Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич - Страница 28

• Предыдущая
• 28/127
• Следующая

— Мені здається, — сказав академік, — що годинник показував під час нашого падіння тридцять чотири хвилини на першу. А скільки зараз?

Погляди всіх спинилися на циферблаті головного годинника. І загальний вигук здивовання пролунав у каюті: годинник показував вісімнадцять хвилин на десяту!..

— Щось не так, — похмуро сказав Гуро. — Не уявляю собі, щоб ми всі пролежали непритомні близько дев’яти годин.

— Без сумніву, так, — ствердно відповів Сокіл. — Дивна лише, що знепритомніли всі разом. І майже водночас до всіх нас повернулася свідомість.

Риндін мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті він сказав:

— Факт лишається фактом. Ми лежали непритомні приблизно дев’ять годин. Я думаю, що така довга й загальна непритомність є реакція людського організму на раптову появу ваги.

— Ваги?

— Так. Інших причин я поки що не бачу. Поява ваги — неабиякий фактор. Я ще й зараз відчуваю велику кволість. Мені важко поворухнути і ногою і рукою.

На доказ цього Риндін повільно підняв руку, розглядаючи її немов щось нове й незнайоме.

Василь несподівано вигукнув:

— Так чи не так, а ми — на Венері! Ура, ура, ура! Він відступив на крок і продовжував, з радістю помічаючи, як з’являються перші усмішки на стривожених обличчях його товаришів: — Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з прибуттям. Це — знаменна подія. Шкодую лише, що до нас іще не завітали…

Він змовк, розгублено потираючи лоб рукою.

— Що таке, Василю? Чому спинилася ваша промова? — запитав його Сокіл, посміхаючись. — Такий красномовний початок — і ось тобі!

Але Василь уже не посміхався. Він згадав своє дивне марення — потворну постать дракона. Страховище так чітко уявилось йому, що він навіть здригнувся.

— Що з тобою, хлопчику? Що трапилось? — збентежився вже й Гуро.

— Зараз поясню, — відповів Рижко.

Він стисло розповів про вигляд потвори, її голову, вигляд дерев, лісу, не забувши навіть про вітер. Всі слухали його уважно. Коли Василь скінчив, Сокіл спитав:

— Ви певні, що бачили оті гострі криві щелепи?

— Так, певен, — відповів юнак.

Сокіл знизав плечима:

— Поки що наука не знає нічого про такі потвори. Те, що розповів Василь, не нагадує мені жодної з істот юрського періоду.

— Так що з того? — нетерпляче перебив його Гуро. — Ви вважаєте, що коли серед відомих вашій палеонтології тварин не було такої потвори, то вона аж ніяк не може існувати тут, на Венері?

— Я не сказав цього. Просто мені здається, що такої тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її й серед велетенських ссавців.

— Чому?

— Голова, що її так докладно змалював Василь, може належати лише якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся. Саме для них типові отакі шаблюваті щелепи.

— Отже, ви хочете сказати, що це була комашка? — іронічно спитав Гуро.

— І цього я не хочу сказати, — стримано відповів Сокіл. — Насамперед я говорив «комаха», а не «комашка». Але справа не в цьому. На мою думку, якщо хочете, це не була ні комаха, ні ящер, ні будь-що інше.

Він витримав паузу і так само стримано, але впевнено закінчив:

— Це — плід буйної фантазії Василя. Скажімо, це йому примарилося — та й годі, — вів далі він, мов не помічаючи ображених поглядів, які кидав, на нього юнак. — Дуже цікаво, звісно, з погляду психологічного: як створюється в уяві людини фантастичний образ, складений з різних, зовсім неоднакових за походженням частинок. Мабуть, колись на Василя справив велике враження вигляд якоїсь комахи під збільшувальним склом, чи не так? — зробив свій висновок Сокіл і насмішкувато поглянув на Василя.

Але юнак, трохи зашарівшись, відповів:

— Не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах…

Сокіл засміявся.

— Значить, ви певні, що це не примарилося вам?

— Не знаю. Тільки не пам’ятаю, щоб я колись бачив таке раніше, хоча б і під збільшувальним склом.

Гуро підняв руку:

— Досить, Вадиме. Можу додати дещо від себе. Дуже дивно, але мені теж примарилася така потвора. Зовсім така. Примарилася сьогодні. Розумієте? Очевидно, водночас з Василем…

Обличчя його було таке серйозне, що Соколові й на думку не спало покепкувати. Він знизав плечима:

— Тоді просто не знаю.

Тимчасом Риндін, важко підвівшись, підійшов до шафи з приладами, взяв звідти вигнуті складні трубки і лагідно сказав:

— Не варт сперечатись, друзі мої. Ми ще встигнемо дізнатися про все. Мені здається, несподіванок у нас тут буде далеко більше, ніж можна собі уявити. А тепер перше, що ми мусимо зробити, це проаналізувати склад повітря Венери. Вадиме, я попрошу вас зробити це.

Сокіл узяв скляні трубки й вийшов. Гуро обняв Василя за плечі й ласкаво сказав йому:

— Хлопчику мій, все це тобі не марилося. Я не хотів запевняти в цьому всіх, щоб не турбувати. Але я так само бачив твого дракона. І дуже шкодував, що був відділений від нього склом і через те не міг випробувати кулею міцність його шкіри. Зараз ми більш не говоритимемо про це. Не варт. Встигнемо ще, як сказав Микола Петрович. А зараз ходімо, подивимося на дослідження складу повітря.

У центральній каюті Сокіл працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого виходили в стіну. Це був автоматичний насос, що нагнітав повітря до скляних резервуарів. Складний механізм дозволяв відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети. Повітря, всмоктуване насосом, проходило трубками з атмосфери і стискувалось у резервуарах. Геолог неуважно поглянув на Гуро й Василя і продовжував роботу. Та ось він озирнувся ще раз. Легка усмішка з’явилась на його обличчі. Не відриваючись від апарата, він іронічно сказав, підморгуючи Гуро:

— Еге… так дракон, кажете?

Гуро змовчав; лише щелепи його вилицюватого обличчя стиснулися. Тимчасом Сокіл закінчив набирати повітря, він обережно викрутив скляні резервуари й поніс їх до навігаторської. Проба повітря Венери: що вона дасть?

Аналіз повітря тривав усього кілька хвилин. Микола Петрович устиг тільки перев’язати поранений лоб бинтом, коли Сокіл із похмурим обличчям вже подав йому аркушик паперу з висновками. Риндін глянув на аркушик. Брови його зсунулися над очима. Гуро й Василь дивилися на нього з запитанням. Риндін поклав аркушик у кишеню.

— Трохи згодом перевірю сам, — сказав він. — Особисто перевірю. Проте… друзі мої, з корабля, мабуть, нам доведеться виходити тільки в скафандрах.

У скафандрах? На свіже повітря — одягати скафандри? Василь не розумів нічого. Але Риндін пояснив:

— За попередніми висновками аналізу — в атмосфері Венери не якісь там частини процента вуглекислоти, як на Землі, а… так, друзі мої, близько п’ятнадцяти процентів вуглекислоти! Цього забагато для нас. Людина не може вільно дихати таким повітрям.

Тривожне мовчання запанувало в каюті. П’ятнадцять процентів вуглекислоти… як же працювати в такому повітрі? Як шукати невідомі елементи?!.

Риндін ще раз розгорнув аркушик паперу з аналізом, перевірив цифри. Та навіщо було це робити? Хіба помилився б такий досвідчений дослідник, як Сокіл? Все було правильно. Гуро розлючено вдарив кулаком об стінку:

— Однаково, ми зробимо… — почав він, але раптом зупинився і, як і всі інші, прислухався.

Ракета здригалася від важкого шкрябання. Хтось, напружуючись, немов силкувався її перекинути на бік. Ось вона трохи піднялася і знов стала на місце. Це міг зробити лише якийсь велетень. Металева оболонка щоразу відповідала на це шкрябання дзвоном. Василь бачив близько біля себе бліде обличчя Сокола, зведені над переніссям брови Риндіна, стиснуті щелепи Гуро. Микола Петрович мовчки підняв руку й показав на вікно над пультом керування. Василь мимоволі схопився за плече Гуро.

Неясна туманна тінь затулила собою все вікно. Щось швидко промайнуло за ним. Потім велетенська лапа дряпнула по кварцовому склу, стиснутому сталевою рамою. А ще за мить за вікном розлилося примарне блакитнувате світло, невиразне вібруюче сяйво. Ближче, ближче…

• Предыдущая
• 28/127
• Следующая