але як же нам все-таки пройти далі? Тут, у проході між скелями, ці комахи. Там, між деревами, павук.

— Дуже просто, Миколо Петровичу, — відповів Гуро. — Можна було б іти, не звертаючи уваги на комах, бо їм однаково не пощастило б проштрикнути ні скафандри, ні шоломи. Але, з вашого дозволу, я прочищу шлях крізь павутиння. Я здавна не люблю павуків…

І він націлився гвинтівкою на ситого павука.

— Одну мить, Борисе, — спинив його Риндін. — Це дуже рідкісний екземпляр.

Він вийняв свій малесенький фотоапарат і сфотографував павука, що все так само перебирав лапами.

— Тепер можете.

Сухий звук пострілу пролунав у повітрі. Павук підстрибнув і впав. Власне, впав уже не павук, а роздерті шматки його тіла. Гуро не врахував, що його гвинтівка заряджена розривними кулями. Струс повітря розірвав павутиння, що, відкривши шлях, звисало клоччям з обох стовбурів.

Тепер мандрівникам ніщо не заважало. Вони пройшли поміж стовбурами й опинилися біля підніжжя тієї самої скелі, що сподобалась Миколі Петровичу. Ще кілька хвилин — і обидва стояли на її вершині. Звідси відкривався ширший краєвид, ніж знизу.

Ракета лежала у вузькому міжгір’ї між скелями. Міжгір’я це завглибшки метрів з п’ятдесят-шістдесят, нагадувало висохле старе річище. Але, якщо тут і протікала колись річка, то, мабуть дуже давно, бо зараз уже міжгір’я було вкрите деревами, що росли всюди між скелями. Це були дивні дерева, подібні водночас і до пальм, і до велетенських папоротей. Частина з них високо підносила своє зелене верховіття, інші дерева, навпаки, були розлогими, мов плазували по ґрунту, обвиваючи скелі.

Микола Петрович похитав головою:

• Предыдущая
• 29/127
• Следующая